І спалахує вогонь.
— Ти даремно такий задоволений! — каже Берідж, і її хрипкий голос нагадує гуркіт грому. — Якби ти не був такий задоволений, то не намагався б цього приховати. Ти нікого не обдуриш, я тебе знаю. В тебе нема ні совісті, ні сорому. Ти горила — і тільки. Ні, ні, не горила, це для тебе багато! Шимпанзе! До речі, ти навіть такий самий волохатий. Тварина — ось ти хто! Вкрай похітлива тварина! Гідний коханець Бесс! Справжній Рікардо до оскоплення! Ти мрієш, щоб усі жінки світу злилися в одну… Тоді б ти кохав їх усіх одразу!
Цей образ для мене аж надто сильний. Я виходжу з ванної, грюкаючи за собою дверима. Того, що сказала Берідж, ні підтвердиш, ні спростуєш. Це інша тема. Як і кожна людина — чоловік чи жінка, — я міг би мати безліч партнерок. Але в учорашньому конкретному випадку мені не хотілося, щоб у моє ліжко замість Берідж лягала будь-яка інша жінка. А втім, вона сама це знає. Одначе поділившись мною й пішовши на таку жертву добровільно, на кого ж тепер вона гніватиметься, як не на мене?!
Як я й сподівався, згадуючи слова Берідж, сказані нею в Блувіллі про стратегію «нас», президент Хоуп сформувала адміністрацію із самих жінок. Однак на деякі незначні, хоч і досить помітні пости вона призначила й кількох чоловіків — наприклад, представником США в ООН. Чоловіком вона замінила й Аніту на посту посла в Парижі. За рупор Білого дому Хоуп обрала чарівного юнака, що колись був актором, а тепер зубрив напам’ять написані заздалегідь тексти й на всі запитання, які йому ставили, незмінно відповідав: «Коментарів не буде».
Втративши посаду в Парижі, моя дружина (згідно із законом Аніта й далі залишалась нею) не потрапила, однак, у неласку до нового президента. Правду кажучи, я б здивувався, якби сталося інакше. Аніта належить до рибинок з повноводих річок, котрі вміють пливти за течією і, коли спадає повінь, не дають себе викинути на берег ж непотріб історії. В останні місяці правління Бедфорд вона налагодила таємні зв’язки з «нами», і хоч президент Хоуп і відкликала її з Парижа, то зовсім не через недовіру: Аніту призначили радницею з іноземних справ при Білому домі. Мабуть, це був унікальний випадок в історії Сполучених Штатів: вона служила в цій ролі трьом президентам, які змінювали одне одного.
Отож я досить часто бачуся з Анітою у Вашингтоні, бо знову поселився в своєму домі на Уеслі-Хейтс. Мушу сказати, — про це я розповім пізніше, — що Аніті вдалося налагодити зі мною такі взаємини, які мене здивували…
Аніта була одна з чотирьох або, правильніше сказати, одна з трьох радниць Білого дому, бо четвертий був чоловік. Цей загалом відігравав ту роль, яку в американській армії відіграє вищий офіцер-негр, — роль показушного взірця. Його тримають там для того, щоб продемонструвати, ніби в американській армії нема расизму й навіть негр може стати генералом. Попервах Аніта, яка не дуже шанобливо ставилася до четвертого радника — таке ставлення, однак, змінилося, коли його роль почала зростати, — глузливо називала того чоловіка «службовим самцем»; це не робило багато честі ні Арчібалду К. Монтегю, ні його статі.
Спершу ніхто не знав, яку роль виконує Арчі серед радниць. Він, звісно, завжди сидів на нарадах, але рота ніколи не розтуляв і, здавалося, слухав з однаковою байдужістю часто суперечливі думки, що ними радниці й президент обмінювалися при ньому.
Проте він не відходив від Елізабет Хоуп і кумедно контрастував із нею. Адже у свої тридцять років Арчі мав молодий вигляд, а на плечі Елізабет Хоуп з її зморщеним обличчям важким тягарем ліг полудень віку. Арчі був високий, ставний і кремезний, а вона — низька й повненька. І коли в неї ззаду й спереду вільно звисали сукні, які завжди наводили на думку, ніби їх пошили нашвидкуруч і надягли зовсім недбало, то Арчі одягався вельми вишукано.
За три місяці Аніта й решта радниць ні разу не бачили, щоб Арчі щось робив; він тільки граційно сидів поряд з Елізабет Хоуп і, поки жінки розмовляли, з бездоганною гідністю мовчав, а коли в губах президента з’являлася сигарета, схоплювався з крісла і з готовністю підносив запальничку. Впродовж усього цього часу він промовляв тільки одну фразу, і то пошепки й наче вбік: «Ви багато курите, президенте». Слід відзначити, що слово «містер», — його колись вживали перед словом «президент», — тепер опускали як недоречне, а «місіс» — як статево зверхнє.
