Гадаю, Стайн і справді зазнав гіршого, перше ніж 1936 року виїхав з Німеччини. Але не думаю, що йому до всього цього байдуже, бо настрій у нього весь час препоганий. Стайн дедалі частіше вибухає, щось викрикує мовою ідиш, і Муч насилу його заспокоює. Либонь, у нього, як і в мене, вже вривається терпець, хоч він і закликає мене бути терплячим.

«Одиначки» (а мені їх щиро жаль, бо вони далеко не всі потворні) воліють за вечерею й після неї розмовляти лише з С. Від свого столика в кафетерії чи з крісла в залі я з люттю бачу, як вони всміхаються до тих кастратів або навіть кокетують з ними. Проте тримаються «одиначки» з С усе ж на певній відстані — і даремно. Можна подумати, ніби в їхніх очах С, хоч і відмиті від свого первородного гріха, й досі лишаються підозрілими.

Майже всім С уже під п’ятдесят. Якщо вони й мають дітей, то ці діти вже дорослі й розкидані по всьому світі. В усякому разі, С наші діти цікавлять не більше, ніж «одиначок». Адже дискримінація, якої зазнаємо ми, поширюється й на наших дітей і, хоч як це дивно, однаково й на дівчаток, і на хлопчиків. Можна подумати, що сам факт народження дітей підриває до них довіру. Одначе ні «одиначки», ні С не з’явилися на світ якось по-іншому. Чи не збираються вони змінити сам спосіб появи людей на світ, який утверджувався на землі впродовж двох мільйонів років? Я запитую себе про це, бо вчора прочитав у газеті «Нью-Йорк таймс» (а вона пише далеко не про все так, як є) статтю, підписану Деборою Грімм. Особливо мене ошелешили такі рядки:

«Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення».

На перший погляд, хочеться знизати плечима. Але я знаю від Аніти, що Дебора Грімм належить до найближчого оточення президента Бедфорд і що її вплив на господиню Білого дому чимдалі витісняє Анітин вплив.

Аніта вважає (але я не поділяю її думки), що ні держава, ні її закони, ні репресивний апарат не можуть вирішувати, повинна жінка мати дитину чи ні. Право жінки розпоряджатися собою невід’ємне. Шанувати життя по-справжньому — це шанувати жінку, і її слід розглядати як вільну особу, а не як суб’єкт, що через нього проходять, хоче жінка того чи ні, такі потрібні державі майбутні громадяни. Жінка не машина, що виробляє солдатів, робітників чи віруючих. Вирішувати за себе має вона сама й тільки вона.

Дуже серйозним у позиції Дебори Грімм мені здається те, що вона, хоч нібито й заходить далі за Аніту, насправді повертається в стару колію. Впадає в око категоричність її твердження, що не допускає жодного вибору: «Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення».

Але якою жахливою владою наділяє Дебора Грімм суспільство! Невже суспільство, створене, якщо не помиляюся, для того, щоб служити людям, а не закабаляти їх, має право нехтувати природу й позбавляти людей можливості паруватись, аби відтворювати свій рід? У мене таке враження, ніби все це мені сниться. І що ж буде тепер зі свободою жінки? Приречена реакційною державою бути матір’ю всупереч власній волі, відтепер вона стане приреченою більше нею не бути, якщо навіть цього схоче?

Яким же невтішним стане цей світ, коли програму Дебори Грімм втілять у життя? Подружні стосунки між чоловіками й жінками припиняться, поняття матері зникне, штучно фабрикованих дітей з першого ж дня передаватимуть у ясла, де вони житимуть двадцять чотири години на добу сирітським життям… Який жах, яка жорстокість! У чому ж тоді полягатиме сенс життя? Навіщо ж, як пише Дебора, «відновлювати населення»? Навіщо увічнювати рід людський? І що то буде за тваринна потреба мати нащадків тоді, коли люди стануть рукотворним продуктом? І який сенс матиме відновлення цього продукту? Якщо я правильно розумію, тоді вироблятимуть людей для того, щоб вони виробляли продукти — і споживали їх! Яке страхітливе безглуздя! Виготовлятимуть штучних дітей, щоб вони пили штучне молоко…

Увечері я заводжу в замку розмову із Стайном про статтю Дебори Грімм і звертаю його увагу на речення, яке я підкреслив олівцем і тепер читаю йому впівголоса. Він зводить брови й невдоволено каже:

— Не знаю, чи це. для людей бажано, але з погляду науки — можливо.

