Потім одна з наших розвідниць в Оттаві роздобула фотокопії листів, що ними обмінювалися Дефромон та прем’єр-міністр Канади. Ці листи нас приголомшили.

Канадського прем’єр-міністра (за походженням вона канадська француженка) звали Колетта Лаграфей. У своєму першому листі Дефромон признався їй, що колись був знайомий з молодою француженкою з таким самим ім’ям і прізвищем, але доля розлучила їх, і він марно її розшукував, одначе зберіг найприємніші спогади про неї, і саме прізвище канадського прем’єр-міністра вельми любе йому, не кажучи вже про давні історичні зв’язки між Францією та провінцією Квебек, звідки була родом Колетта Лаграфей. Похвала від такого знаменитого й шанованого державного діяча дуже зворушила прем’єр-міністра, і, незважаючи на величезну різницю у віці, а може, саме завдяки їй, між ними зав’язалося щире листування, в якому Дефромон непомітно переходив від натяків до похвали, від похвали до порад, від порад до повчань.

Це палке листування дало свої плоди: коли сталося бомбардування французького посольства в Гавані, Лаграфей без вагань стала на бік тих, хто протестував проти цього, підтримала Дефромона в його подальшій сварці з Бедфорд і почала відмовлятися видавати Сполученим Штатам американських «кавалерів без дам», які дедалі частіше втікали на її територію. Я дізнався від Аніти, що, всупереч тенденційному твердженню Дебори Грімм, далеко не всі «кавалери без дам» були розбещеними чоловіками, вони просто втікали на ферми, щоб урятуватися від пошесті в містах.

— Одне слово, — підбиває підсумок Аніта, — склалося жахливе міжнародне становище. Ми втратили в Латинській Америці та Азії свої військові бази, сировину, ринки, а також уряди, яких підтримували. Китай відвоював собі Тайвань, Японія зблизилася з Китаєм, а цей залагодив свої спірні питання з СРСР. Що ж до Західної Європи, то її країни під впливом Дефромона відмежувалися від нас і зміцнюють зв’язки між собою. Навіть гірше: Канада, як ніколи наїжачившись на наших кордонах і спираючись на свою незалежність, відверто виявляє до нас лиху волю. Ось за якого становища починається моє посольство в Парижі. Нарешті Бедфорд послухалась мене, змінила свою політику і, згодившись з моєю думкою, що Дефромон — один із ключів від нинішнього міжнародного становища, доручила мені укласти з ним мир…

Нараз Аніта, не доказавши до кінця фразу, заплющує очі й засинає. Я ставлю їй запитання, але вона не відповідає. Здається, їй і світло не заважає спати, її обличчя під лампою розслабилось, а дихання заспокоїлося. Ось ті останні слова й останній образ Аніти, що збережуться в моїй пам’яті. Вона попередила мене, що поїде звідси завтра о шостій ранку, навіть не снідатиме, і ми не встигнемо вже перемовитися з нею й кількома словами.

Я переймаюся змішаним почуттям. Передусім — відчуваю величезну полегкість. Тепер я розумію, чому в наших газетах зникли зарубіжні новини. Істерія, яку ми всі разом переживаємо тут, — явище місцеве, своєрідне полювання на відьом, поширене лише на одну стать, щё один вияв загального манихейства. Всю свою історію ми намагалися втілювати принцип зла, потім робили з нього козла відпущення й засуджували його. Нині, коли царює Бедфорд та її кліка, чортом є чоловік. Але це божевілля не проникло за межі наших кордонів. Бедфорд виявилася нездатною поширити його в світі.

Водночас я знову болісно розмірковую про свою долю. Я волів би, щоб Аніта покинула мене інакше, не спираючись на ці високі політичні махінації, до яких вона причетна. Мені хотілося б розпрощатися з нею простіше, почути від неї якісь вагоміші слова. Може, я не чоловік їй у буквальному розумінні, але ж я був її другом. Шість років тісних взаємин мали б скінчитись більш по-людському.

