Робер Мерль

ЧОЛОВІКИ ПІД ОХОРОНОЮ

Роман

©

Чоловіки під охороною im_001.jpg
  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Чоловіки під охороною im_003.png

З французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК [1]

Перекладено за виданням: Robert Merle. Les hommes proteges. Editions Gallimard, Paris, 1974.

Робер Мерль

Чоловіки під охороною im_002.jpg

Головна особливість творчості видатного французького письменника Робера Мерля (нар. 1908 р.), за словами Андре Вюрмсера, полягає в тому, що він «сучасник не тільки наш, а й своїх героїв. Цей романіст не з тих, хто споглядає власну долю».

Р. Мерль брав участь у другій світовій війні, був очевидцем катастрофи під Дюнкерком, де в травні-червні 19ЧО року англійські та французькі війська, опинившись у «мішку», разом з бойовою технікою потрапили в полон до гітлерівської армії. Про пережите під Дюнкерком він згодом розповів у своєму першому романі «Уїкенд на південному березі» (1949; український переклад «Всесвіт», 1966, № 4), за який дістав Гонкурівську премію. Три роки майбутній письменник був в’язнем концтабору, після війни виступав як свідок обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, потім багато розмірковував над суттю фашизму, внаслідок чого з-під його пера вийшов роман «Смерть — моє ремесло» (1952; укр. переклад «Всесвіт», 1962, № 1–2), де письменник змалював портрет і дослідив психологію ката, прообразом якого став комендант Освенціма Рудольф Гесс.

У роки розпаду колоніальних імперій Р. Мерль замислився над першопричинами колоніалізму й виклав свої думки з цього приводу в романі «Острів» (1962; укр. переклад 1965). Письменникові не байдужа доля миру на планеті, і він пише роман-застереження «Тварина, обдарована розумом» (1967; укр. переклад 1971), в якому викриває злочини, що їх здатна чинити наука під тиском реакційних сил сучасного капіталістичного суспільства. Бувши викладачем англійської літератури Нантерського університету, Мерль стає свідком студентських бунтів 1968 року — і через два роки видає книжку «За склом» (укр. переклад 1978), присвячену цим подіям. Розмірковуючи над можливими наслідками атомної війни, він створює роман «Мальвіль» (1972; укр. переклад «Всесвіт», 1974, № 2–4), в якому знов застерігає людство від ядерної катастрофи.

Протягом 1977–1985 рр. Робер Мерль опублікував серію з шести романів під загальною назвою «Доля Франції», присвячених релігійним війнам у Франції другої половини XVI ст., потім знову повернувся до антивоєнної теми в романі «Світанки не для нас» (1986), а в останньому своєму творі «Ідол» (1987) змалював події, що відбувалися в середньовічній Італії. Його перу належать також філософські драми «Сізіф і смерть» (1950) та «Новий Сізіф» (1957), нарис «Монкада — перша битва Фіделя Кастро» (1956), кілька наукових праць та низка перекладів французькою мовою романів англійських та американських письменників.

У романах «Чоловіки під охороною» (1974) та «Мадрапур» (1976), з якими ще не знайомий український читач, Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».

ЧОЛОВІКИ ПІД ОХОРОНОЮ

Чоловіки під охороною im_004.png

Розділ перший

Кімната без вікон, з кондиційованим повітрям. Стіни знизу до половини обшиті дубовими панелями. Вгорі вони білі, на одній з них — єдина гравюра із зображенням сцени щеплення проти віспи на Кубі 1900 року. На підлозі — товстий палас, у який я, ступивши до кімнати, вгрузаю по самі щиколотки. Мені показують на великий стілець, у якому я, сівши, втопаю по стегна.

У кімнаті надовго западає мовчанка. Я прийшов сюди поговорити, але в моїх співрозмовників такий вигляд, ніби вони запросили мене не дуже охоче. Можновладці не люблять відмовляти собі в слові: вони воліють, щоб слухали їх, а не слухати когось самим. Навіть більше, мені цілком зрозуміло, що я тут не зовсім персона ґрата. Ні я, ні те, що я маю сказати. Мені дають змогу понудитися. Щоб я спершу збагнув усю свою малість.

