Скінчивши читати (в мене склалося враження, що нічого нового вони від мене так і не почули), я з хвилину мовчу, а потім питаю:

— Може, хтось бажає заперечити щойно наведені мною факти?

Знову западає мовчанка, відтак Дія Берідж спокійно каже:

— Щодо мене особисто, то я цих фактів не заперечую.

З її тону можна зрозуміти, що вона збирається заперечити щось інше. Та я, перше ніж надати їй слово, вирішую зміцнити свої тили.

— Ще хтось хоче зробити якісь зауваження?

І по черзі дивлюся на кожну з жінок. Вони мовчки хитають головами. Мені хочеться добре розгледіти ці непроникні обличчя.

Ці п’ять жінок мають різний вік — від тридцяти до сорока років. Жодна з них не потворна й не дурна. Жодна не лінива. Дві найрозумніші — подвійна несправедливість для решти — водночас і найвродливіші: місіс Дія Берідж і місіс Елізабет Кроуфорд. Звичайно, я, як «триклятий фалократ», іноді вживаю давні форми звертання. Сьогодні їх викинуто з ужитку й заборонено неписаним законом, бо всі ці слова — «містер», «міс» і «місіс» — надто вже підкреслюють статеві ознаки. З настанням найновітнішої ери треба звертатися просто: «Кроуфорд», «Берідж», «Мартінеллі».

Правду кажучи, я не завжди вживаю слова «міс» або «місіс». Часом я роблю винятки. Елізабет Кроуфорд я називаю просто Кроуфорд. Вона вдова й уже скинула з пальця обручку. А ось Дія Берідж, що менше піддалася новим звичаям чи, може, більше шанує пам’ять про свого чоловіка, носить обручку й досі. Звертаючись до неї, я зухвало порушую той неписаний закон і називаю її місіс Берідж. Вона ніколи не докоряла мені за те, що містер Берроу назвав би «браком смаку» з мого боку. Але чому тоді, хай йому дідько, всі називають Берроу містером Берроу? Що означає цей недоречний наголос на статі, яку в цьому випадку подвійно стерто?

— Місіс Берідж, — кажу я, обертаючись до неї, — ви, здається, хочете щось сказати?

— Так, докторе.

Погляд у неї холодний, але голос ввічливий. Я вже здогадуюся, що за мою крижану чемність вона відплатить мені з верхом, і чекаю. В душі я навіть відчуваю до Дії Берідж симпатію — передусім через обручку, зберегти яку в неї вистачило сміливості, а також через її волосся кольору червоного дерева, що нагадує мені про Аніту. В неї таке саме біле обличчя, такі самі витончені жіночі форми. Однак очі не зелені, а блакитні. Блакить ця справжня, вона не розчиняється й не ховається за віями. Навпаки. Вона шукає ваших очей, мов шаблю, щоб зустрітися з нею у двобої і несподівано завдати удару.

— Я заперечую не самі промахи, — сухо каже Дія, — а те, що вони такі серйозні.

Гаразд. Настав час і мені бути відвертим. Минулої ночі я вирішив більше не бути таким несумлінним, як у своїй доповідній записці.

— Справді, ви маєте рацію, — кажу я спокійно. — Вони не такі вже й серйозні. За інших обставин я про них вам навіть не нагадав би.

Усі витріщають на мене очі, особливо Дія Берідж. Вона саме наготувалася дати мені бій і раптом побачила, як я наближаюсь до неї з незахищеними грудьми! У неї спрацьовує рефлекс, який робить їй честь: вона не зважується вдарити шаблею.

— В такому разі, — озивається Кроуфорд, — я нічого не розумію.

— Що ви не розумієте? — спокійно питаю я.

Елізабет Кроуфорд — низенька, грайлива, жвава чорнявка, але не така розважлива, як Дія Берідж. Проте її професійні якості незрівнянно вищі. Тож вона має повне право говорити про найменші дрібниці, які стосуються особисто її. Я не збираюся сперечатися з нею.

Спокійно, навіть упевнено я пояснюю, що одержав одну за одною дві записки від Гільди Гельсінгфорс; вона, мовляв, докоряє мені за моє погане ставлення до жінок і до С, які працюють у нашій лабораторії; кажу й про скаргу на мене, про яку я дізнався від містера Берроу. Але я не зміг довідатися ні про те, хто написав Гільді Гельсінгфорс цю скаргу, ні про те, які мені робили закиди.

Я заявив про це тоном не різким. Я, мовляв, нікого не звинувачую… Я просто констатую факти. Тільки факти: немає жодного сумніву, що в моєму столі вмонтовано мікрофон.