І справді, я бачив, як вона щойно схвильовано здригалася, але це хвилювання йшло від її нетерплячості, від думки про ту велику роль, яку вона має відіграти біля Дефромона. Я навіть не можу собі уявити, що вона тремтить від бажання заворожити того старого чаклуна, а також від побоювання наштовхнутися на його підступи. Аніта спить біля мене, але насправді її тут уже немає. Вона вся в полоні свого великого майбутнього. Що ж до мене, то мені навряд чи слід приховувати це самому від себе: вона вже викинула мене на смітник своєї біографії.

Щоб заснути, я випив велику дозу снодійного. Надто велику дозу. Наступного дня, коли мене будить сирена, за Анітою вже й слід простиг. Вона поїхала, не попрощавшись зі мною. Звісно, я розумію, так для неї було легше. Востаннє захоплююсь її вмінням не ускладнювати собі життя.

Голова важка, в роті гірко, я відчуваю страшенну відразу до всього, якої не погамовує навіть холодний душ. Поголившись, я вертаюсь до кімнати, щоб одягтися, і оглядаю її так, ніби ніколи не бачив. Вона нагадує мені справжню пустку.

Я вже готовий розпочати свій день за звичним порядком, коли це бачу — і Дейв, хоч як дивно, теж готовий до цього. Ми разом рушаємо до кафетерію. Між бараками йдемо поруч, але за метр один від одного і, як завжди, мовчимо. Надворі тепло, небо низьке й хмарне — мабуть, сьогодні сонця не буде.

За кроків сто від замку — згодом я дізнаюся, що хлопцеві був потрібен увесь цей час, аби зважитись на розмову, — Дейв питає:

— Вона поїхала?

— Еге ж. Рано-вранці.

Мовчанка. Я дивлюсь на його ніжне обличчя й довгі опущені вії.

— Вона ще приїде? — запитує він хрипким голосом.

Мене приголомшує його запитання й те передчуття, яке таїться в цьому запитанні. Схвильованість у голосі не відбиває синових почуттів: адже він не любить Аніти. Я зиркаю на Дейва, але хлопець не підводить голови. Він іде з незворушним обличчям за крок від мене, намагаючись не відстати.

— Ні, — відповідаю я нарешті.

Дейв ніяк не реагує. І не дивиться на мене. Навіть оком не моргне. А мені, коли я сказав це «ні», все довкола здалося ще бридкішим, навіть оті задушливі хмари, що повисли над нами.

Ми вже за кроків двадцять від замку. Я й не помітив, як Дейв наблизився до мене. І раптом відчуваю, як у долоню моєї правої руки лягає його тепла ручка. Я стискаю її. А на Дейва й не дивлюсь. Однаково він нічого не скаже. Я намагаюся ступати з ним у ногу. Ми йдемо разом.

Аніта покинула мене, коли я ще спав, у четвер о шостій ранку. Через дві години після другої сирени я вже в лабораторії. І тут стається подія, значення якої я передчуваю, але збагнути його як слід ще не можу. На своєму столі я знаходжу цидулку:

Цидулку написано великими друкованими літерами, але я здогадуюся, хто її автор. «їжаком» я взиваю Берідж у наших сварках. А Берідж живе в бараку «одиначок» якраз навпроти мене. Сьогодні вранці я зібрався раніше, ніж звичайно, і вийшов з дому о сьомій двадцять. Я запам’ятав цей час, бо робив усе не так, як завжди. Щойно я покинув квартиру, хтось, мабуть, повідомив про це технічного спеціаліста — або спеціалістку — із служби підслуховування. Берідж помітила зі свого вікна, як до мене зайшов той спеціаліст, і засікла, скільки часу він там був. Не важко здогадатися, що спеціаліст устиг там зробити. Судячи з усього, не багато, бо він був у квартирі тільки п’ять хвилин. Але з цього випливає, що я повинен бути обережним, — власне, саме це й радить мені Берідж. Що ж до ключа від моєї квартири, то це для них не проблема: прибиральниці мають дублікат.

Якщо цю цидулку написала Берідж, то я доходжу висновку, який, коли добре поміркувати, анітрохи мене не дивує. Берідж має ключа від моєї лабораторії. Ввійшовши до кафетерію через кілька хвилин після мене, вона, мабуть, пішла звідти раніше, написала своє застереження, поклала його мені на стіл і замкнула за собою двері.