— Аніто, це ж неабияке підвищення!

— І так, і ні. Справді, там на мене чекають великі справи, але водночас я стаю об’єктом неприязні.

— Вона розлютилася на тебе?

— В її ставленні до мене є дві люті, що випливають одна з одної. Наведу слова Бедфорд: «Аніто, коли ви переберетеся до Парижа, то вже не їздитимете звідти раз по раз до Вашінггона. — І по паузі: — А тим більше до Блувілла. Цій історії пора покласти край».

— У мене опускаються руки. Ти спитала в неї чому?

— Звичайно. Ось що вона відповіла: «Я вважаю, що одружена дипломатка, яка відчуває потяг до свого чоловіка, певною мірою небезпечна».

— Ще зовсім недавно так казали про дипломатів-гомосексуалістів.

— Я не нагадала їй про це. Я попросила в неї двадцять чотири години на роздуми і в суботу сказала, що згодна. Але за умови, що сама повідомлю тебе про своє рішення. Вона зробила все, аби я відмовилася від цієї останньої поїздки до тебе, та я від свого не відступилася. Бедфорд розпорядилась, щоб я поїхала до тебе в середу. А післязавтра я відлітаю до Парижа.

— Аніто, це шантаж, ти мала б відмовитися! — кажу я тремтливим голосом.

Аніта глип на мене, потім відводить очі й тихо, стомлено відказує:

— Ральфе, тут, у Блувіллі, ти просто не уявляєш собі, за якого режиму ми живемо. — Кажучи це, вона ще дужче стишила голос, ніби я й не вимкнув підслуховувального пристрою. — Якби я відмовилася, — веде вона далі, — то потрапила б до чорного списку, й мені було б дуже важко знайти роботу.

— Тобі?!

Вона киває головою.

— Атож, мені.

— В такому разі, — жваво кажу я, — ти могла б переїхати до Блувілла й жити зі мною. Тут є одружені ЧО.

— Бедфорд передбачила такий варіант: вона дала мені зрозуміти, що тоді ти мусив би залишити Блувілл.

Я піднімаю руки вгору.

— А як вона це зробила б? Блувілл — приватна фірма. І я виконую тут корисну роботу.

— Ця робота анітрохи не цікавить Бедфорд.

Я дивлюсь на Аніту, роззявивши рота.

— Звідки ти знаєш?

— Щоразу, коли я їхала звідси, містер Берроу просив мене взяти з собою до Білого дому пакет із звітами про роботу Сгайнмеєра й Джесперсена. Але ніколи я не возила звіту про твою роботу. Послухай, Ральфе, як добре подумати, то навіщо Бедфорд побиватися про те, щоб чоловіки вижили?

Западає мовчанка. Ця фраза має неабияке значення: я її обміркую завтра. А поки що я кажу найневідкладніше:

— Не можу повірити, що Гельсінгфорс не цікавиться моєю роботою. Я подав їй заяву про відставку, але вона мені відмовила.

— Знаю, знаю, — зітхає Аніта. — Питання про твою відставку обговорювалося дві суботи й неділі підряд.

— Хочеш сказати, що то Бедфорд наказала Гельсінгфорс відмовити мені у відставці?

— Еге ж, і передала цей наказ через мене. Ось такими словами: «Аніто, якщо ви хочете, щоб Гельсінгфорс відмовила докторові Мартінеллі у відставці, зателефонуйте їй від мого імені й скажіть: «Не давайте йому відставки». Це було два тижні тому.

Западає тривала мовчанка, потім я одним духом випалюю:

— Не вірю, що Гельсінгфорс не може сказати свого слова! Зрештою, якщо я винайду вакцину проти енцефаліту-шістнадцять, то фірма «Гельсінгфорс» пустить її в продаж і неймовірно розбагатіє.

Аніта знизує плечима.

— Певності, що вона зможе пустити вакцину в продаж, немає. Ми переживаємо економічну кризу. Могло б бути ще гірше, але, на щастя, щодня по кілька фірм зникають. «Гельсінгфорс» на три чверті підупала. Від фармацевтичної імперії, яку колись заснував чоловік місіс Гельсінгфорс, майже нічого не лишилося, Якби Бедфорд не давала їй дотацій, Гельсінгфорс мусила б закрити Блувілл.

— Хочеш сказати, що своїми дотаціями Бедфорд тримає Гельсінгфорс у руках?

Мовчанка. Я знову дивлюсь на Аніту. Я хочу збагнути незбагненне.

— Якщо я правильно розумію, то ти, їдучи до Парижа, вбезпечуєш мене від підступів Бедфорд. Але вбезпечити мене від підступів Гельсінгфорс ти не можеш. Моя доля й далі буде в її руках.