Я хочу поставити йому ще одне запитання, але тут Муч кидає на обох нас убивчий погляд, і я не пускаю й пари з уст. Муч, цілком очевидно, гадає, що ми повелися дуже необережно: Стайн сказав надто багато, а я не повинен був так відверто заводити мову про статтю.

Не знаю, чи це наслідок нашої необережності, але тепер «Нью-Йорк таймс» надходить ще рідше.

Я вже говорив про убозтво, замовчування й вульгарність газет. Коли сьогодні читаєш «Нью-Йорк таймс» або «Вашингтон пост», то мимоволі думаєш, що якийсь лихий дух вихолостив і їх. Кожному відомо, як колись преса маніпулювала фактами з життя господаря — хоч би хто ним був — Білого дому. Та часи змінилися. В газетах, що тепер надходять до нас дедалі рідше, я знаходжу лише підсолоджені й осоружні похвали на адресу Сари Бедфорд та її життєпис у фотографіях, що робить із неї взірець чесноти для недільної школи.

У мене опускаються руки. Адже ще не так давно, п’ять-шість років тому, Сара Бедфорд заявила про себе через засоби масової інформації, прогулюючись на 14-й вулиці Вашингтона на чолі двох десятків подруг. Разом із ними Сара розмахувала плакатами, на яких можна було прочитати: «Ми — лесбіянки. То й що?»

Мене приголомшував не сам цей плакат. Я не бачу вагомих підстав переслідувати гомосексуалістів та лесбіянок, що так довго і нібито з добрим наміром робилося в нашій країні. Мені не до вподоби благоговійний і єлейний тон, яким тепер говорять про Сару, так наче вона враз стала богородицею — тільки без немовляти.

Про події, що відбуваються за межами ранчо, я дізнаюся не з газет, більшість номерів яких осідають у блувіллській цензурі, а від Аніти.

Коли пошесть зачепила й персонал конгресу, Сара Бедфорд домоглася прийняття закону, що його назвали «Законом про заступниць»; він передбачає, що кожен конгресмен чи сенатор повинен мати обрану з числа жінок заступницю, котра у разі його смерті автоматично посідає його місце в конгресі чи в сенаті. На жаль, зацікавлені особи самі змінили закон, унісши в нього поправку, яка позбавляє цю процедуру її демократичного характеру: сенатори й конгресмени надали собі право самим добирати для себе заступниць і пропонувати їхні кандидатури виборцям для голосування. Основна ідея поправки полягає в тому, щоб зберегти кількісне співвідношення між двома великими партіями: тож демократи пропонували в заступниці демократок, а республіканці — республіканок.

Було й гірше. Оскільки отриманий конгресменом від виборців мандат — це своєрідна вотчина, яку родина не хоче випускати із своїх рук, то більшість законодавців обирали собі в заступниці власних дружин. Може, вони вважали, що в такий спосіб, сказати б, виживуть навіть у разі своєї смерті. Одначе цей розрахунок виявився невдалим, бо вдови, число яких дедалі зростало і які помалу захоплювали конгрес, були погано підготовлені політично, не могли навіть висидіти на засіданнях і гадали, що головний їхній обов’язок — одержувати платню від федеральних властей за те, що засідають у конгресі. І все ж вони забезпечили президентові, принаймні попервах, більшість покірних голосів.

Саме вдови, які на той час посіли більше половини місць у палаті представників, проголосували із заплющеними очима за закон про засоби масової інформації, що викликав розпачливий гамір серед уцілілих конгресменів-чоловіків. Одначе всі зусилля й досвідчених політиків виявилися марними. Вони не помилилися, вбачаючи в «Законі про безпеку» — так назвала його Сара Бедфорд — злочинне порушення конституції Сполучених Штатів і свободи преси. Та вдови розцінили цю рішучу опозицію як виступ проти статі президента й зневажили її.

У законі йшлося про те, що кожен орган інформації, який опублікує новий факт чи коментар до нього, здатний посіяти паніку, порушити порядок або деморалізувати населення, — визначення досить розпливчасте й загальне, тому під цей закон може підпасти будь-яка стаття в газеті, — буде тимчасово або остаточно закрите й покаране штрафом у сумі від десяти тисяч до п’ятдесяти тисяч доларів.