Того дня, коли новий президент Сполучених Штатів прийняла присягу, невеличка група оттавських вигнанців вилетіла літаком до Вашингтона. Берідж, Берроу й Джекі страшенно раділи. Їхня небезпечна й мужня боротьба скінчилася перемогою. Для них і для Сполучених Штатів починалося нове життя: Елізабет Хоуп, відвертий, хоч і обережний, лідер антибедфордівської опозиції в сенаті, була в підпіллі одним із національних керівників «нас».

Хоча, з погляду цих великих подій, моє приватне життя здається й не дуже важливим, однак я хочу коротко розповісти про нього, бо воно, як і в мільйонів чоловіків, що вижили в Сполучених Штатах, у мене все ж таки було: захоплення влади «нами» цілком змінило мої будні, й вони стали зовсім інакшими, ніж при Бедфорд.

Я передчував, що на мене чекає в Оттаві першої ж ночі після втечі. О другій годині ночі нам дали дві двомісні кімнати (їх розділяла ванна) в готелі за містом. Парк навколо готелю кишів охоронцями. Я як порядний сором’язливий американець запропонував, щоб в одній з кімнат поселився я з Дейвом, а в другій — Джекі й Берідж. Обидві жінки всміхнулись і по-змовницькому й водночас спогорда перезирнулися між собою, так ніби навіть не бажали бодай з чемності помічати, яка лицемірна моя пропозиція. А тоді Джекі рішуче сказала:

— О ні! Я ще не скінчила своєї розповіді Дейвові. Я поселюся з ним в одній кімнаті, а ви з Берідж — у другій.

Що ми й зробили. Господи, як я чекав цієї хвилини! І ось вона настала, а я почував себе надто спустошеним, щоб утішатися нею. Тільки-но ми лишилися самі, Берідж поглянула на мене один-однісінький раз, а тоді цілком холоднокровно, що викликало в мене захват, прийняла єдино правильне рішення: зняла телефонну трубку й попросила чергового адміністратора розбудити нас о шостій ранку.

— А доти, — сказала вона, кладучи трубку й ніжно дивлячись на мене, — я дам вам, бідоласі, повний спокій.

Минув тиждень. Тиждень, протягом якого дні здавалися мені довгими, а ночі короткими. Сьогодні я тільки всміхаюся, коли згадую про своє минуле: я зазнав невдач і горя, і ось зустрів Берідж, яка мала все, чого тільки може бажати чоловік. До того ж її любив Дейв, вона знайшла з хлопцем спільну мову, поводилася з ним по-материнському лагідно. Одне слово, Берідж, Дейв і я сіли в один човен і збиралися плисти з попутним вітром до небокраю. Щастя вам усім трьом, усій «дружній родині», спокійному острівцю у всесвітньому хаосі!

Третього вечора, коли голова Дії Берідж post amorem[39] лягла на моє плече. Я кажу їй:

— Гадаю, Аніта не дуже опиратиметься розлученню зі мною.

— Ти хочеш домагатися цього від неї?

— І якнайшвидше. Це тебе дивує?

— Анітрохи.

Западає мовчанка. Потім Лія каже:

— Я не бачу в цьому потреби.

Я відсуваюся, зводжусь на лікті, дивлюсь на неї і безбарвним тоном кажу:

— Ти не кохаєш мене так, щоб вийти за мене заміж?

— Кохаю. Та годі про це.

— Але не так, щоб вийти за мене заміж?

— Це ні до чого.

Вона замовкає. А я веду далі:

— Мені здається, що коли когось кохаєш, то хочеш із ним жити.

— Я теж так гадаю, — відповідає Берідж, зиркаючи на мене з лукавинкою в очах.

— Але не одружуючись?

— Так.

— Чому?

— Бо традиційна моногамія, Ральфе, — це справжній пережиток.

Так воно насправді чи ні — не знаю. Але мені не до вподоби такі дискусії. Ґрунт для них не зовсім твердий. Болотянистий. Намулистий. У нього можна вгрузнути на цілі години. Я хутко вибираюся з цієї діалектичної калюжі й переходжу до конкретної розмови.

— Якщо в нас народиться дитина, що з нею буде?

— А що буде з дитиною Джекі?

Я спантеличено дивлюсь на Берідж. Як же я забув про це?! Вони розповідають одна одній про все! Тільки від мене криються! Наче від дитини… Дитини, яку від мене зачала Джекі, чи радше дитини, яку матиме від мене Лія Берідж. Але все ж таки не варто перебільшувати моєї ролі в ту грозову ніч.

