Гарем усе помітив, але не повірив. Очі, від яких не сховаєшся, уміють бачити, та й тільки. Бачили, що Хуррем за сміхом ховає розбентеженість, непевність, а може, й відразу. Якби ж то! Помічали, що кизляр-ага веде розсміяну рабиню до султанських покоїв раз, і вдруге, і втретє. Такого не знав ще ніхто, крім Махідевран, — всемогутньої, незамінної і незрівнянної.

Тепер між ботом і Хуррем були тільки зорі й темрява. А може, темрява стала для неї богом? Жіночим богом, бо жінка панує тільки в темряві, творячи справжнє чудо, пробуджуючи в душі жорстокого деспота доброту, ніжність, розум, справедливість, простоту і захопленість.

Третьої ночі Хуррем лишилася у султановій ложниці до ранку. Але не побачила, як спить султан, бо заснула сама, а він дивився на неї, молився аллахові, плакав без сліз над своєю самотністю, від якої його порятувала ця дивна дівчина, був уже не султан, не завойовник, а простий мандрівник, поет, мислитель. Питав себе: що є життя? Тінь птаха на морській хвилі, правічний пил зодіаку над безміром пустель, схлип часу в каравані вічності, заблукане виття звірів у хащах, неминучість мандрів до смерті?

Хуррем прокинулася і лежала тихо, прислухаючись, — коли ж повстане її душа? Ждала, сподівалася, нетерпеливилась. Хотіла плоду в собі, прагнула його, але не як яблуня зав’язі, не як калина червоного кетяга з-під білого цвіту, не як ліщина горіха з медвяної брості, а гіркого й ненависного. Хай проросте, як кукіль на пшениці, як ріжки на житі, як отруйний гриб у лісових хащах. У хащах її тіла гіркий султанський плід — і тоді вона підніметься над усіма й над усім. Немає такого наміру, якого б вона не виправдала. Раби хоч і нижчі за тиранів, зате стоять на власних ногах, а тирани — на глиняних. Вона переможе цього чоловіка, має перемогти будь-що! Людині не досить просто жити. Щоб жити, потрібні вітчизна, свобода і пісня, їй з усього лишилася тільки пісня від матусі, піснею утвердилася в цьому жорстокому світі, піснею мала й здолати його.

Тим часом настала пора для сліз.

Гарем не міг простити Хуррем її неочікуваного, безпричинного вивищення над усіма. Досить того, що всі, навіть всемогутня валіде, змирилися з химерною вдачею цієї Рушен, з її загадковим, протиприродним для цього місця показної стриманості сміхом, що розлунювався у поплутаних просторах гарему, наче звуки спокуси з найглибших пекел. Забагато було тих двох султанських хустин, які русинка в спосіб таємничо-чаклунський одержала з рук падишаха, тільки двічі з’явившись перед всесвітлі очі повелителя усіх суходолів і вод (бо небеса належать аллахові всемогутньому, хай царює вічно й щасливо!). Але цій доньці шайтана виявилося і цього ще мало. Вона зачарувала пресвітлого султана, запаморочила його злим чаклунством аж так, що він не хотів нікого бачити й чути, тільки цю Хуррем, тільки її єдину, щоночі — і вже скільки ночей підряд! — і не міг відірватися від своєї рабині до ранку, іноді велів приводити її навіть удень, чого ще ніколи не бачено й не чуто. Чари, чари! Ніхто не бачив, малу українку не впіймано за руку, доказів мовби й не було, але ж була знетямливість султанова, отож були і чари.

Гарем гомонів притаєно й загрозливо, він ждав кари, прагнув кари, він нетерпеливився і дивувався з терплячості валіде і засліплення Махідевран, яка за смертю своїх трьох дітей не бачила й не помічала навіть загрози загибелі для себе самої. Спокій зберігала, мабуть, лише валіде. Стривожена смертю двох султанських синів, могла очікувати (бо все в руках аллаха!), що з дня на день чорна смерть забере і останнього з живих Сулейманових синів — Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон Османів не зостався без наступника. Прийняла вість про несподіване зближення султана з маленькою українкою вдоволено, з таємною втіхою: коли й неправда, що ця дівчина королівського походження, то однаково ж несхожа вона ні на кого і гідна зайняти місце поряд з Махідевран, цією двічі одурілою султанською улюбленицею: спершу від влади, тепер від горя. Але все це валіде мала в душі глибоко заховане, гаремові ж виказувала заклопотаність тим, що відбувалося у султанських покоях, і натякала, що тільки вичікує слушного часу, викаже проти тих двох свою силу, «в той день, як свідчитимуть проти них їхні язики, їхні руки і їхні ноги про те, що вони робили». І коли відчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махідевран, нагримала на неї за безконечне рюмсання, відкрила їй очі на загрозу, розпалила в черкешенці дику лють і не стала стримувати башкадуну, коли та почала кричати, що вона знайде джавурку навіть під султанськими зеленими покривалами і задушить ось цими руками, не просячи нічиєї помочі, не питаючи нічийого дозволу, не лякаючись ніякого гріха.

