Аніта пояснила мені, що в країні склалося досить серйозне економічне становище, але не катастрофічне, як цього слід було б сподіватися. Смерть чималої частини «білих комірців» не дуже позначилася на роботі великих фірм. Навпаки, відчутно простішим став бюрократичний апарат. А ось вимирання робітників спочатку дезорганізувало виробництво. Щоб якось дати йому раду, чоловіків довелося замінювати — звісно, жінками, — а також широко ввозити чоловічу робочу силу, що її, за Анітиними словами, «в міру того, як вона зникає, треба поновлювати».

Незважаючи на все це, виробництво продукції впало, але через смерть великого числа чоловіків, які залишили своїх удів без коштів, різко зменшилося й споживання, отож у цій нестачі встановилася сяка-така рівновага.

Я спитав у Аніти, який наслідок дало масове залучення жінок до економічного життя країни. Дружина відповіла неоднозначно. Спершу вона зазначила, що до спалаху пошесті в Сполучених Штатах у всіх галузях працювало куди більше жінок, ніж вона гадала. До того ж багато з них виконували роботу, яка далеко не відповідала їхнім справжнім здібностям. Тож швидке підвищення жінок на посадах не захопило їх зненацька. І вони чудово призвичаїлися до свого нового становища.

Проте Аніта чесно розповіла мені й про деякі вади в жінок. На виробництві вони працюють швидше за чоловіків, але не такі ініціативні й на високих щаблях менш гнучкі. Не дуже вони й пунктуальні і часто не виходять на роботу.

Але, на думку Аніти, всі ці їхні вади породжені — цитую її — «історичним саботажем життя жінок у родинному рабстві». Коли їх звільнять від цього тягаря, то, цілком можливо, ці вади в них зникнуть.

І навпаки, сказала Аніта, коли жінки обіймають керівні посади або успадковують великі підприємства, вони виявляються не такими вразливими й не впадають у розпач, як чоловіки. Серйозні фінансові втрати, що на початку пошесті викликали стільки самогубств серед чоловіків, на жінок так згубно не вплинули. Менш горді, ніж їхні чоловіки, вони не такі чутливі до поразок, зокрема фінансових, і життя не так швидко викликає в них огиду.

Вимирання чоловіків ще тяжче позначилося на рівні наукових знань. У цій галузі довелося звернутись, і не без успіху, до перестарілих дідів, яким нові обов’язки, що вивели їх із пенсійного смутку, додали, здається, сили й бадьорості. До того ж з’явилася ще одна каста, яка в економічному житті країни з дня на день набувала дедалі більшого значення.

І Аніта коротко й із запалом розповіла мені одну історію.

Десь у ті дні, коли я, відрізаний від усіх новин, проходив у Блувіллі карантин, у Сполучених Штатах величезного успіху досяг якийсь світський проповідник, що мандрував від міста до міста. Звали його Джонатан Бладдерстер. Успіх цьому чоловікові забезпечили його неабиякі акторські здібності й тема — щоразу майже та сама — проповідей, запозичена в одного знаменитого фізика: якщо доведено, хоч і досить туманно, зв’язок між сім’яутворенням та енцефалітом-16, то кожному християнинові має бути все ясно. Господь, насилаючи недугу на чоловіків, захотів покарати їх за зловживання статевою силою. Цю силу слід використовувати тільки з метою відтворення людства. На жаль, усе склалось інакше. Охоплені егоїстичним прагненням утіхи, чоловіки змушували своїх дружин до частих любощів, іноді навіть, як сумно казав проповідник, щоденних.

Коли Бладдерстер, досить вродливий сорокарічний чоловік, описував ці надмірності — а описував він їх, щоб викликати до них відразу, з усіма подробицями, — його привабливі чорні очі й теплий голос зачаровували слухачів. Одне слово, доходив висновку Бладдерстер, енцефаліт-16, караючи чоловіків за плотські гріхи, водночас указує їм шлях, яким вони повинні йти, щоб дістати прощення. Що ж до нього особисто, то він виніс собі з усього цього великий урок і закликає своїх братів у Христі зробити те саме. За обопільною згодою з коханою дружиною (у цю мить на сцену виходила спокуслива пухкенька білявка місіс Бладдерстер і, чарівно всміхаючись, брала чоловіка за руку), він вирішив надалі утримуватися від плотських утіх і жити з нею, як брат із сестрою, чистою любов’ю. (Бурхливі оплески, супроводжувані релігійним співом.)

