Раптом я відчуваю, що за спиною в мене хтось стоїть. Я обертаюсь і бачу містера Берроу. Мене охоплює безглузде почуття — почуття ревнощів.

— Містере Берроу, — кажу я люб’язно, — дозвольте нагадати вам, що ви не маєте ніякого права бути присутнім при медичній операції.

— Я дістав вказівку бути тут, — відказує містер Берроу, який почув у моїх словах тільки офіційну суть, тому й відповів на них під таким самим кутом зору.

Я знизую плечима й знічено кажу:

— Зрештою, тут нема нічого особливого.

Містер Берроу хоче різко відрубати мені, але йому бракує злості, і він банально відповідає:

— Ну що ви, навпаки, тут усе особливе.

Мені здалося, що на вустах у місіс Берроу промайнула ледь помітна усмішка.

Рентгенівські знімки мене заспокоюють. Нема ні перелому, ні тріщини в кістці. Звичайний вивих: плечова кістка навіть не вискочила із суглобної впадини. Я ставлю її на місце. Пуссі скрикує й мало не непритомніє. Містера Берроу хтось викликає по зовнішньому телефону, і він покидає медпункт. А місіс Берроу, що стоїть біля мене, підводить голову, дивиться мені у вічі й усміхається.

Я не хотів би, щоб цей її погляд і усмішку хтось сприйняв хибно. Вони не провокаційні, навіть якщо приховують у собі той небайдужий еротичний заряд, який майже невинно переходить від жінки до чоловіка у ділових, позбавлених таємних думок, взаєминах або, скоріше, таких, коли таємні думки прагнуть пробитися на поверхню й визріти у певний намір. Тож місіс Берроу дивиться на мене й усміхається, скажімо, із симпатією, щиро й співчутливо. І я з удячності за такий несподіваний подарунок одразу теж усміхаюсь їй і розчулено дивлюся на неї, за що вона дякує мені, кліпаючи віями, й одвертає голову.

Все це тривало не більше, ніж півсекунди. Коли Пуссі розплющила очі, то вже нічого не побачила. Місіс Берроу знову стала зовсім іншою; вона перетворилася на камінь, а Пуссі — на бетон, бо нічого мені не сказала й не подякувала. Вона навіть не подивилася в мій бік, коли я, натерши й перев’язавши їй щиколотку та побажавши якнайшвидше одужати, рушив з медпункту. Щоправда, Пуссі, мабуть, не забувала, що впала саме через мене.

Коли я спускаюся сходами замку, згадуючи усмішку місіс Берроу, в мене, як у християнина з «Подорожі пілігрима»[14], з’являється бажання «зробити три невеличкі стрибки, щоб виразити так свою радість».

Досі мої взаємини з дружинами блувіллських колег були нормальні. І все ж таки я відчував, яке низьке з суспільного погляду моє становище, хоч з погляду професійного воно досить високе. Сьогодні я вибрався зі свого гетто. О, звичайно, це нічого не змінить, це тільки сплеск радості. Я не маю ні найменшого наміру — та й ніяких шансів — перекидати місточок до місіс Берроу. Але її потайний погляд лишиться для мене неоцінним скарбом, я пам’ятатиму його й дорожитиму ним. У цьому погляді я знову знайшов те порозуміння між чоловіком і жінкою, яке колись було в моєму житті щоденним щастям.

Тепер я краще розумію ситуацію в Блувіллі. Щодо ЧО, то тут помітна певна «лінія». Її тиранічно нав’язав хтось із-за меж ранчо, тому вона й не зовсім утвердилась. Тож не слід гадати, що всі тутешні жінки нас ненавидять.

Мої веселощі тривають недовго. Через кілька хвилин переді мною серйозну проблему ставить Дейв.

Коли я повертаюся на годину пізніше до свого барака, там ніде, навіть у Дейвовій кімнаті, не світиться. Я натискаю на вимикач і не знаходжу на синовому робочому столику записки, яку Дейв звичайно залишає, повідомляючи, куди пішов. Я хвилююся, хоч і знаю, що це безглуздо. З оточеного колючим дротом табору, єдиний вихід звідки охороняють вартові на вишці, втекти неможливо. Телефоную до замкового басейну. Мені відповідають, що Дейв пішов звідти ще годину тому. Додзвонитися до інших бараків ЧО я не можу й вирішую бігти від дверей до дверей і шукати Дейва.

Нарешті я знаходжу його на кухні Муч: самої господині вдома немає. Щойно я бачив її у Пірсів. Дейв сидить на червоному пластмасовому стільці й читає; коли я заходжу до кухні, він навіть не підводить очей.

— Що ти тут робиш? — питаю я. — Я тебе скрізь шукаю.

Дейв і не зирне на мене. Його довгасте обличчя схилилося над книжкою, а очі з густими й вигнутими чорними віями, що відкидають на щоки тінь, потупилися.