— Не знаю, — відповідаю я зніяковіло. — Яв неї не питав.

— Я зроблю те саме, — каже Берідж. — Я дам їй своє прізвище й виховуватиму.

— Без моєї допомоги?

— З твоєю добровільною допомогою, якщо ти цього захочеш, і остільки, оскільки ми житимемо разом.

— А якщо ти мене покинеш?

Берідж реагує несподівано: розчулено цілує мене в шию.

— О, який ти милий, Ральфе! Навіть не припускаєш думки, що й ти можеш мене покинути!

Я стискаю її в обіймах. І розчулююсь — спершу через неї, потім через себе. Зрештою я навіть не знаю, чому розчулююсь. Гаразд. Не варто в це заглиблюватися. Пропустимо цього тихого ангела. Сподіватимемося, ми з Дією ще не раз побачимо його голубі крильця. Я з вдячністю дивлюсь на неї. Переді мною людина, яка принаймні вміє оцінити мої добрі риси. Не те, що Аніта. Відберіть у Аніти трохи чару — й одразу ж матимете черству людину. Вся справа в носі. Мені завжди здавалося, що маленький, з невеличким горбиком, трохи гоструватий і, як сама вона казала, «тонко відточений» Анітин ніс мав тісний зв’язок з її черствістю. Куди заспокійливіший вигляд має округлий ніс у Берідж або кирпатий у Колетти Лаграфей.

— Що ж, якщо ми розлучимось, — озивається Берідж, — то в цьому не буде нічого страшного. Я візьму цілком на себе виховання дитини.

— Навіть без аліментів?

— Еге ж. Жінка принижується, згоджуючись бути фінансово залежною від чоловіка. Вона повинна давати собі раду завдяки власній праці.

— А як бути з правом на відвідини?

— Це право з аліментами не пов’язане, — жваво відповідає Берідж. — Про це ми самі повинні домовитися між собою.

Вона замовкає.

— Одначе мені здається, — кажу я, — що так я стану безвідповідальним, другорядним членом сім’ї. Матиму з тобою дитину й не матиму ніяких обов’язків перед нею.

— Не більше, ніж прав на неї.

— Отже, я буду для-неї чужий?

— Не зовсім. Ти піклуватимешся про неї настільки, наскільки захочеш цього сам. Ти лише втратиш подвійну опіку: над «своєю» дружиною і над «своєю» дитиною.

— Ти хочеш сказати, що вся «влада» перейде до рук матері?

— Так.

Це своє «так» вона вимовляє дуже рішуче.

— Отже, настане своєрідний матріархат?

— Так.

Зваживши ці два «так», я веду далі:

— Чи варто відновлювати нерівність між чоловіком і жінкою та ще й робити це навиворіт порівняно з тим, що було досі?

— Це правда, — з гідністю відповідає Берідж. — У цьому є певна несправедливість. І ми між собою часто про це сперечалися. Та що вдієш? Усі ми вважаємо, що саме такою ціною має дістатися нам розкріпачення жінки.

— Як зручно і як легко, — кажу я, — змиритися з несправедливістю, коли вона тобі на руку…

Берідж не відповідає. Я не можу сказати, чи вона залишила останнє слово за мною, чи просто воліє бути глухою до моїх слів. Якщо їй справді хочеться бути глухою, то в цій глухоті, на жаль, доведеться впізнати суто чоловічу тактику; ввічливу відмову прислухатися або, ще гірше, розважливу поблажливість до споконвічних претензій другої статі.

Та це не все. Ще до того, як Бедфорд постала перед сенатом і «ми» взяли владу в Сполучених Штатах у свої руки, у моєму приватному житті в Оттаві відбувається несподіванка за несподіванкою.

Восьмого дня я був такий заклопотаний, що, спізнюючись на цілу годину до вечері, зателефонував до готелю й попередив тих трьох, щоб не чекали мене. Коли я нарешті дістаюся до своєї кімнати, то бачу незамкнені двері й вимкнуте світло. Я не хочу будити Лію. Не вмикаючи світла, рушаю до ванної, роздягаюсь і приймаю душ. Потім, знову ж таки в темряві, підходжу до свого ліжка й починаю шукати піжаму. Та марно. В цьому готелі покоївки виявляють небачену винахідливість, ховаючи такі речі.

Я натискую на кнопку нічника в головах, і те, що бачу, примушує мене забути про пошуки. На сусідньому ліжку з-під простирадла визирає біляве волосся. Я одразу ж здогадуюся, чиє воно.