Елізабет Хоуп мала такий прагматичний розум, що в Білому домі дивувалися, чому вона терпить біля себе радника, обов’язки якого так залежать від естетики. Загадка прояснилася, коли в силу вступив новий кодекс законів про жінку й президент Елізабет Хоуп обрала Арчі собі за чоловіка. Це був доказ того, що її проникливий розум оцінив справжні достойності радника.
До речі, деякі з цих достойностей досить швидко стали очевидними. Арчі мав уроджений нюх до рангів, у всі часи таких важливих у Вашингтоні. Трохи підучившись, він засвоїв усі тонкощі етикету, а його природний такт зробив решту: Арчі завжди пам’ятав прізвища людей, умів слухати й мав талант поважно вести розмови, які нікого не компрометували. Так він став для Елізабет Хоуп головним козирем, коли вона знову почала влаштовувати прийоми в Білому домі.
Слід сказати, що при Бедфорд прийоми перетворилися на просто-таки огидні карнавали. Оскільки чоловіків на них не допускали, то «одиначки» компенсували відсутність «ненависних самців» мужніми захопленнями, що вельми псували їхні манери. В них виробилася звичка на обідах у Білому домі надто багато пити, розвалюватися в кріслах і виголошувати сороміцькі промови. За свідченням очевидців, серед яких був один С (його взяли в метрдотелі, бо доти він працював у ресторані «Максім»), дехто з жінок, протестуючи по-своєму проти чоловічого лицемірства, «блював і псував за столом повітря».
Само собою зрозуміло, що ніхто з них не дозволив би собі таких вільностей при чоловікові президента Хоуп. Арчі ніколи не виходив за межі своєї ролі, але в ній він виявляв рішучість.
Він не завагався ввічливо, але твердо зауважити одній жінці-міністрові, яка прийшла до Білого дому в джинсах і в пуловері з відгорненим коміром (вони залишилися від її славетного підпільного життя), що в мирні часи такий одяг їй не пасує. Через місяць секретарка Білого дому не посоромилася вжити перед ним грубе слово. Арчі домігся в президента її негайного звільнення й на загальне задоволення замінив її особою куди тактовнішою. Такі його достойності разом із вродою та вишуканістю, з приводу якої люди казали, що Арчі — «найкраще в світі вдягнений чоловік», дуже сприяли його популярності. В ілюстрованих журналах дедалі частіше з’являлися його фотографії з теплими коментарями, а через півроку після одруження Арчі з Елізабет Хоуп його вже називали «першим джентльменом».
Спершу я вбачав у цьому титулі деякий глум, адже він вочевидь перегукувався з колишнім титулом «перша леді». Але Аніта запевнила мене, що журналістки, які так називають Арчі, ставляться до нього з щирим захопленням, навіть із почуттям симпатії.
Зрештою всі ми були дуже раді, що президент Хоуп може спертися на підтримку коханого чоловіка, адже вона опинилася перед украй серйозною ситуацією. В усіх країнах світу, а в Сполучених Штатах особливо, енцефаліт-16 призвів до жахливих спустошень серед чоловічого населення. Колись у Сполучених Штатах, на відміну від Європи, навіть не згадували про проблему народжуваності. Вживши тепер першою формулювання, сповнене історичного відлуння, президент заявила, що віднині «демографічній відбудові» Сполучених Штатів слід надавати цілковитого пріоритету.
Цей вислів був суто американський, і вжиті заходи чи, точніше, ліберальна філософія, з якої вони випливали, помітно відрізнялися від рішень, прийнятих у інших країнах. У Європі, де консервативні звичаї спиралися на вікову традицію, відродження населення вирішили домогтися, заборонивши аборти й гомосексуалізм. Президент Хоуп суворо засудила таку репресивну політику. На її думку, ця політика знову позбавляє кожного індивіда невід’ємного права на власне тіло й примусово ставить на службу державі органи відтворення громадян. Крім того, президент вважала, що застосування протизаплідних засобів та аборти позначаються на демографічній відбудові не дуже негативно, а гомосексуалізм не позначається на ній узагалі. На думку Хоуп, переважна більшість жінок у країні справді бажають мати дітей, і, кинувши до в’язниці незначну меншість тих жінок, які не хочуть дітей, навряд чи можна примусити решту народжувати їх більше. Треба тільки створити такі сприятливі умови й вигоди для жінок, щоб велика родина не була для них гнітючим тягарем або рабством на все життя.