А тим часом із східних провінцій ішли нові та нові скарги на султанського зятя. Перебив там багато вірних султанові вельмож, щоб загарбати їхні багатства. На Родос приніс Сулейманові багаті дарунки, але собі взяв тисячократне більше. Намовляв яничарів проти султана.

Власне, цим Ферхад-паша мало різнився від інших ісламських забіяк. Але провини свої побільшив поразкою від угрів і сербів у поході, в який його ніхто не посилав. Поразок султани не прощали нікому. А тут ще угорський король зухвало відкинув пропозицію Сулеймана про вічний мир.

Султан затявся. Не хотів приймати Ферхада-пашу, посилаючись на зайнятість важливими державними справами.

Довкола Топкапи зловтішне шепотіли:

— Які державні справи? Ця червонокоса відьма і мерзенний грек? А для справжнього воїна немає часу?

Султан урочисто провів Ібрагіма в Єгипет, супроводжуючи його кораблі (чого ніколи не бувало) на своїй роззолоченій барці до Принцових островів. Тоді (чого теж досі ніколи не бувало) зробив урочистий виїзд по столиці разом із султаншею Хасекі, яка сиділа в білій із золотом кареті, запряженій білими кіньми, поруч із падишахом, і обоє сяяли золотом і коштовним камінням.

Після того Сулейман вирушив на лови до Едірне, звелівши Форхадові-паші прибути туди для звіту про свої дії у Белграді.

- Ніщо не схоже так на війну, як лови. Тому султан сам очолює полювання, сам жене звіра і стежить, щоб ніхто не ухилявся від своїх обов’язків. Вставати рано, терпіти холод, спеку, дощ, долати бездоріжжя, щомиті бути зготовленим не просто до вбивства, а часом і до сутички, до смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звір кидається на тебе, щоб твоїм знищенням здобути собі порятунок; їсти ячмінний хліб і те, що сам здобув на ловах, пити воду зі струмків або й багновищ.

Найкоротший шлях насичення для людини — хліб і м’ясо. Так і життя. Ніяких відхилень. Для султана хлібом була влада, м’ясо мав здобувати на ловах або на війні. Сорок тисяч спахіїв, сотні вельмож, три тисячі тілохранителів і добірних яничарів супроводжували Сулеймана в лісах Фракії. А на їхні стріли й списи гнали звіра десятки тисяч загоничів, піднятих з усіх сіл цього краю. Ці люди навіть сплачували менші податки в султанську скарбницю за те, що зобов’язані були слугувати на ловах, заготовляти сіно й конюшину для тисяч коней і верблюдів, були конюхами, верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами.

Всі ліси й гори сповнилися людським лементом, кінським іржанням, ревінням верблюдів, собачою гавкотнею; звірі рятувалися від смерті й нападали, рятуючись, на своїх убивць мовчки, олені летіли, мов вітер, не зачіпаючи жодної галузки, кабани проламувалися крізь гущавини а несамовитістю смерті, ведмеді в передсмертному пострибі здивовано ставали на задні лапи і навіть убиті видавалися грізними й могутніми, так що Сулейман любив їздити поміж убитих звірів і розглядати їх з коня, немов повержених ворогів на полі бою. Мав од того мовби юнацьку втіху в серці, щось кипіло в ньому, нуртувалося, знов відчував подих безмежних просторів, які десь покірливо ждуть, поки він прийде їх здобувати, і був готовий до цього так само, як у перший день свого вступу на престол.

Двічі на тиждень вертався до розкішного сераю в Едірне над річкою Меріч, де скликав диван, приймав іноземних послів, вислуховував гонців з усіх країв свого безмежного царства.

Сльотавого осіннього дня перед палац приведено кількасот болгарських, сербських, грецьких і македонських дітей, узятих на податок крові — девшірме. Пригнані султанськими емінами через кам’янисті гори, привезені в сідельних тороках із далекої Боснії, з берегів Струзького озера і з берегів солодководих слов’янських рік, обідрані, босі, худі, нещасні, збиті в безладний тремтячий натовп, обв’язані грубим міцним канатом, діти стояли перед палацом, і тільки великі чорні очі світилися їм на змарнілих лицях, очі ще й досі повні сліз, страху і глибокої, навіки затаєної ненависті до тих, що відірвали їх від рідної крові. А султан проїздив перед ними на чорному коні, весь у золоті, в хутрах, у коштовній зброї, і кінь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б купити не тільки натовп отаких маленьких рабів, а цілу державу.

