Берідж забирає руки. Я дивлюся на неї і довго не можу заговорити.

— Якщо я правильно вас розумію, — повільно кажу я, — ваші «ми» не хочуть, щоб я ризикував, випробовуючи на собі вакцину, бо приберігають мене для іншої боротьби.

— Еге ж, саме так. Ви чудово оцінили ситуацію.

Я мовчу. Берідж стоїть уся напружена, геть розпашіла.

Але ж як я проситиму своїх колег взяти випробування вакцини на себе? — питаю я перегодя.

— Вам не доведеться їх просити, докторе. Ми зробили це замість вас: вони згодні.

Я червонію.

— Як, ви зробили це у мене за спиною?!

— Говоріть тихіше, докторе, Кроуфорд ще не поїхала від нас!

— Але це нечесно! Ви мене обходите!

Берідж кілька разів прикладає долоню собі до рота, даючи мені знак замовкнути: вона помітила, як засвітилася лампочка селектора. Звичка бере гору над моїм обуренням: я натискаю кнопку.

— Докторе Мартінеллі! — лунає голос Пірса.

— Слухаю вас.

— Прийдіть сюди, будь ласка. Ми стурбовані. Докторові Гребелу стало погано.

Берідж блідне й хапається за голову.

— Вакцина! — шепоче вона ледь чутно.

— Що? — питаю я приголомшений. — Що ви сказали?

— Вранці доктор Гребел вакцинував себе.

— Ви з глузду з’їхали! — скрикую я, підхоплюючись. — Навіщо було докторові Гребелу вакцинуватися? Що це дасть? Доктор Гребел належить до С!

— Доктор Гребел до С не належить, — тихо каже Берідж, важко дихаючи. — Перед тим, як він запропонував свою кандидатуру до Блувілла, «ми» забезпечили його фальшивими документами С.

Я одразу ж із великою полегкістю бачу, що в доктора Гребела трохи запаморочилося в голові — ото й тільки. Пірс, мабуть, помилився у своєму діагнозі, адже він, хоч і вірусолог, проте не має достатнього клінічного досвіду. У Гребела не помітно ніяких симптомів коматозного стану чи навіть глибокого оціпеніння, що його викликає енцефаліт-16. Обличчя в нього не застигло. Повіки кліпають, губи ворушаться, вся постать здригається, голова похитується з боку на бік. До речі, Гребел навіть не втратив контролю над своїм тілом: він сидить, а точніше — напівлежить на стільці.

— Він упав? — питаю я.

— Ні, — відповідає Пірс, — він поскаржився на запаморочення й потьмарення в очах, сів і знепритомнів.

— Допоможіть мені покласти його на підлогу, — кажу я.

Коли Гребел уже лежить горілиць, я розв’язую йому краватку, розстібаю комір і розтираю долонею груди. Потім чиясь рука простягає мені пляшечку спирту, я щедро наливаю його собі в пригорщу й масажую далі. Гребел розплющує очі й кволим голосом каже:

— Дякую.

— Він приходить до тями, — озивається жіночий голос у мене за спиною.

Я дивлюсь на Пірса й саме тієї миті, коли збираюся прокоментувати дію вакцини, помічаю Кроуфорд. І вчасно похоплююсь. Ми ж у її «кублі», то вона щойно подала мені пляшечку зі спиртом.

— Зараз я вас заміню, — каже Пірс.

Я підводжусь і дивлюся на Кроуфорд.

— Це сталося тут, у вас?

— Так, — відповідає вона й одразу ж, як сказала б Дія Берідж, вигинає стан і випинає груди. Як це дивно! Я мав би раніше помітити, як на мене впливає це її кривляння, але я, власне, нічого не помічав.

Тепер я зовсім спокійний за Гребела й востаннє маю добру нагоду роздивитися на Кроуфорд. А Берідж просто наклепниця! Волосся в Кроуфорд не брудне. Але те, що вона зробила з нього спокусливе тло для своїх гарних чорних очей, — правда. Як шкода, що ця дівчина назавжди піде від нас!

— Як це сталося, Кроуфорд?

— Доктор Пірс уже вам розповів, — озивається чийсь різкий голос.

Мені навіть не треба повертати голову. Я цей голос упізнаю. То моя левиця розмахує своїм волоссям.

Але Кроуфорд не збирається поступатися взятою на себе роллю, Вигинаючись усім тілом, вона переказує мені те саме, що вже розповів доктор Пірс, тільки багатослівніше.

Берідж знов подає свій різкий голос:

— Доктор Гребел уже цілком опритомнів.

Я обертаюсь.

— І до його обличчя повернувся природний колір, — додає Пірс.

