Грубий конюх тільки зареготав на таку наївність принца.

— Буває, кінь справляється ліпше за жеребця, а буває, і жеребець нездатен у цьому ділі замінити коня.

— Але ж вій позбавлений статі? — не відставав шах-заде.

— Та не позбавлений причандалля!

— А як же євнухи? — спитав тоді Сулейман Ібрагіма, ніби той мав знатися на цих речах ліпше за природженого мусульманина.

Ібрагім знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влаштована так, що коли вже в неї щось западало, то міцно й надовго. Він став розпитувати свого вихователя Касима-пашу, доскіпуватися, як валашили рабів у Мисрі, звідки походив цей нелюдський звичай, при дворах перських шахів, сельджуцьких султанів і його попередників з роду Османового, а тоді звелів передивитися всіх своїх євнухів і безжально пообчищати їх від усього чоловічого, щоб не лишилося й сліду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що не всі витримають таке тяжке випробування, надто ж євнухи літні, отже, найдосвідченіші і найвідданіші, Сулейман тільки скривився:

— Тим гірше для них.

Те саме проробив і в Стамбулі, переполовинивши євнухів, і в Баб-ус-саадс, і при дворі. Не загрожували тепер султанським жонам нічим, навіть малу природну потребу не мали чим справляти і вимушені були носити в складках своїх тюрбанів срібні трубочки для цієї мети.

Тож легко було уявити, що чекало Ібрагіма, коли б султан довідався про походження своєї улюблениці і про ночі, які вона провела в його домі на Ат-Мейдані. Порятунок був хіба що в тім, що рабиня набридне султанові, перш ніж він стане цікавитися її походженням, або ж у тім — і на це треба було сподіватися найбільше, — що Ібрагіма не видадуть ні валіде, ні сама Хуррем: одна, щоб не бути спровипеною з греко’м, друга, щоб назавжди лишитися перед султаном поза будь-якими підозрами. Та це все були самі лиш сподівання, а як буде насправді, ніхто не може знати наперед, навіть сам Ібрагім, попри його пронозливість і меткість розуму. Втішало тільки те, що султан не змінив свого ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нічого. Інакше б не простив. І коли й не звелів би, може, негайно знищити зрадливого друга, то перед свої царствені очі не пустив би ніколи ні за що — це вже напевне.

Про молоду жону Ібрагімову заговорив султан теж, очевидячки, неспроста. Може, захопленість його малою Хуррем була такою, що кортіло будь-що похвалитися її красою і принадами, але султанське становище не дозволяло зробити цього навіть перед Ібрагімом, і Сулейман закликав до відвертості свого улюбленця: хай той вихваляє свою Кісайю, і в тих вихваляннях віддзеркалиться захопленість султанова. Для цього досить було б Ібрагімові прочитати рядки з Ахмеда Паші: «Локон, що кокетує на твоїй щоці, о друже, прекрасний павич, що розпускає пір’я, о друже…» Або з Іси Неджаті: «Від муки, що кубок цілує твій рот, відвертаючись, на вогні ревнощів повертаючись, печінка моя стала кебабом». Та Ібрагім вагався. Примушувати султана зрівнювати свою кохану з коханкою його підданого (хай і наближеного, хай і улюбленця!) — чи не буде це образливим для його високої гідності, надто ж коли взяти до уваги Сулейманів тяжкий характер? Султан не потребує свідків для своїх любощів, йому не потрібні сповірники в його чоловічій пристрасті, жінка, яку він покохав навіть на кілька днів, стоїть для нього вище за всіх жінок на світі, отож про тих інших коли вже й говорити при ньому, то хіба що зневажливо або насмішкувато.

Всі ці думки, побоювання і вагання пролинули в голові хитрого грека так швидко, що відповів він Сулейманові майже без затримки, майже вмить, і відповів саме так, як хотілося почути Сулейманові.

— Кісайя? — вигукнув Ібрагім, розширюючи очі, так ніби безмірно дивуючись нагадуванню султановому про якусь там не варту його уваги істоту. — Ота донька набитого дукатами дефтердара Скендер-челебії? Але ж, ваша величність, ви не повірите: вона пахне золотом!

— Золотом? —усміхнувся султан. —Ти сказав: золотом? Я ще не чув ніколи про таких жінок. Може, амброю або мускусом?

— Та ні, саме золотом, ваша величність! І якби ж то я був уже старий, а вона так само стара і від неї пахло золотом, то я втішився б принаймні думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золотом пахне від молодої, так і знай, що це вже не жінка, а лише донька головного дефтердара. Щодня, щогодини, щохвилини — тільки донька дефтердара: це остогидне й найтерплячішому, а я не належу до терплячих, надто в любощах. До того ж вона тримає мене в обіймах так міцно, як тримає за одяг кредитор свого боржника. Хіба це життя, ваша величність?

— Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для такого доблесного чоловіка, як ти, мій Ібрагіме, — сказав султан, з усього видати, вдоволений Ібрагімовою скрухою, і, мабуть, уже порівнював потай незрівнянну свою Хуррем і своє високе щастя з куцим щастям улюбленця.

— Але подумаємо про це після походу, — додав султан, не даючи Ібрагімові змоги навіть подякувати, зате дивуючи свого наближеного, як умів дивувати тільки цей загадковий повелитель.

— Після походу? — вигукнув Ібрагім. — Ваша величність, але ж ми нікуди не вирушаємо. Ми сидімо в Стамбулі.

— Заповіти моїх предків вимагають, щоб я виконував їхню волю.

Ібрагім мовчки дивився на Сулеймана. Вже хто, як не він, знав необмежену зажерливість Османів, щоб тепер пробувати вгадати, про який же заповіт новому султанові йдеться.

Султан відпив з чаші, наповненої Ібрагімом, помовчав, тоді кинув коротко:

— Острів!

Пояснення були зайві. Ібрагім надто добре відав, що ненависним для Османів островом, який дратував їх і принаджував ще з часів Мехмеда Фатіха, був Родос, неприступна фортеця християнських рицарів-іоаннітів, які розбудовували її й зміцнювали вже двісті років, перетворивши острів на прихисток для всіх християнських кораблів, на притулок корсарів, які терзали узбережжя Османської імперії, нападали на кораблі Порти, захоплювали в рабство паломників, що пливли до Хіджазу на поклоніння святим місцям, не гребували поживою, що діставалася і з християнських суден, надто з венеціанських, яких на морі було чи не найбільше, так що Пресвітла Республіка, коли мова заходила про рицарів Родосу, щоразу не могла подолати вагань: вважати їх друзями чи ворогами, стати на їхньому боці чи приєднатися до могутніх султанів.

Для Ібрагіма султанові слова про острів були не тільки несподівані, а й загрозливі. Замахуючись на острів рицарів святого Іоанна, султан мовби нищив ті нікчемні залишки особистої свободи, які Ібрагім зберігав глибоко в душі, згадуючи іноді своє дитинство і свій маленький острів біля краю Греції посеред теплого моря з дивовижно прозорою водою. Був рабом цих споконвічних синів суходолу, жив ‘серед них, пристосовувався до їхніх звичаїв і водночас почувався вищим ,за них, може, завдяки своєму острівному походженню. Коли ж заллє непереможний вал жилавих османських тіл і острови, тоді кінець його душевній незалежності і не знати й у чому шукати опори. Кожен чоловік прагне бути островом, і володарі, мабуть, виразно відчувають це і ні за яку ціну не хочуть дозволити людям такої неприступності й незалежності.

— Ваша величність, — вигукнув Ібрагім, — я вірю, що ви сповните заповіт ваших великих предків!

— Інакше не може бути, — спокійно відповів Сулейман, не вловлюючи щонайменшої нещирості в Ібрагімовому голосі, — і ми почнемо готуватися до цього, коли не сьогодні, то вже завтра. Ти перший, кому я звірився у заповітному намірі. Не знаю тільки, чи відпустить тебе із своїх чіпких обіймів Кісайя, яка тримає тебе, мов кредитор боржника.

Вона довго сміялися із Кісайї й самого Ібрагіма і ту ніч закінчили читанням таких гидких віршів Джафара Челебі, що навіть одного рядка, почутого султаном з чиїхось інших уст, було б досить, щоб той чоловік утратив голову. Та навіть великий султан мав право на спочинок від державного напруження, і єдиний, кому дано було про це знати, був Ібрагім.

У поході проти Родосу він лишався великим сокольничим і наглядачем покоїв султанських палаців, а також улюбленцем падишаха, чоловіком, який мав честь їхати біля правого султанського стремена. Він не став ні візиром, ні порадником султановим, та й не домагався цього становища, розумно поступаючись місцем уже вславленим воїнам, надто ж тим, хто виказав чудеса відваги на стінах Белграда. Щоправда, породичавшись із Скендер-челебією і ставши ще більшим другом Луїджі Гріті, Ібрагім тепер міг вважати себе одним з найбагатших людей Високої Порти і залюбки вкладав і свої кошти в готування до великого походу, сподіваючись коли й не на негайні прибутки, як звикли робити Скендер-челебія і Гріті, то вже на зміцнення султанової прихильності напевне. Тож коли тесали дерево, плели канати, ткали полотно для вітрил, кували якорі, виливали гармати, робили порох, в’ялили м’ясо, напинали бойові барабани, шили зелені й червоні прапори, то робили все те не тільки за кошти, видані з султанської скарбниці в Еді-куле, а й за кошти Ібрагіма-паші. Був тепер біля .султана щодня. Належали йому не самі дні, а часто й ночі, здається, пристрасть Сулейманова до роксоланки минала, Ібрагім здобував чергову перемогу, а це було варто навіть острова, усіх островів його рідного моря!