Я згадую бідолашного містера Б. Й мовчу.

— Ну, то що ви на це скажете? — вишкірює зуби Гельсінгфорс.

— Нічого.

— Хіба ви не бачите, все йде до того, що ви станете скопцем.

Я вирішую пом’якшити розмову.

— Хтозна, може, тоді я теж зроблю пристойну кар’єру в адміністрації президента?

Гельсінгфорс реагує на ці слова в знайомий мені спосіб: вона сміється. А насміявшись, гнівається на мене зате, що я її розсмішив. Вона насуплює брови й холодним, сповненим раптової злості голосом каже:

— Я можу сьогодні запевнити вас, докторе, що ситуація вже досить ясна. Вашу вакцину не запустять у виробництво тут і не дозволять вивезти її за межі США. В міру того, як ви завершуватимете роботу над вакциною, охорона довкола вашої лабораторії посилюватиметься. Відтепер ви повинні розглядати себе як в’язня.

Хоч у цих словах нема нічого такого, чого б я ще не знав, мене проймає холодний піт. Якщо Гільді Гельсінгфорс уже не потрібна навіть видимість моєї свободи, то це означає, що наближається розв’язка.

У горлі в мене пересохло, і я кажу:

— Якщо ви не збираєтеся використовувати вакцину, то навіщо тоді даєте мені змогу доводити роботу над нею до кінця?

Короткий сміх.

— Розумієте, вона мені правитиме за своєрідну заставу. Ви навіть можете не сумніватись: як тільки вона буде готова, я покладу її в надійне місце і не конче тут…

Якщо я правильно розумію, між Бедфорд і моєю співрозмовницею повної довіри не існує. А що мені вже нічого втрачати, то я вирішую контратакувати.

— Як ви можете підтримувати геноцид Бедфорд — ви, хто потайки й далі кохає чоловіків?

Гельсінгфорс глумливо сміється.

— Ваше запитання не зовсім доречне. Я завжди знайду собі стільки чоловіків, скільки захочу. І слово «кохати» теж не зовсім вдале.

— А яке запитання доречне?

— А ось таке: чому я згодилася втратити величезні гроші, які могла б мені принести ваша вакцина? Що ж, я признаюсь вам, Мартінеллі. Я отримала невелику компенсацію… Це й була мета моєї поїздки до Вашингтона. Я її досягла.

Я мовчу. Я навчився боятись циніків. Тепер я надаю перевагу фанатикам на зразок Рут Джеттісон. Зрештою, я відчуваю тільки зневагу до жінки, здатної продати з молотка вакцину, на винайдення якої було витрачено стільки зусиль, і проміняти мільйони людських життів на якусь, хай навіть чималу, суму грошей.

— Ви дивитесь на мене, надто суворо, — каже Гельсінгфорс з робленою усмішкою. — Наче суддя. Одначе тут суддя я! І вся влада теж! У вас зв’язані руки й ноги, Мартінеллі, ви належите мені. І я, повірте, не стану підносити вам подарунків. — Вона вишкірює зуби й сміється. — Прихиліться до мене, Мартінеллі. Настав час, коли я вас проковтну!

Вона знову сміється. А я вдаю, ніби зрозумів її так, що маю підсунути до неї свій табурет. Отож я підводжуся, беру за одну з трьох ніжок табурет — він вельми важкий — і на якусь мить, мить дуже коротку, мене охоплює бажання щосили вдарити ним Гельсінгфорс по голові.

Одначе я цього не роблю. Я одразу ж усвідомлюю, що нездатний стати вбивцею навіть випадково. Я ставлю табурет, але сісти на нього не встигаю. На другому кінці басейну з гуркотом відчиняються засклені двері до вітальні, і з них виходить Одрі в старих чорних джинсах та пуловері. Вона дуже бліда, майже як смерть, обличчя в неї напружене, на шиї повипиналися жили. Одрі йде до нас якось дивно, тримаючи руки за спиною, наче їх там зв’язали, щоб вести її на страту.

Та побачили б ви, з яким виглядом Гельсінгфорс повертається й упивається своїм оком у Одрі! Бідолашна дівчина, гіршої нагоди вибрати вона вже не могла.

Її відділяють від нас якихось метрів десять — такий завдовжки басейн, — і Гельсінгфорс не відриває від неї погляду. Цього погляду я, правда, не бачу, бо Гельсінгфорс стоїть до мене спиною, але вираз її очей я собі уявляю. А Одрі — виструнчена, непохитна — простує до нас із закладеними за спину руками. Її очі кольору незабудки втупилися в нас і горять фанатичним вогнем. Вона ступає похмуро, задерши підборіддя, немов ніс човна.

— І чого це ви сюди йдете, Одрі? — з удаваною ніжністю питає Гельсінгфорс. — Я ж сказала вам мити кахлі на кухні. Ви їх уже помили?

Одрі зупиняється за два кроки від неї і вже не покірливо, а з грубим викликом каже:

— Ні. Я мала інше діло.

— Яке?

— Обмірковувала одне рішення.

— О, чудово! — каже Гельсінгфорс. — І ви вже обміркували це рішення?

— Еге ж.

Я підходжу до Гельсінгфорс і, порівнявшись із нею, зупиняюся поруч на відстані випростаної руки. Мені хочеться побачити її обличчя. Просто на очах ці жінки стали страшними ворогами.

— Що ж, — каже Гельсінгфорс з тією самою вбивчою іронією, — сподіваюся, сьогодні ввечері ви мені скажете про нього. Я помітила, що ці ваші рішення завжди оригінальні, хоч і досить безглузді. То ви пориваєте з нареченим (обличчя в Одрі здригається), то спите з Рут Джеттісон. Або ще краще — надумуєте накласти на себе руки.

— Зараз я скажу вам, що я вирішила, — відповідає безбарвним тоном Одрі, не кліпнувши й оком.

— Потім! Потім! — каже Гельсінгфорс і легенько махає рукою, мовби проганяючи від себе муху. — Зараз не зовсім слушний час. Я готуюсь кохатися з Мартінеллі.

— Йдеться про Мартінеллі.

Я в це не вірю. Ви не цінуєте доктора. І даремно. Бог мені свідок, — провадить Гельсінгфорс, шкірячи зуби, — я в захваті від вашого блискучого розуму, Одрі, але фізично ви якась прісна. А ось Мартінеллі з цього погляду має куди більшу перевагу над партнеркою вашого типу. В нього є те, чого нема у вас. Я вже не кажу про його суто чоловічі властивості. Мартінеллі має й інші переваги: міцні м’язи, жорсткі губи й буйний волосяний покрив.

Якби оцей постійно фальшивий і озлоблений тон Гельсінгфорс не дратував мене, то я навіть замилувався б її винахідливістю в душевному катуванні. Чого варті тільки слова «жорсткі губи»! Я дивлюсь, як Одрі вся напружується. Щоразу, коли їй завдають підступного удару, вона починає кліпати очима, шкіра на її білому обличчі здригається. Одрі стоїть нерухомо, виструнчившись і тримаючи руки за спиною. Лишається тільки прив’язати її до стовпа й піднести до дров смолоскип.

І хоч Одрі сповнена рішучості — а може, саме через це, — їй ніяк не вдасться видобути із себе бодай слово. Її губи прилипли одна до одної, і, коли вона нарешті розтуляє рота, з нього не вихоплюється жоден звук.

— Ну, Одрі, говоріть, говоріть, — підбурює Гельсінгфорс. — Ви нагадуєте викинуту на берег рибину. Це напружене чекання нестерпне. Прошу вас, говоріть. Я вас слухаю.

— Гільдо!.. — озивається безбарвний, тихий, ледь чутний голос Одрі.

— Нарешті! — вигукує Гельсінгфорс.

— Гільдо, прошу вас покласти край своєму роману з Мартінеллі.

Гельсінгфорс сміється.

— Роману?! Я добре розчула? Яке слово! Одрі, ви на ціле століття відстали від життя! Йдеться не про роман, а про звичайне урізноманітнення техніки оргазму. Невже я ще раз мушу вам пояснювати, що оргазм буває якісно різний?..

— Гільдо!

— Що «Гільдо»?

— Гільдо, прошу вас востаннє, спровадьте звідси Мартінеллі.

— Востаннє? — перепитує Гельсінгфорс. — А скажіть, що ж. таке станеться, коли я вас не послухаюсь?

Западає мовчанка, і нарешті Одрі гарячково відповідає:

— Я накладу на себе руки!

— О, чудово! — каже Гельсінгфорс. — Ось до чого ви дійшли! Ви даєте мені наказ, а якщо я його не виконаю, то ви накладете на себе руки. Це справжній шантаж! А ви не подумали, що цим мене аж ніяк не злякаєте?

— Це не шантаж, — тихо проказує Одрі. — Мені не хотілося б ще раз пережити те, що я оце пережила. — Обличчя в неї спотворене від болю, тон її цілком недвозначний.

— Ви хочете сказати, Одрі, — озивається Гельсінгфорс з удаваним подивом, — ніби вам неприємна вже сама думка про те, що Мартінеллі може кохатися зі мною?

— Ви самі добре знаєте.

— Що ж, це ваша справа. Вона мене не обходить. Самі давайте раду своїм емоціям.

Мовчанка.