Втішившись спогляданням майбутніх захисників і опори ісламу, Сулейман звелів пустити до нього Ферхада-пашу, який вимушений був, лютуючи й скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулі.

Султан, підібгавши ноги, сидів на широкому розкішному троні, пускав погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальовану арабесками стелю, безмовні дільсізи кам’яними бовванами стовбичили коло дверей і по всіх кутках величезного Тронного заду, і жодного вельможі, жодного свідка розмови, хоч би вже якогось жалюгідного придворного писаря. Але Ферхад-паша вдав, що не зважає ні на похмуре никання Сулейманового погляду, ні на підозрілу порожнечу Тронного залу, ні на небажаних в його розмові з султаном насторожених дільсізів, яких було занадто багато тут сьогодні. Він з’явився перед Сулейманом у розкішному вбранні, в сяйві багатства, здоров’я, бадьорості, дотепності. Цілуючи праву руку султанові, пожартував, чи справді така біла, пещена рука могла втримати меч, який розсік мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулейманові сірійським ковчежцем із золота й кришталю, у неймовірно дорогих самоцвітах, картаючи себе за непростиму забудькуватість, бо мав би піднести султанові цей ковчежець з головою зрадника Джамберді Газалі, від якого врятував престол чотири роки тому. Сулейман похмуро мовчав. Не відгукнувся па жарт, не подякував за колишню послугу, яку зробив тронові його зять. Ферхад-паша не збентежився. Ляснув у долоні, і його пажі внесли двоє чоловічих і двоє жіночих убрань із золототканого шовку, шитих по-перськи.

— Вклоняюся вашій султанській величності й прекрасній султанші Хасекі, — пїдніс Ферхад-паша дарунки Сулейманові. — Після того, як мої яничари погуляли серед кизилбашів, у тих пропала охота бунтувати, єдине, до чого вони тепер здатні: шити отакі вбрання.

Сулейман нарешті вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелів обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотій таці купу дукатів. Це збадьорило Ферхада-пашу, і він, не гаючись, перейшов від поклонів, дотепів і запобігання до скарг.

— Ви відторгли вірного раба свого від світла ваших очей, мій султане! — вигукнув він із неприхованим докором.

— Вірність доводять ділами, — зауважив султан.

— Ділами? — Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний родич, а загадковий всемогутній повелитель. Всі образи, призбирувані протягом кількох років, підсилені гаремними шопотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого паші, вмить закипіли в ньому, вихлюпнулися нестримно й свавільно. — Якими ж ділами, мій султане? Згадайте-но: хто більше гробив для вас із дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша! Чи сиділи б ви на цьому Золотому троні, коли б не приніс я вам голову зрадника Джамберді? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пішов на змову з тим же Джамберді, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер від Ферхада-паші вимагають ще якихось діл? Я не злазив з коня цілих двадцять літ, я ходив з великим султаном Селімом проти шаха і проти халіфа, я запекло бився з невірними й зрадниками, зазнав ран — і за це мене, як собаку, вигнано з візирського дивану, послано жалюгідним санджакбегом, а Сірія і Єгипет віддані тому, хто ще жодного разу не махнув мечем!

— Ти обдер наші східні провінції так, що вони досі нічого не дають до скарбниці, — спокійно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому спокої загрозу для себе, але, захоплений своїми звинуваченнями, він утратив будь-яку обачність.

— Я обдер? Подивимось, що лишиться від Єгипту після цього грека, який вашою милістю їсть і спить на золоті! А коли я щось брав з тих бунтівників, то тільки для того, щоб нагодувати цих бідних, вічно голодних ваших дітей яничарів! І за це мене з візирів у санджакбеги?

— Ти зганьбив навіть звання санджакбега. Допустив, щоб п’ятнадцять тисяч славетного ісламського війська були побиті п’ятьма тисячами невірних. Зазнав ганебної поразки, а тоді ще й ганебно втікав. Чесний воїн повинен лишитися на полі бою. Як ти смієш жити після такої поразки?