Атмосфера недовіри, напруженості й потайливості, що панує навіть у лабораторії, цілком очевидно, дуже шкідлива. На жаль, я не можу використовувати блискучий Гребелів розум для більш творчого завдання. А ще прикріше те, що я не можу відверто обговорювати зі своїми колегами проблем, які постають перед нами. Отож поділ персоналу на три касти й моє ганебне низьке становище зробили з мене поганого керівника: суворого, несправедливого, владного, потайного. Цілковитою протилежністю того, який я є насправді і яким був в інших лабораторіях, очолюючи їх.

На перший погляд, у лабораторії ніби все гаразд. Ми розмовляємо між собою чемно, всі мої вказівки виконуються, робота посувається, чи, правильніше сказати, буцімто посувається. Але час від часу зринає щось таке, що, мов шашіль, підточує наші зусилля.

Гребел, який завдяки своїм здібностям і могутній волі має таку велику владу над С і навіть над жінками, що ці останні забувають про свої привілеї і розмовляють з ним, мов із рівним, ненавидить мене. Тому ми з ним потрапили в сумне хитросплетіння неприязні. Спершу він зневажав мене й стежив за мною. Потім я почав підозрювати його й відвів йому другорядну роль у лабораторії. Згодом я впевнився, що він пише на мене доноси. Відтак я почав уже насилу терпіти його присутність в одній зі мною кімнаті і, коли мені треба було йому щось сказати, робив це через Пірса. Згодом Гребел заходився підбурювати С, жінок лабораторії та управителя з тим, щоб звільнити мене з посади.

Пірс і Сміт скаржаться, нібито провадити дослідження їм перешкоджали вже на самому початку. Насправді, вони, гадаю, помиляються. Одначе їхні підозри свідчать про ту гнітючу атмосферу, що панує в лабораторії. Зі свого боку, я постійно стежу, щоб С і жінки з моєї лабораторії не припускалися промахів, і ретельно вираховую саму ймовірність цих промахів.

Така поведінка зовсім не відповідає моїй вдачі. Але я змушений вдаватись до неї.

Через три місяці після мого приїзду до Блувілла, — якщо бути точним, то двадцять шостого січня, — криза загострилася: я одержав із замку таку записку:

Ця записка приголомшила мене й не залишила мені жодної змоги виправдатися. Як я довідався з першої записки від Гільди Гельсінгфорс, нам заборонено писати їй чи домагатися побачення з нею. Тож я пішов до містера Берроу. Він прийняв мене із зневажливою чемністю. І справді, хтось написав йому на мене скаргу. Він прочитав її і передав Гільді Гельсінгфорс. Містер Берроу відмовився сказати, хто написав ту скаргу, відмовився він і сказати, що про неї думає. Я зауважив йому, що, не маючи змоги поговорити ні з місіс Гельсінгфорс, ні з ним, Берроу, я не можу захиститись чи бодай дізнатися, в чому мене звинувачують. Містер Берроу підніс угору руки. Мовляв, тут він нічого не вдіє, всі внутрішні проблеми в лабораторії його не стосуються. Під час цієї розмови містер Берроу знову здавався мені брезклим, слизьким і чіпким, мов спрут.

Від того дня я став у лабораторії вдвічі обережнішим, із жінками й С поводився вельми поштиво й усіляко обминав Гребела, але так, щоб не дати йому підстави в чомусь мене звинуватити. Саме тоді, до речі, я й почав вираховувати оті ймовірні промахи, про які я вже казав.

П’ятнадцятого березня, коли я вважав, що своїми зусиллями вже майже нейтралізував Гребела, з замку мені надійшла друга цидулка:

Ця цидулка ошелешила мене, та коли я отямився, то зрозумів, що далі лишатися пасивним не слід. Я надіслав містерові Берроу доповідну записку про персонал своєї лабораторії. Соромно сказати: ця записка — справжній взірець несправедливості. Звісно, я не писав брехні: всі факти, на які я спирався, були правдиві. Але я узагальнив і подав їх зовсім неправдиво, відірвавши від перспективи й контексту. Доповідна записка приховано, дуже приховано кинула тінь на Гребела — мого найкращого дослідника. На жаль, я міг Гребелові дорікнути лише в одному, але саме про це й не слід було писати: що він хоче посісти, навіть захопити моє місце і з допомогою С та жінок усіляко намагається мене витіснити.