— Я тут, — холодно відповідає Дейв.

— Ти ж бо в помешканні Муч, а самої її тут немає.

— То й що? Муч начхати на це. Мені теж.

Не люблю я цей тон. Це говорить не Дейв, а хтось інший, кого посадили на його місце. Я сідаю перед сином.

— Мабуть, тобі здалося, що я забарився. Одна з охоронниць упала з коня, вивихнула лікоть, і я повинен був їй допомогти, бо лікаря Рільке немає.

Дейв і оком не моргне. Досі він на мене не дивився. А тепер і не слухає.

— Дейве, ти мене чуєш?

— Чую, — відповідає хлопець з холодною зухвалістю, старанно перегортаючи в книжці сторінку.

Я одразу бачу, що він не прочитав у ній жодного рядка.

— Я пояснюю тобі, що спізнився не з власної вини.

— Я розумію, — каже він тим самим тоном.

Я вирішую пояснити ще дещо.

— Не можна було зволікати. Вивихнутий лікоть треба негайно вправити. Після прогулянки я з Джесперсеном подався просто до медпункту.

— Знаю, — каже син. — Стайн заходив до басейну і сказав мені.

— Що ж, коли ти все знаєш, то перестань на мене дутися.

— ’А я не дуюсь, — відповідає Дейв із холодною гідністю.

— Та ні, дуєшся. Навіть не дивишся на мене. Гадаєш, мені дуже цікаво говорити, наче до стіни.

— А я і є стіна, — відказує Дейв, не підводячи очей.

Він агресивно наголошує на отому «є» і різко перегортає пальцем ще одну сторінку. Ми обидва мовчимо. Я не знаю, що діяти. Дейв уже не раз виявляв до мене певну ворожість, але ніколи не робив цього так відверто й так довго. Можна подумати, що з наближенням статевої зрілості в нього зростає роздратування. Та найгірше те, що я насилу зберігаю самовладання. До горла мені підкочується клубок, а з думок не йдуть складні й банальні проблеми виховання: може, я не досить чуйний батько? 4и не повинен я постати перед Дейвом у владнішому, а отже, й безпечнішому «образі батька»? Не знаю. До цих категоричних настанов я ставлюся недовірливо.

Я встаю і якомога привітніше кажу:

— Ходімо, Дейве, додому.

— А мені й тут добре, — відказує він, навіть не ворухнувшись і не відірвавши очей від книжки.

Що мені робити? Підвищити голос? Дати хлопцеві ляпаса? Взяти його в оберемок і навалити собі на плече? Я вдаюся до хитрощів.

— Що ти читаєш?

Дейв закладає сторінку і, згорнувши книжку, подає її мені, навіть не глянувши на мене.

— Ага, «Пригоди Гекльберрі Фінна», — кажу я. — З цим героєм ти дружиш давно.

Мені подобається, що Дейв читає такі чудові книжки. Але це мене й непокоїть, бо ця книжка, зрештою, — історія нелюбого хлопчика, який утікає з дому.

Щоправда, з Блувілла не втечеш.

Я повертаю синові книжку й питаю:

— До чого ти дочитав?

Та Дейв не дає втягти себе в літературну дискусію. Він відповідає коротко:

— Я щойно почав її читати.

І одразу ж, блідий, байдужий і рішучий, вдає, ніби знову схиляється над книжкою.

— Ходімо, Дейве, не примушуй мене чекати.

Він мовчить.

— Ну ж бо, Дейве! — Я підвищую голос.

Дейв насуплює брови й відчужено каже:

— Я ж уже сказав: мені й тут добре.

Знову западає мовчанка.

— Чекатиму на тебе в кафетерії, — безбарвним тоном промовляю я.

Дейв не відповідає. Я зачиняю двері кухні, але, перше ніж піти з чужої оселі, тихо заходжу до ванної, відкриваю аптечку і, роздивившись, що там лежить, — даруйте мені, Муч, — забираю тюбик снотворного.

Я знаю, що знайду Муч у Пірсів, тому йду відразу до їхнього барака. Пірс працює зі мною в лабораторії. Безперечно, це чудовий дослідник, а місіс Пірс — незвичайна жінка. Хоч вона й не має освіти, але розум у неї гострий, як кинджал. Вона висока й худа, загострений ніс і випнуте підборіддя мовби тягнуться одне до одного, і це робить її профіль схожим на соколиний. Проте така зовнішність досить оманлива: місіс Пірс добра жінка, і головна здобич для неї — не люди, а події. Постійно насторожена, вона зазирає в усі закутки, тому помічає й чує за день удесятеро більше, ніж будь-хто інший. Попервах ми не вірили в чуття і нюх Джоан Пірс, але вони з дня на день розкривалися дедалі дужче, і наш скептицизм, зрештою, розвіявся.