Ібрагім мовчки всміхнувся. У глибині душі вважаючи себе найрозумнішим з усіх людей, з якими стикався, не любив провидців, а ще знав напевне: купити можна справді все, навіть найбільші таємниці, але купити знання про майбутнє ще нікому не вдавалося і не вдасться ніколи.

— Побачимо, — ухильно відповів він. — Сулейман щойно сів на престол Османів.

— Але ж ви знаєте султана, як ніхто! — вигукнув Гріті.

— Я не знаю навіть власних снів, — шорстко мовив грек і повторив: — Навіть власних снів.

МАХІДЕВРАН

Мабуть, знала до кінця свого сина лише валіде Хафса. Знання те добула гірко. Віддала Сулеиманові все життя, стемніла устами від багатолітньої зневаги, якої зазнавала від султана Селіма, що за прикладом діда свого Мехмеда Фатіха завів собі цілий гарем з гарненьких юнаків, кинула всі сили своєї душі на служіння єдиному синові, вибудовувала споруду його життя вперто й дбайливо. Не було звичайної любові між матір’ю й сином, з’єднала їх неминучість, може, страх або навіть і ненависть, але роз’єднатися уже не могли: надто боялися одне одного, надто багато таємниць лежало між ними, яких не повинен був знати світ.

Жінки не належали до таємниць. Недоступними теж не були для султанського онука, а згодом — сина. Щойно почали висіватися у Сулеймана вуса, як він уже мав свій гарем, не кивнувши для того й пальцем. Сказано ж: «Женіться з тими, що приємні вам, жінками, — і з двома, і трьома, і чотирма. А коли боїтеся, що не будете справедливі, то — з однією або з тією, якими оволоділи ваші десниці».

Замолоду привчений до розпусти, Сулейман не кинувся у неї жадібно і безтямно, але й не зогидив жінок, як його батько. Нуртували в ньому марення й туга за переживаннями чистими, вишуканішими і благороднішими, набридливих тупих жінок-дівчаток, розкішних дурних одалісок мав задосить, хотів тепер мати коло себе жінку гарну й горду, повабну й мудру не самим тілом, а й серцем, жінку, що могла б зрозуміти його і дорівнятися йому всюди і всюди зробити щасливим: за учтою і в бесіді, у постелі й у державних справах, які судилися йому в майбутті неминуче. Шукати такої жінки не міг і не вмів. Султани і їхні сини не шукають жінок. Це роблять за них інші. Часто все вирішує простий випадок. Валіде Хафса не могла покладатися на випадок. Поміг їй, хоч як це неймовірно, султан Селім. У нестримній жадобі завойовництва він замахнувся на землю, що величиною своєю дорівнювалася його імперії, а багатством і могуттям набагато перевищувала, — на Єгипет. В Єгипті ось уже ледве не цілих сто років панували мамелюки з рідного Хафсі племені черкесів. Колишні бідні найманці-воїни з далекого Кавказу захопили владу в цій великій державі й поширили її на всі довколишні землі, із святинями мусульманськими й християнськими включно — Меккою і Єрусалимом. Селім, роззухвалений легкою перемогою над перським шахом, повів своїх яничарів на мамелюцького султана Кансуха ал-Гурія. Перед боєм під Халебом султан сказав своїм воїнам: «Коли нам судилося погинути — наше царство небесне; коли ж переможемо ворога — наше буде царство земне». Зраджений намісником Ха-леба Хаїр-бегом, вісімдесятилітній султан Кансух ал-Гурія був розгромлений під Халебом, а нового мамелюцького султана Туман-бея зрадив його воєвода Джамберді Газалі. Селім щедро нагородив зрадників: Хаїр-бега посадовив намісником у Єгипті, а Джамберді Газалі — в Дамаску, віддавши йому всю Сірію. Селімів великий візир Юнус-паша сказав султанові: «Половина ісламського війська загинула в боях і лишилася в піщаних пустелях, і єдина користь від цього та, що Єгипет перейшов у владу своїх зрадників». Селім велів задушити візира за ці слова. Скористалася ж з розгрому мамелюцьких султанів Єгипту цілком неждано валіде Хафса. Щойно довідавшись про першу перемогу Селіма під Халебом і про смерть Кансуха ал-Гурія, вона негайно спорядила своїх довірених гонців на далекий Кавказ до свого племені і звеліла передати старшинам: «Чого ви ще ждете в своїх горах? Всемогутній султан побив черкеських мамелюків, незабаром прийде зі своїм ісламським військом і на Кавказ. Шліть його синові найкращу з своїх дівчат, так само неперевершену вродою і гідностями, як неперевершена сила султанського війська!»