Доповідну записку я подав управителеві особисто. Коли він зрозумів, про що йдеться, його обличчя олійного відтінку різко відкинулося назад, і він з огидою подивився на мене, трохи аж розгубившись. Він не знає, сказав містер Берроу, чи має право брати таку записку й чи повинен передавати її далі. Я сказав йому, щоб він вирішував це сам, і вийшов з кабінету, приголомшивши управителя своєю «зухвалістю». Саме так він охарактеризує згодом мою поведінку.

Проте Гільда Гельсінгфорс таки одержала мою доповідну записку, бо через тиждень містер Берроу передав мені відповідь від неї:

Цидулку Гільди Гельсінгфорс містер Берроу передав мені за вечерею в кафетерії, а я розгорнув її аж після того, як уклав Дейва в ліжко. Мені здалося, ніби з моєї голови відпливла вся кров. Я мусив сісти. У мене тремтіли ноги, і я з соромом дивився на них. Перегодя я все ж таки підвівся, зайшов до кухні й вихилив повну склянку віскі. Поселившись у Блувіллі, я почав пити спиртне гомеопатичними дозами, і тепер віскі не збадьорило мене, а нагнало страшенну нудьгу. Я сидів нерухомо, сумний, заціпенілий, і намагався зібратись із думками. Досі Блувілл у такі хвилини здавався мені незбагненним і жорстоким. Але цього разу мене охопила не якась невиразна тривога, а справжня паніка. Записка, яку я щойно прочитав, мала лише одне значення: вона готувала мене до того, що через тиждень-два я отримаю повідомлення, що мене звільнено. Отже, я приречений на смерть. Дейв теж. І це станеться не в такому вже й далекому майбутньому.

Нараз мене занудило — це було ніби передчуття агонії. Я тільки встиг добігти до туалету й там виблював усе віскі й усю їжу, яку з’їв за вечерею. Потім побачив своє відображення в дзеркалі. Ні, я не зблід. Обличчя в мене посиніло, подекуди аж позеленіло. Цієї миті я збагнув сенс вислову «панічний страх» і, хоч як дивно, розсміявся.

З цієї хвилини мені полегшало.

Перш ніж лягти, я випив добрячу дозу заспокійливого й міцно заснув, а вранці, прокинувшись, зрозумів, що не зможу далі жити зі страхом, який пойняв мене напередодні ввечері. Склалося безглузде становище, і якщо я з ним змирюся, то ризикуватиму пуститися берега. Все сталося за кілька секунд. Я вирішив подати у відставку.

Звичайно, я сам віддавав себе в лабети смерті, але волів іти до неї з власної волі, а не ждати, поки хтось мене підштовхне. Тільки-но визріло моє рішення, тільки-но я вбив у собі всю надію, як до мене прийшла відвага.

Я одразу ж написав заяву про відставку й після сніданку подав її містерові Берроу. На жаль, він не став її читати при мені. А так хотілося побачити його реакцію!

Потім у голові мені сяйнула одна думка, і я заходився нетерпляче втілювати її в життя. Я помчав до лабораторії, викликав до себе доктора Гребела, замкнувся з ним у кабінеті й відразу почав лютувати. З півгодини я шпетив Гребела, всіляко докоряючи йому й навіть грубо лаючись. Гребел намагався відбиватись і пригрозив, що ця сцена коштуватиме мені посади. Тоді я урвав його, тріумфально заявив, що вже сам подав у відставку, й знову накинувся на нього, не даючи бідоласі сказати й слова. Гребел зблід і тільки мовчки кліпав очима. Та особливо мене вразило те, що я цілком несподівано прочитав у його очах певну симпатію й навіть повагу до мене.