Стороною дощик іде, усе стороною та стороною,.. В руки твої передаю дух мій, у руки твої…
Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий нею, може, ще нетерплячіше, ніж перший, а донька, донечка, маленьке створіння, біле й кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедові. Чи чув він, як запищала його сестричка, народившись? Любив брати кволими своїми рученятами в матері зі столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха. Що воно там чуло? Якийсь невиразний гомін, шум моря, шепоти світу. Чи чуло про мамину долю?
Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його безсмертя! Його син, його Хуррем, його вічність! Хай б’є урочисто й грізно барабан, хай розлунюється його гук на весь світ.
Але барабан не бив. Мовчав. Кизляр-ага не насмілювався приходити до султана з вістю про те, що народилася донька. Бо це було однаково, що принести вість про нещастя. Не насмілювався ніхто. Тільки валіде, підібгавши темні свої губи, загорнувшись у темний одяг, мов на знак жалоби по своєму нерозумному синові, спокійно пішла до Сулеймапа, поки повитухи натирали мале дитя сіллю, щоб воно було міцніше й здоровіше, і перерізали йому пувовину, від’єднуючи від тієї, що носила в своєму лоні.
— Ця нікчемна рабиня привела тобі доньку, мій державний сину, — роздуваючи гнівливо ніздрі, повідомила валіде. — Ця дитина буде ще немічніша за першу. Ти марно сподівався від неї другого сина. Вона нездатна.
— Здається, ви теж народили тільки одного сина, — нагадав їй Сулейман без особливої привітності в голосі.
— Я ханська донька, а вона рабиня, куплена на Бедестані! Поки я жива, твої сестри не служитимуть рабині без роду й пломені. Вони дочки падишаха, а хто вона?
— Здається, ви казали мені, що вона королівна.
— Султан не повинен вірити дурним вигадкам!
— Але султан вірить своєму розуму і своєму серцю. Дозвольте, моя царствена валіде, хай кизляр-ага проведе вас у ваші покої.
Після цього Сулейман замкнувся на кілька днів, не підпускаючи до себе нікого. Постився і молився, молився і пестився, прагнув почути голос аллаха, а чув голос зеленоокої, золотоволосої, світлотілої, яснотілої, її голос! “
Через три дні звелів писати фірман про народження доньки падишаха і про надання їй імені Міхрімах. Ще й не бачивши її, вже назвав Міхрімах, що означало: ніжна, як місяць. Бо називав і не доньку, а її матір, Хасекі Хуррем, для якої готовий був віддати всі жіночі імена: Махвеш — місяцелика, Ельмас — алмаз, Кеклік — куріпка, Гюнеш — сонце.
Мале дитя прив’язали до вузької чорної дощечки, сповили його міцно, щоб не дихало занадто жадібно і не п’яніло від повітря, яке могло б тільки зашкодити такому кволенькому тільцеві. Матір обливали солодкою водою, натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати їй з тіла жар. Султан послав до Хуррем свого лікаря Рамадана, але той не смів бачити султаншу, стояв, пильнований гаремним лікарем-євнухом, за шовковою запоною, крізь яку недужа подала йому свою ніжну прозору руку, де імлисто синіли тоненькі жили, ніби далекі ріки її втраченої навіки вітчизни.
— Ваша величність, — прошепотів крізь золотий шовк хитрий араб, — падишах молиться аллаху за ваше швидке одужання. Він бажає вам швидкого одужання.
І вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як її незбагненна влада над Сулейманом.
Нетерпіння султанове побачити коло себе свою Хуррем було таке велике, що він не став очікувати, поки минуть ті сорок заповіданих днів, протягом яких жінка має очищатися після народження дитини, і вже знов маленька Хуррем проростала, мов зелена трава, на зелених покривалах султанського ложа.
Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. Замість сподіваного пониження, мало настати ще більше возвишення, і мовби в подяку за це в невситимому маленькому тілі Хуррем знов зародилося нове життя, вона знов була в надії і вже чомусь переконана, що цього разу неодмінно буде син, і султан так само вірив у те, що тільки він може принести справедливість світові, а більше ніхто.
Поки Хуррем була між життям і смертю і поки гарем та двір султанський причаєно, у зловтісі ждали неминучого падіння скороспілої султанші, валіде, вдавшись за порадою до великого муфтія, обрала вихователя для малого Мехмеда.
Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволість, щосили боровся з нею, вже дев’ятимісячним майже без нічиєї допомоги зіп’явся на ноги, кричав і відбивався, коли йому пробували помагати вчитися ходити, від гніву аж заходився і весь синів, так що навіть валіде, яка в душі просила аллаха прибрати з землі це недолуге життя, захоплено дивилася на царевича і чорногубо бурмотіла:
— Ось росте падишах.
Хуррем любила Мехмеда болісною любов’ю, він був для неї надією, вибавленням, силою і волею. Нікому не давала дитини, не вірила й не довіряла, тож як була здивована й обурена, коли виявила тепер, що приставляють до Мехмеда якогось чоловіка, не спитавши в неї, не сказавши їй, відбираючи в неї дитину, так ніби знов кинуто її у безнадійне рабство. Вона зажадала випробувати вихователя, покликала його до султанської книгозбірні, може, сподівалася, що розтлумачить він їй якесь темне місце в старовинних рукописах, викаже щедроти свого розуму, з якого, мов із глибокої криниці, питиме малий царевич. Та коли побачила перед собою червоноокого, зашмарканого клема з ріденькою борідкою, коли почула його плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб напханий тільки сушами корану та безнадійною дурістю, обурилася і запалала гнівом. Хто сказав, хто підказав, хто порадив?
— Розкажіть мені, о шановний, — попросила вона, притискуючи долонями до щік яшмак і ледь не задихаючись під тонким шовком від шалу, —розкажіть, з чого ви почнете навчання царевича?
— З корану, моя султаншо, з корану, — проплакав Шемсі-ефенді — так звали цього некликаного вихователя.
— Але ж царевич ще занадто малий.
— Не буває чоловік малий і не буває старий, щоб учити цю велику книгу книг, це єдине джерело знань, цю…
Вона підняла руку, уриваючи потік його пустослів’я.
— А коли царевич вивчить коран?
— Тоді ми будемо тлумачити книгу книг. Існує сто двадцять тлумачень корану, і ми всі пройдемо, розберемо і засвоїмо.
— На це не вистачить життя!
— А навіщо ще потрібне життя правовірному?
— Аллах покликав його на світ, щоб володарювати. Шемсі-ефенді грізно наставив на султаншу рештки своєї борідки.
— «Скажи: «Він — той, хто виростив вас і дарував вам слух, і зір, і серце. Мало ви дякуєте!» Благословен той, який сотворив смерть і життя, щоб випробувати вас, хто з вас ліпший по діяннях, який створив сім небес рядами…»
Вона знов урчала ного мудрослів’я, піднесла застережно руку, але, переконавшись у марності зусиль, уже не стала звертатися до його здорового глузду, збагнувши: Шемсі-ефенді давно вже забув, що таке здоровий глузд, а намірилася посміятися з цього пихатого дурня.
— Скажіть, о шановний, як можна витлумачити і чи можна витлумачити велику пригоду пророка, коли він на Бюраку [50] залетів до сьомого неба, і пролетів далі крізь сто тисяч запон світла й мороку, і досягнув місця, де немає ні шести властивостей, ні чотирьох елементів матерії, де не існують ні земля, ні небо, немає ні верху, ні низу, ні початку, ні кінця, ні сліду мови, ні слуху, ні понять, ні розуму і навіть щонайменшого розуміння?
Шемсі-ефенді поглянув на султаншу з неприхованою ненавистю, але стримався і тільки пробурмотів невиразно:
— «Скажи: «Знання — в аллаха, я — тільки умовляч, що ясно викладає».
Дяка богові, що її уста закривав яшмак, і Шемсі-ефенді не бачив посмішки Хуррем. Але сміялися її очі в прорізах яшмака, сміх бив тепер із кожного нового запитання цієї незвичайної султанші-гяурки.
— Ваші руки, о шановний, як і ваш розум, не мають спочинку, перебираючи зелені зерна чоток. Чому ця низка розділена на три рівні частини, які значаться червоними зернами?
Шемсі-ефенді пожвавішав, діставши нагоду виказати своє знання.
— Під час битви при Бедері, о моя султаншо, пророкові, хай завжди буде над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тоді пастух з Йємену Увейс Карані, палаючи ревністю у вірі, став висмикувати один за одним свої зуби. Тридцять два зуби Увейса Карані і один зуб пророка склали основне ядро мусульманських чоток-теспіх. Друга частина зветься тахміт, себто «нанизана», третя такбір, від «аллах акбар» — бог великий.