Бладдерстер урочисто проголошував, що стриманість не тільки приховує в собі духовні чесноти, а й є, зрештою, найкращою профілактикою проти енцефаліту-16. Хоч цей погляд далеко не науковий, бо за відсутності статевих зв’язків сім’яутворення не припиняється (навіть не доведено, чи воно сповільнюється з роками в цнотливих священиків, коли статевий потяг вже притуплюється), у пропонованому аскетизмі було щось від проповідей апостола Павла, і це не могло не вразити аудиторію, яка складалася з християн. І справді, багато чоловіків, які, незважаючи на ризик заразитися, вливались у величезні натовпи, щоб послухати проповідника, дуже швидко сприйняли бладдерстеризм як догмат віри.

Потім сталися дві події, які бладдерстеризм похитнули й навіть відкинули. Місіс Бладдерстер порушила справу про розлучення зі своїм чоловіком. Вона заявила, що він виводив на сцену не її, а фальшиву місіс Бладдерстер, яку випадково підібрав для своїх зустрічей із слухачами. Крім того, вона звинувачувала Бладдерстера в тому, що він мав з тією особою любовні стосунки. На підтвердження своїх слів місіс Бладдерстер опублікувала в газетах свою фотографію. Я її не бачив, бо, як уже зазначав, проходив у Блувіллі карантин, але Аніта запевнила мене, що коли Бладдерстер вивів на сцену свою справжню дружину, його героїзм, з яким він проповідував стриманість, впав у очах слухачів ще більше.

Бладдерстер рішуче запротестував проти цих «наклепів», але довго протестувати йому не довелося. Сталася подія, якої ніхто не міг передбачити, навіть сам Бладдерстер, хоч він і стояв так близько до бога: проповідник занедужав на енцефаліт-16.

Так чи інакше його смерть мусила стати подзвоном по бладдерстеризму: або Бладдерстер мав, як його звинувачувала дружина, надто тісні взаємини з тією білявкою і був, звісно, справжнім дурисвітом, або ж він таки нехтував подружні стосунки, як радив робити й іншим, і тоді стриманість, усупереч його твердженню, — не є профілактичним засобом.

Одначе логіка й правда аж ніяк не додають людям розважливості. Це часто не без гіркоти помічали в Сполучених Штатах: що облудніший, верткіший і хитріший був політик, то менше він виконував обіцянки, які давав під час виборчої кампанії, щоб дістатися до влади, і при цьому мав куди більше шансів бути обраним, ніж його чесніший конкурент.

І все ж таки в усьому цьому було якесь передвістя. Смерть Бладдерстера вдихнула в бладдерстеризм нове життя.

Але послідовники ідола наслідували його не без чвар. Вони сварилися і за духовну спадщину Бладдерстера, і заразом за величезні прибутки, що їх принесло проповідникові його пророцтво. Зрештою бладдерстеризм розколовся на дві різні течії: «цнотливців» і «скопців».

Перші, вірні його закликам, усіляко розхвалювали цнотливість і як профілактичний засіб на цьому світі, і як аскетизм, що за нього Господь винагородить на тому світі. Набагато радикальніші «скопці», яких спочатку було дуже мало, стали видаляти собі сім’яники й радили робити це своїм прихильникам.

З погляду релігії, настанову останніх не можна розглядати як традиційну. Різні церкви загалом проти оскоплення. Вони воліють тільки обмежити любощі, а, скажімо, католицька церква дійшла до того, що заборонила їх своїм пастирям зовсім. Колись юних співаків з єпископальної каплиці позбавляли змоги мати інтимні зв’язки лише для того, щоб вони краще оспівували сотворіння життя, — чи не прикрою іронією було це для них?

З наукового погляду, оскоплення, хоч воно травмує і принижує чоловіка і тому робити його лікарі ні в якому разі не рекомендують, викликало певний інтерес, бо внаслідок остаточного припинення сім’яутворення у скопців ефективно вироблявся імунітет до енцефаліту-16 — той імунітет, що його мали малолітні хлопчики та діди на схилі віку.

У матеріалістичному суспільстві ніщо не сприймається так схвально, як успіх. Незважаючи на боротьбу, що почалася всередині бладдерстеризму, число скопців, яких попервах було дуже мало, швидко зростало тільки завдяки тому, що вони не помирали. Марно цнотливці доводили, ніби гекатомба розріджує їхні лави тільки тому, що Господь розпізнає рабів своїх і кличе їх до себе, щоб винагородити за непорочність. Скопцг відповідали, що Господь забирає до себе хтивих та розпусних. Скопці, звісно, не зневажали цнотливців, хоч жертву самі принесли надто велику. Як колись Авраам, а може, в певному розумінні й більше за нього, вони пожертвували чимось важливішим, ніж плоттю від плоті своєї: самою можливістю батьківства.