Гонці їздили довго, бо дорога від Маніси далека, тяжка й сповнена небезпек: пустелі, гірські пасма, бурхливе море й ще гори, чужі, суворі, дико-неприступні. Як знайти там маленьке плем’я черкесів, як до нього доступитися і приступитися? Коли ж повернулися, були з ними три брати-черкеси, які привезли загорнений у безмежну волохату бурку живий пакунок. Духом далеких вітрів, нічних вогнищ било від братів і від того схованого в чорній бурці дарунка, і валіде, хоч ніколи не знала духу черкеського племені, хижо роздула ніздрі, бо ж голос крові лунає у жінці й через відстані поколінь.

Де та Маніса і що та Маніса — а от же долинув з неї голос султанської жони до неприступного кам’яного Кавказу, почули його благородні черкеси і хоч ніколи нікому не впокорялися, століттями вели життя дике й криваве, але вчули в цьому голосі щось, може, й близьке, вмить відгукнулися й послали для невідомого шах-заде, який сидів у ще невідомішій Манісі, найдорожчу перлину свого племені.

Тільки одне велике чорне око побачила валіде Хафса в покошланості бурки, зиркнуло на неї з холодною байдужістю, а її вдарило в саме серце тим поглядом, відчула, як прокинулася в ній кров диких предків, закипіла й заграла, мов у танку кафенір, під час якого черкеси освідчуються в коханні єдино дозволеним у них способом — стрілянням перед обраницею.

Брати, клекітливе перегукуючись, вправно розмотали бурку, витрусили на землю одягнену у вузький шовковий бешмет окату тоненьку черкешенку, таку ніжну, як пелюсток троянди, що зацвітає повесні, коли ще не в’ялить і не обпалює спека, і валіде, хоч привчена до жорстокої стриманості османської, не стерпіла, вигукнула:

— Гюльбахар!

Гюльбахар означало: весняна троянда. Може, жінок завжди слід було б називати іменами квітів, але цю дівчину інакше ніхто б і не назвав. Так і стала вона з тої першої хвилини Весняною Трояндою — Гюльбахар.

Не чекаючи, поки дівчину вимиють і натруть пахощами, щоб прогнати з неї дух просторів, принесений із довгої мандрівки, одягнуть у гаремні шовки і навчать бодай привітання турецького, валіде показала Гюльбахар Сулейманові. Побоювалася, що дівчина збентежиться й розгубиться і видасться ученому синові занадто дикого, але збентежився і розгубився Сулейман — так гордо повелася з ним юна черкешенка, так холодно поглянула на нього своїми розумними великими очима, на дні яких залягла нескала-мучена, але вже несамовита хтивість.

У Гюльбахар не було вибору, її привезено для втіхи цьому високому понурому султанському синові, нею горде її плем’я вклонялося майбутньому султанові, її кинуто в бурхливу гірську річку в сподіванні, що вибереться на берег без нічиєї помочі, послано в пащу левчукові з вірою в те, що не дасть вона себе проковтнути, а стане левицею так само хижою. Мала вона повестися тут гідно, не почуваючись жертвою, вразити свого повелителя не самою красою і незайманістю, а й природним розумом, багатством душі, що його, коли й не мала достатньо, повинна була здобути швидко, вміло й непомітно. Знала на те єдиний спосіб: гордість, ховаючись за яку, можна досягти всього на світі.

Вона стала султаншею, перш ніж Сулейман — султаном. Така царська хода була в неї, такі погляди, такий голос. Валіде насилу стримувала дрож, який пронизував усе її тіло. Кров її предків, її власна кров пробудилася в цій гнучкій дівчині, в її оксамитових очах, у гострих твердих персах, в міцних стегнах, у рожевих пальчиках смаглявих ніг, які та радо показувала всім у гаремі, ходячи босоніж, у широких шовкових шароварах і в довгих прозорих сорочках з просторими рукавами. Смагляве тіло прозирало крізь тонку тканину черкеської сорочки так солодко, що Сулейман геть забув про свою стриманість і настороженість до всього, що так чи інакше зазіхало на його власну свободу, він не міг одірватися від Гюльбахар, забув навіть про свого улюбленця Ібрагіма, про нічні сидіння з мудрими знавцями законів і солодкомовними поетами, про лови та кінні гони, про стріляння з лука й підковування коней на стайні.