- На те суд є, на те правда у людей!- сварилася вона.

Иосипенчиха і говорити не схотіла.

Оришка тоді кинулась до посредника. Вона знала його ще невеличким хлопчиком, як бувало приїжджав він з своїм батьком до старого Гамзи побігатися та по-гулятися з Гамзенком, тоді ще теж невеличким. Вона усе розказала посредникові, пригадала і те, як колись, потайно од усіх, нагодувала морквою.

- Добре, добре, я скажу, - пообіцяв посредник.

Оришка вернулася дожидати. Так через тиждень кличуть її у двір.

- Чого?

- Іди провіанту брати.

- Не піду я. Хай сюди присилає!- каверзувала вже Оришка.

Пройшов ще з тиждень. Коли везуть паровицею провіант до Оришки: недодане щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць уперед.

- Отак би й давно.

Минає зима, настає весна. Хлібороб обдивляється плуги, борони, вози, літню хліборобську справу. Швидко час настане ярину засівати. Коли теплом держатиме, то й до паски, а то - зараз після провід.

- Чи ти, Василю, і в'ік думаєш вікувати на тій станції?- пита раз Кабанець Василя, що прибіг у неділю подивитися на сина, довідатись, чи все благополучно дома.

- А що?- понуро пита Василь.

- Як що? Ти б, може, приглядів шматочок поля.

- Та чим його зорати? Пальцями?

- А хіба пальцями не вгризеш? - жартує Кабанець і, трохи помовчавши, повів річ, що воно аби хіть, то можна і не маючи свого товару. Кого попрохав, хто б може з ним спрягся та й прокопирсали ті десятин з п'ять.

- Не з нашим писком! - гордо одказав Василь.- Як йому прохати-кландати - і так як-небудь переб'ємся.

І пішов Василь у місто ганяти чужих коней, думаючи, що коло землі - не йому ходити, не його доля є - хліборобська доля. Одні жінки, сидячи дома, не так і не те думали. Оришка бачила, що провіант їй ітиме тілько до масляної, а там - годі. Треба ж буде і тоді щось кусати. Недовго думавши, вона метнулася розшукувати невеличкого клаптя землі. Одному кума, другому так добра знайома, вона недовго і бігала. Пригово-рила одного кума випросити в управителя невеличкий шматочок цілини зараз біля Горішка, буцім для себе, і зоравши десятин чотири на хліб, з півдесятини кинула на огород. Через другого кума вона позичила в економії пшениці на засів, на огородину уже сяк-так самі настягались, - того випрохали у других, того пообіцяли вернути, як уроде, а що - купили. Настало літо.- Ще ні на чиєму полі не було такої доброї пшениці, як у Оришки, нічия огородина не задалася така плодюча. Зелених свят тілько дізнався Василь про те. Він зрана прийшов додому на цілий день і, носячи сина, думав, яка-то його доля жде. Після обіду йому стало сумно, тяжко. Думка про свій захист, про своє пристанище не давала йому радіти. Кабанець кликав його до шинку погуляти, та Василь не схотів. Понуривши голову, сидів він і слухав жіночого мовчання. Один Хом-ка плескав, не знать що.

- Тобі сумно у нас, - сказала Оришка, дивлячись на Василя.

- Ти б пішов хоч проходиться по полю, подивився на нашу пшеницю, огородину.

- Яку пшеницю? Яку огородину?

- Там на горі, коло Вовчої долини. Василь пригадав, що справді бачив невеличкий клапоть, засіяний пшеницею.

- Чого ж він наш?

- Ти хіба не знаєш? - пита Мотря.

- Та цить! - крикнула на неї Оришка, досі моргаючи та показуючи на Мотрю, щоб мовчала.

- Багато є нашого такого! - понуро одказав Василь.

Спершу Мотря, а потім Оришка розреготались. Далі вже Мотря розказала, як і через віщо то їх пшениця.

- То ходім справді подивимся, - каже Василь. Недовго вони збирались. Василь узяв сина на руки, жінка рядно і пішли, зоставивши Хомку глядіти хати.

Сонце саме вступало в літню пору, ще не пекло, а тілько привітно гріло. Земля убралася в пахучу і свіжу рослину, - ні листочка жовтого, ні стеблини сухої нігде не забачиш, все неначе зеленою сукнею вкрито. Дрібний спориш укрив і самий шлях, по йому невеличким рівцем пробігають тілько дві колії, а кругом поля, степи. По їх зеленій скатертині так і біга, так і грає сонячне проміння. Повітря чисте, прозоре, ні пилинки нігде, по йому плаває весіннє птаство і розсипає свою радісну пісню. Гарно у таку пору у полі, не надивишся, не надишешся. І Василеві гарно. Живучи в городі, він так одвик од сього простору польового, од сього повітря свіжого, що він, наче зачарований ішов… Широкою хвилею неслися пахощі польових квіток з усіх боків. Він пригадав здоровенні загони та конюшні на станції, їх пахощі… І його серце наче хто у жмені здавив. А як прийшли на ниву, як обдивився він буйну пшеницю, квітучу огородину, - він немало дивувався жіночим розпорядком, а більше всього Оришці. - Як се ви, тітко Оришко, так усе зробили? Оришка розказала, хто землю на себе прохав, хто орав, хто засівав. Василь пригадав слова Кабанцеві і пойняв йому віри, що часом і без хазяйської справи можна землю обробляти, що хазяйство не зразу прихо-. де, а наживається довгими роками. Він рішився сього року добути і почать хазяйнувати. З осені він безпремінно наймає десятин з п'ятнадцять, а то і всі двадцять поля. Хай він п'ятнадцять рублів оренди заплате, п'ятнадцять за оранку, п'ятнадцять за насіння… Півсотні рублів… а півсотні ще у його зостанеться. Буде на харч. Та найматиме так, щоб і цілини прихопити, бак-шу заведе. Ніщо так не корисне, як бакша. Один знайомий бакшівник хвалився йому торік, що до півсотні з десятини виручив. З десятини - півсотні, а п'ять десятин-дві з половиною сотні. І Хомці буде робота, зопне курінь і буде сторожити, а то от нігде не найде місця… А дві сотні - гроші та ще й чималі, і будуватися тоді можна. Та вже ж і вибудується він 1 Не так, як будуються люди-хата як хлів, віконця-дірочки якісь. Він он яку домину розпочне…

Далеко, далеко занесли Василя думки серед простору польового, серед повітря свіжого, тепла привітного. І все те так здається, що ось мов він сьогодні усе те затіває, перед його очима все те коїться. Серце його стиха і радісно б'ється. Оришка прилягла на ряднинці, куняє. Мотря сидить коло неї, держить на руках сина і стиха співає "Удівоньки". Тонкий і тихий її голос рюзходиться по ниві, зливається з щебетанням пташок. Гарно, боже, як гарно на світі. І бідному часом буває, що він забуває свою бідноту, заколише свої болісті, уложе спати чорну нужду і сповняється його душа таким покоєм.