Розметана й розшаліла, побігла товста черкешенка туди, де мала бути її зрадлива суперниця, не стала ні питати, ні переконуватися, бо й так усе відкривалося їй, мов у день суду останнього: і нове, просторе помешкання Хуррем, і служебки довкола неї, і пишнота убранства ледь не така, як у неї самої, головної султанської жони, — яка підступність, яка ганьба і яке злочинство! Всією тяжкістю перегодованого свого тіла вдарила Махідевран знетямлену Хуррем, увіп’яла свої гострі нігті їй в лице, вчепилася у волосся.

— Зраднице! — вигукнула люто Махідевран. — М’ясо, продане на базарі! Ти зі мною посміла змагатися!

Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось мав прийти за нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити її, не допустити цього приниження, яке було, власне, й султановим приниженням. Але кизляр-ага завбачливо десь затримався або заховався. Служебки розприскалися на всі боки, жодна не прийшла на поміч Хуррем, були тут очима й свідками мстивого гарему, хотіли першими побачити упослідження тієї, яка замахнулася на найвище, засвідчити її ганьбу, побачити її сльози.

Хуррем насилу вирвалася з чіпких рук мстивої черкешенки. В кривавих подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цілі пасма розкішного ще мить тому волосся, відскочила від Махідевран, готова до відсічі, до захисту, до всього найлихішого. Сльози? Сліз своїх не покаже тут нікому і ніколи! Крик? І крику її не почують, хоч би й усі поглухли! Була безпомічна, приречено-покинута, наче перлина, нанизана на нитку, але тепер уже знала, що, як перлина, зберігає в собі красу й привабу. Була певна своєї приваби й сили — і не для цих жінок, не для гарему, а для тої вершини, до якої усі тут рвуться, а досягнути не дано нікому, окрім неї.

Кизляр-ага, добре відаючи, що надмірне вичікування може призвести до непоправного, з’явився у покої Хуррем саме вчасно, щоб порятувати її від нового, ще лихішого наступу роз’юшеної, здичавілої, як тигриця, Махідевран; баш-кадуну силою витягли з покою чотири євнухи, що їх Чотириокий ніби випустив з широких рукавів свого золототканого халата, — так несподівано сипнули вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем головний євнух звернувся, мовби не помічаючи, в якому вона стані, і нагадав, що треба йти до султана.

— Не піду! — коротко кинула Хуррем не так для кизляр-аги, як для служебок, що не йшли, ждали, сподівалися ще чогось, щоб мати що розповісти гарему, який десь аж не тямився від нетерпіння.

— Що ти сказала? — спитав кизляр-ага, для якого Хуррем була й далі рабинею, хай і улюбленою на якийсь час для султана, але однаково ж рабинею. — Як ти сміла мені таке сказати?

— Не піду! — закричала Хуррем і навіть ногою тупнула. — Піди й скажи султанові, що я не гідна стати перед ним, бо я звичайне продане м’ясо, а не людина. Опріч того, лице моє таке подряпане і волосся таке порване, що не смію навернутися перед очі його величності.

У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лиці. Про співчуття тут не могло бути й мови, принаймні мав би усміхнутися на такі слова, але не дозволив собі й цього. Коли людина сама копає собі могилу, що зостається? Підштовхнути її туди, підставивши плече, — ось і все. А що Хуррем живцем закопувала себе, в цьому не могло бути ніяких сумнівів. Бо це вперше в османських гаремах рабиня відмовляється йти на поклик падишаха, та ще й вимовляючи при цьому образливі, погордливі слова, хвалячись своїм рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло бути більшого торжества для всього гарему, ніж ще страхітливе падіння тимчасової улюблениці, що запаморочила султана таємними чарами, і кизляр-ага, як вірний слуга Баб-ус-сааде, як найнеобхідніша належність гарему, мерщій кинувся до покоїв падишаха, щоб принести звідти веління про кінець збунтованої рабині і про возвеличення усіх тих, хто ждав цього кінця: валіде, Махідевран, султанських сестер, усього гарему, аж до найупослідженіших водоносів і прибиральників нечистот.