Я замовкаю і обводжу жінок очима. Моя мовчанка викликає у Дії Берідж ніяковість, і вона не зразу наважується заговорити знову. Але по її блакитних очах я бачу, що від серця їй не відлягло.

— Виходить, ваша доповідна записка — то своєрідна помста?

— Слово «помста», здається мені, не зовсім відповідає дійсності. Хто не знає, що я тут особливо вразливий? Я, можна сказати, написав ту записку для самозахисту.

Мовчання.

— Докторе, — веде далі місіс Берідж, — а чи не простіше було б, якби ви, замість писати містерові Берроу, сказали про свої претензії нам?

— Маєте рацію, місіс Берідж, це було б простіше, нормальніше, по-товариському і, я б ще сказав, набагато порядніше. Тому й викликає подив те, що автор доносу на мене виклав свої претензії містерові Берроу, а не висловив їх особисто мені.

Лія Берідж густо червоніє. Колір її обличчя й очі не дають їй приховати почуттів. І під поглядами, що повтуплювалися в мене, я трохи ніяковію.

Тоді Кроуфорд вдається до звинувачень, але зовсім не брутально, а навіть досить стримано, щоб не сказати із симпатією.

— Знаєте, докторе, ви ніколи не справляли враження дуже доступної людини.

«Ви не справляли враження»! Цей минулий час приносить мені величезне задоволення. Ось, мабуть, і настала пора скористатись із знаменитого чару латинянина. Мені таке не дуже подобається, це, на мою думку, трохи нагадує кокетування, але хіба кокетування, зрештою, — не зброя слабкішого?

Я якомога привітніше всміхаюся до Кроуфорд.

— Хочете сказати, що я різкий, пихатий і владний?

— Приблизно щось таке, — відповідає Кроуфорд.

Я сміюся, й імпульсивна Кроуфорд сміється теж. Крім Лії Берідж, у всіх на вустах пробігає усмішка. Це розряджає атмосферу: статую з п’єдесталу скинуто. Батька побито… Звісно, все це метафори. Але ніщо так не окрилює душу, як образ.

Крім Лії Берідж… Вона не відриває від мене своїх блакитних очей.

— Якщо дозволите сказати, лікарю, — озивається вона, не кліпнувши оком, — ви поводитесь явно несправедливо.

Всі усмішки враз зникають, і я раптом починаю усвідомлювати три речі: по-перше, Лія Берідж натякає на становище, в яке я поставив доктора Гребела; по-друге, Лія Берідж — досить чесна і відважна жінка; а по-третє, саме завдяки оцим своїм рисам вона й стала ватажком серед жінок у лабораторії. Якщо я переманю Лію Берідж на свій бік, то вона, звісно, виявлятиме й до мене таку саму чесність і сміливість.

— Хочете сказати, що я несправедливий до доктора Гребела?

— Гадаю, ви не бажаєте визнати його заслуг.

Мовчанка.

— Помиляєтесь. Я їх визнаю. Доктор Гребел дуже розумна людина й чудовий дослідник. Якщо я покину Блувілл, він буде цілком гідний замінити мене.

Оціпеніння. Жінки мовчать. Тільки перезираються між собою.

— В такому разі… — нарешті озивається Лія Берідж і не доказує фрази.

Але цієї фрази й не, треба доказувати. Я примирливим тоном промовляю:

— Поставте себе на моє місце, місіс Берідж. Я не Ісус Христос. Як я можу підвищити на посаді працівника — навіть коли він цього й заслуговує, — який подав на мене доповідну записку?

Цієї миті лунає крик, який майстри сцени на своєму жаргоні називають «драматичним». Цю викривальну фразу Лія Берідж виголошує одним духом.

— Але ж доповідну написав не доктор Гребел! — кричить вона.

Плечі в неї здригаються, груди рвучко підіймаються, волосся відкидається назад. Чудове видовисько! Я дивлюсь на неї, намагаючись запам’ятати цей образ, щоб згодом навтішатися ним. А поки що холодно кажу:

— Звідки ви знаєте?

— Бо її написала я!

Я не чекав першого викрику, а тим більше цього другого, отож збентежено замовкаю. Нараз я осягаю всю. абсурдність своїх підозр. Як я міг подумати, що доктор Гребел, цей звичайнісінький С, дозволив собі написати доповідну записку містерові Берроу з проханням передати її Гільді Гельсінгфорс! На це могла зважитися тільки жінка, що відчуває свою кастову вищість і не боїться звернутися до іншої жінки через голову кастрата! Тільки жінка могла доповісти високій владі про помилки чоловіка, який, хоч він на службі й начальник, усього-на-всього нікчемний ЧО.