Сам Пірс якийсь безбарвний. Волосся вилиняле, очі бляклі, вії білі. І коли він нахиляється над Гребелом, його брезкле, безформне обличчя страшенно контрастує з довгастою головою доктора Гребела.

Гребел без угаву кліпає очима, нарешті зупиняє погляд на мені й безбарвним, кволим голосом каже:

— Мабуть, треба зменшити дозу.

Берідж показує мені очима на Кроуфорд і з тривогою дивиться на мене. Я швидко кажу:

— Не розмовляйте, відпочиньте. Кроуфорд, будь ласка, принесіть мій стетоскоп.

— Зараз, докторе, — послужливо відповідає Кроуфорд.

Дівчина виходить, і вслід за нею біжить Берідж — вона, певно, не хоче, щоб Кроуфорд входила до мого кабінету сама. Пірс ретельно причиняє за ними двері.

— Я не помітив Кроуфорд, — каже Гребел уже впевненішим голосом.

До нього помалу повертаються сили, і пам’ять з хвилини на хвилину світлішає. Я кидаю на нього досвідчений погляд, але не кажу нічого. Я не знаю, чи контролюється в кабінеті Берідж підслуховувальний пристрій, установлений у цій кімнаті.

Повертається, вигинаючись, Кроуфорд зі стетоскопом. Передаючи його мені, вона не проминає нагоди торкнутися мене своєю трепетною рукою. Я, наче дівчина, не підводжу очей. Потім уклякаю на одне коліно. Поки я слухаю так Гребелові серце, входить і Берідж із чашкою кави в руці.

Я вступаю в гру.

— З вами таке вже траплялося, Гребеле? — запитую я тоном лікаря.

Гребелові очі всміхаються мені.

— Траплялося.

Я суворо даю йому настанову:

— Ви повинні бути обережні. Вам не слід перевтомлюватися. Лягайте рано спати. Робіть фізичні вправи. — І всміхнувшись, додаю: — І не пийте багато кави!

Цей невеличкий медичний жарт розряджає атмосферу. Ми з Пірсом допомагаємо Гребелові сісти на стіл, його чорні очі світяться вдячністю; він невеличкими ковтками п’є каву, яку йому підносить Берідж.

Сьогодні пополудні я не дізнаюся, яку ухвалу прийняли «ми» щодо мого приватного життя, — треба негайно поговорити в своєму кабінеті з Пірсом та Смітом; запрошу й Гребела, він, здається мені, вже цілком очуняв. Берідж у цій розмові участі не бере, але, певне, сидить у своїй кімнаті біля підслуховувального пристрою.

Ніхто з нас і словом не прохоплюється про те, що Гребел не належить до С, і це в нашій розмові найпримітніше. Я не збираюся вичитувати Пірсові й Сміту, хоч вони нічого не сказали мені ні про це, ні про те, що Гребел вирішив перший себе вакцинувати.

Я надаю нараді суто технічного характеру. Вакцину виготовлено на базі гною, взятого з гнійників і ослабленого шляхом його старіння, і з одного її випробування на людині важко збагнути, чи вона потребує ще більшого ослаблення, чи прищеплено надто велику дозу, чи в препарат слід додати антисептичних засобів. Ми не знаходимо якогось конкретного вирішення. Знаємо лише те, що діємо навпомацки, треба бути обережнішими: реакція Гребела на вакцину викликає в нас тривогу. Тепер ми приготуємо нову вакцину на ще старішій основі й перевіримо її нешкідливість та ефективність на собаках.

Упродовж цієї короткої наради я дивлюся на Сміта як ніколи пильно. Я давно підозрював, що «ми» втягли Гребела до свого руху. Підозрював і те, що Пірс у цій справі теж має перебувати під впливом сильної особистості своєї дружини. Але я ніколи не сподівався, що до антибедфордівського руху може бути причетний і Сміт. Одначе він таки причетний, бо знає й про вакцинування Гребела, і про його фальшиві папери.

Ось що мене й дивує. Адже Сміт геть увесь, навіть його прізвище — сама банальність. Хоч цей чоловік нашпигований чеснотами, без яких жодне суспільство не проіснувало б і тижня, він украй непоказний, сором’язливий, усе в ньому промовляє про скромність. А обличчя його нізащо не запам’ятаєш, хоч дивися на нього й сто разів. Навіть більше, Сміт належить до тих неодружених чоловіків, які назавжди поховали себе в самотності. Він насилу розмовляє, майже не всміхається, не захоплюється спортом, червоніє, коли Берідж звертається до нього, а та твердить, ніби Сміт не одружився тому, що не зваживсь позалицятися до котроїсь із жінок. І раптом — такий парадокс. Сміт, цей неодружений чоловік, знехтував небезпеку, вступив у таємну змову й згодився боротися за те, щоб люди знов могли одружуватись.