— Еге ж, — каже Аніта, — десь так воно й є.

Поміркувавши, я ціпенію від того, що в розмові з Анітою так природно вжив слова «ти вбезпечуєш мене». Два тижні тому я, подавши заяву про відставку, пишався своєю сміливістю, пишався, що «примусив» Гельсінгфорс відмовити мені… Яка дитяча самовпевненість! Насправді я був лише зухвалим хлопчиськом, якого не відшмагали тільки тому, що за нього «заступилися». Тепер я усвідомлюю: то всього-на-всього ілюзія — ніби я вільний у своїх діях. З мене зробили маріонетку, і за ниточки смикають три жінки: Бедфорд, Гельсінгфорс і Аніта. З цих трьох жінок доброзичлива лиш одна: та, яка іде з країни, щоб мене «вбезпечити».

Цієї хвилини я вже майже не відчуваю жалю, що Аніта мене покидає. Мене приголомшує щось куди жахливіше — зневага. Під пахвами, по спині, по шиї в мене котиться піт. У цьому спертому повітрі його запах особливо неприємний. Боюся, він викличе в Аніти відразу, Я підводжуся, скидаю халат, іду до ванної і приймаю душ. Потім освіжаю себе одеколоном. Закручуючи пляшечку, я помічаю, що в мене тремтять руки.

Коли я виходжу з ванної, Аніта вмовляє мене ввімкнути підслуховувальний пристрій, щоб вона повторила те саме пояснення, яке щойно дала. Я вмикаю. Буде розумно, коли ми, як сказав Стайн, «зробимо компенсацію шпигунству».

Одначе в епізоді, сценарій якого ми з Анітою заздалегідь продумали, мене вражає одна двозначність. Іноді Аніта здається мені щирішою, ніж була перед цим, коли нас не підслуховували. А особливо коли вона каже:

— Ральфе, я не стану тобі нагадувати, хто я така. Передусім я — career woman[26]. У моєму розумінні це означає: я повинна жити без домашнього вогнища, без чоловіка, без дітей.

— Як це без чоловіка? — питаю я, вступаючи в гру.

— А так, — каже вона з колючими нотками в голосі, які не здаються мені вдаваними. — Без чоловіка в класичному розумінні. Ральфе, невже ти забув про нашу домовленість? Практично ми за спільною згодою вже давно розірвали наш шлюб, зберігши подружні зв’язки тільки про людське око.

Часом у мене складається враження, що Аніта говорить про свою майбутню посаду з більшим запалом, ніж цього вимагає сценарій.

— Ральфе, я досягла верхів влади. Хоч це й забирає багато сили, але надто велика спокуса бути серед трьох-чотирьох осіб, яким довіряє президент. Я вчилася, Ральфе. Багато вчилася. І кажу без зайвих гордощів: я заслуговую на посаду, яку мені довіряють…

Я вже й сам не усвідомлюю, що відповідаю, — мабуть, щось на зразок: «Ти жертвуєш чоловіком задля кар’єри». А вона: «До речі, зваж, йолопе: скільки чоловіків жертвували своїми дружинами задля кар’єри, не тільки покидаючи, а й, по суті, викреслюючи їх зі свого життя?» Однак, граючи сяк-так свою роль у цьому «псевдоосвідченні», я дивлюсь на Аніту й думаю: «Тут слід мати на увазі не лише диктатуру й шантаж Бедфорд і не лише бажання Аніти вбезпечити мене, а й кинути на шальку терезів ту деталь, яка перетягує шальку зі мною, — нехтування будь-чиїм життям».

Нарешті настає час припинити розігрувати нашу комедію і опустити завісу. Як ми й домовились, я пропоную Аніті розлучитися. Вона відмовляється. На її думку, «тепер це так само немодно, як і одруження». Ми домовляємось, що залишимося друзями. Але статеві зв’язки остаточно розриваємо. Аніта більше не приїздитиме до мене в Блувілл. Ми тільки листуватимемося.

Відтак я вимикаю підслуховувальний пристрій, знову лягаю в ліжко, і Аніта, гаряча й тріпотлива, відразу кидається мені в обійми. Певно, тепер вона прагне реваншу. А мені нічого не хочеться. Я почуваю себе скривдженим через свою залежність і брехню, вдаватися до якої обох нас примушують. Та попри все це я реагую саме так, як того й хоче Аніта: складається враження, що моє тіло приймає ухвали самохіть.

Однак, погамувавши збудження, я анітрохи не заспокоююсь. Я лежу горілиць у темряві з розплющеними очима й відчуваю до Аніти подвійну ненависть: за те, що вона спершу відмовила мені в любощах, і за те, що потім усе ж таки віддалася. На мою думку, нашому сумному прощанню ці любощі не потрібні.