Вони всі троє мовчки сидять за овальним столом, надмірна ширина якого, гадаю, символізує ту відстань, що відділяє Владу від простого громадянина. У мене таке враження, ніби я, раптом помолодшавши, хоч від цього й не відчуваю ніякого задоволення, складаю іспит. А втім, дарма що я досвідчений і відомий невропатолог — усе одно запитую себе, чи зараз не провалюся. Найсмішніше те, що тут не ставиться на карту моя кар’єра: я прийшов сюди захищати загальні інтереси перед людьми, які за них відповідають.

Переді мною три чоловіки. Посередині — такий самий масивний і вугластий, як зведена у «федерально-фашистському» стилі будівля ХЕВ[2], державний секретар Метьюз. Праворуч від Метьюза — Скелтон, директор департаменту охорони здоров’я — здоров’я, якого, коли судити з його худющої постаті, нема і в нього самого. Ліворуч від державного секретаря — Кресбі, один із блискучих президентових радників.

І Аніта, звісно ж, має рацію. Сказати про Аніту, що вона просто «компетентна», — це однаково, що принизити її. Вона володіє величезними знаннями, за її гарненьким чолом, пишним, кольору червоного дерева волоссям і зеленими очима ховається крихітна обчислювальна машина, яка працює на вельми високому рівні.

Я заявляю це з цілковитою об’єктивністю. Було б неправильно сказати, ніби Аніта самолюбна. В неї така робота, що ми не можемо жити разом. Вона провідує мене в моєму будинку на Уеслі-Хейтс вечорами двічі або тричі на тиждень і зовсім не приходить, коли в Білому домі починається криза. Мушу не без прикрості зауважити, що високі дружинині справи не дуже добре позначаються на частоті моїх любощів.

Саме через Аніту я й попередив президента про небезпеку енцефаліту-16, і президент зреагував: обминувши ХЕВ, він зобов’язав Кресбі довірити мені створення комісії для вивчення цієї недуги.

Моя конфіденційна доповідна записка лежить на величезному столі між волохатими ручиськами Метьюза. Він гортає аркуші, щоб показати всім, що не читав її, і водночас дати мені відчути своє зневажливе ставлення до мого байдикування. Хоч його мовчанка дедалі дужче гнітить мене, я Метьюзові зовсім не докоряю. Спершу президент чомусь діяв навпростець, а коли настав час уживати конкретних заходів, усе пішло в обхід. Це для мене прикро. Навіть гірше — образливо.

Досі я тільки один раз бачив Метьюза по телевізору; тоді в око мені впав його оптимістичний погляд політика й квадратне, випнуте вперед підборіддя, що загалом має заспокоювати кожного щодо майбутнього Сполучених Штатів. Підборіддя не змінилося й тепер, а от в очах під густими чорними бровами привітності вже анітрохи нема — принаймні тоді, коли він дивиться на мене. Я добре знаю, за кого він мене має: за жалюгідного чужинця, якого президент, на радість своїй секретарці, вирішив призначити без відома ХЕВ головою медичної комісії.

вернуться

1

Чоловіки під охороною im_005.jpg
Філіпчук Григорій Миколайович (нар. 1936 р.) — перекладач з французької та іспанської мов, член Спілки письменників СРСР, відповідальний секретар журналу «Всесвіт». Переклав твори Ж. Фуке, Р. Мерля, Е. Шарль-Ру, Р. Роллана, Е. Золя, А. Гомеса-Аркоса, П. Гамарра, Г. Круссі, А. Роа Бастоса, Г. Флобера, Рош Карр’є, Алена-Фурньє, А. Мальро, Б. Клавеля, Г. Марке та інших.

вернуться

2

Ідеться про будівлю міністерства охорони здоров'я, освіти і соціального забезпечення у Вашингтоні (абревіатура від англ. слів Health, Education and Welfare).


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: