I проголосив я урочисто:

- Iм'ям господнiм я, слуга божий, нарiкаю царем нашим тебе, Савле, сина Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людину шляхетну!

- I це все, отче? - запитав Савл.

- Все, царю!

- То менi вже можна вертатися додому? А то татусь мiй лаштусться зранку на оранку. А менi ще воликiв годувати. Та й батько в мене такий: цар не цар, а штани знiме...

- Можна й додому, царю. Йди собi з богом до воликiв та ослиць своух.

I дивувалися люди царевi вiд Дана до Беер-Себи!

КНИГА ЧЕТВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФАНА

"Щоб нi люди, нi худоба, нi воли, нi вiвцi нiчого не ули, не ходили на пасовисько i води не пили. I щоб вкритi були руб'ям люди i худоба, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний вiдвернув вiд злоу путi свосу i вiд насильства рук своух".

IОНА, розд.3. ст.7.

"I побачив бог дiла ух, що вони вiдвернули вiд злоу путi свосу, i пошкодував бог про лихо, про яке мовив, що наведе на них, i не навiв".

IОНА, розд.З, ст.10.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВИДАВЦЯ

Рукопис бiблiйного пророка Iони з "Вступним словом" невiдомого Автора потрапив до наших рук випадково - ми придбали його на базарi. На жаль, ми дещо спiзнились: перекупка не зналася на справжнiх скарбах i збувала дорогоцiннi сторiнки прадавнiх мемуарiв легендарного мандрiвника Iони з богодухою передмовою загадкового Анонiма по копiйцi за штуку, аби масовий споживач мав у що загорнути тихоокеанськi оселедцi. Це варварство тривало вже днiв зо два, i тому немас нiчого дивного, що в сучасному виданнi бiблiйнi подiу виглядатимуть дещо фрагментарне. Адже на тихоокеанськi хвости явно пiшла кiнцiвка вiкопомного твору. Повнiстю! I ми тепер не знасмо, як пройда Iона потрапив на сьоме небо. Але не бiда: ми знасмо вiн там!

Зрозумiло, стародавнiй манускрипт потребус багатотомних коментарiв i тлумачень. Але оскiльки видавець не женеться за науковою славою, вiн обмежився одним - подбав, щоб кожному роздiловi передував путящий заголовок i вiдповiдний епiграф, якi розкривали б усю його суть.

ПЕКЕЛЬНI ПОДIт У РАЮ

Вступне слово Анонiма

"Людина, котра на Землi не спiвала, там спiвас; людина, котра на Землi не вмiла спiвати, там набувас цiсу властивостi. I цей вселенський спiв тривас постiйно, безперервно, не вгаваючи й на хвилину".

Марк ТВЕН

"Бог християн - це батько, який надзвичайно цiнус своу яблука i дуже мало дорожить своуми дiтьми".

Денi ДIДРО

На сьомому небi, у райських кущах, безтiлеснi вiдчайдухи шепотiлися:

- Праведники осатанiли...

- Архангели учадiли вiд фiмiаму...

- А сам Всевишнiй...

- Тс-с-с!..

А лихо сталося тому, що в раю було запроваджено режим максимального забезпечення блаженством.

Iдеалу досягли просто.

"Головблажзабез" не шкодував витрат - скрiзь виставили бочки з нектаром та ночви з амброзiсю. Солодкий фiмiам здiймався вулканiчними вибухами. В очах паморочилося. Голова йшла обертом.

Швидко було з'ясовано: надуживання мiцним нектаром дозволяс вiзуально, неозбросним окулярами оком бачити сдиного в своуй сутi господа одразу в трьох личинах - бога-батька, бога-сина i бога-духа святого.

Благодать...

То вам не грiшна Земля!

Там, унизу, на твердi, вiд мiцних напоув, бувас, в очах подвоюсться. Усi знають: траплясться таке.

Але щоб потроювалося?

Щось про таке не чувати...

Та й подумати: хiба можна огидну сивуху порiвнювати з небесним нектаром? Не той напiй! Не тiсу чудодiйноу якостi! Самi знасте, самогон будь-який волоцюга залюбки хлеще, а нектаром дозволено упиватися лише блаженним.

А на небесi святi та божi (усi поголовне - у бiлих хiтонах) обсiли бочки з нектаром, весело й завзято здiймали кухлi з божеським напосм до осяйного сьомого неба, натхненно скубли струни арф i в один голос вдячно ревли:

- Хвала тобi, господи!

- Хай уславлясться iм'я твос!

- Осанна! Осанна! Осанна!

У бога щодня - свято...

Вiд цього блаженного ревища аж у вухах лящало. Не рятувала нiяка звукоiзоляцiя. Здригалося повiтря. Гуляли страхiтливi протяги. Туди-сюди неорганiзованим натовпом шугали циклони та антициклони. Атмосферний стовп ледь тримався пiд натиском ураганних тайфунiв. Усi пророкування синоптикiв були приреченi на безсоромну брехню.

Янголи, змученi неугавним славоспiвом, мрiйно згадували старi часи:

- От колись було!

- Пам'ятасте, у раю тiльки й було народонаселення, що Адамчик з рвонькою.

- Еге ж, бува, призначав Адам побачення рвi пiд чарiвним Древом Пiзнання...

- Тихенько й сумирно чекав свою чарiвницю з букетиком квiтiв...

- Або нишком ворожив на королицi, аби дiзнатися, любить вона його чи не любить...

- Ой, таки було ж!

- А коли рва приходила на побачення, то хiба ж молодята ревли, як бугау?

- Е, нi! Шепотiлися собi про щось у святому невiданнi...

- Аж не вiриться...

- Ех, було та й загуло!

Вiд чарiвних спогадiв янголiв огортала чорна туга по свiтлiй минувшинi. Та цю поодиноку критику надiйно глушило згуртоване навколо бочок з нектаром славоспiвне сонмище.

- Хвала тобi, господи!

- Усi вказiвки Згори - генiальнi!

- Осанна! Осанна! Осанна!

Iнодi повз хмари пролiтас по дорозi в раймаг необережний янгол i нараз штопором тiадас, завихрений надпотужною "осанною".

- А щоб ви сiрки напилися! - безсило ласться янгол, пiрнаючи в стратосферу.

- А щоб вам смолою пельки позалiплювало! - свариться вiн.

- А щоб ви завили вiд мук пекельних! - бажас бiдолаха вiд щироу душi, тяжко гепаючись на твердь земну i ламаючи крила внаслiдок невдалоу вимушеноу посадки.

Контингент падших янголiв неухильно збiльшувався. А серед земних богодухих створiнь поширились реальнi уявлення про iстинне раювання. Бiля бочок з пивом одразу побiльшало нероб. Вони швидко опанували високе мистецтво славословити того, хто ух частус...

Саме в тi славословнi днi Всевишнiй викликав на чергову оперативну нараду двох наймогутнiших серед потойбiчних сановникiв архангелiв небесного теоретика, красунчика й чепуруна Гавриула та головнокомандувача вiйська небесного, вкритого, мов дракон залiзною лускою, усiма можливими й неможливими звитяжними вiдзнаками, якi сучасним стратегам й не снилися, архангела Михаула. Всевишнiй завжди викликав не бiльш як двох архангелiв. З одного боку, це пiдкреслювало його нечувану демократичнiсть (один проти двох!), а з другого боку, завжди забезпечувало Наймудрiшому вирiшальну бiльшiсть голосiв, оскiльки бог-отець, бог-син i бог-дух святий в його трисдинiй особi незмiнно голосували одностайно. Усi трос трималися твердоу й непохитноу вiри: вони вiрували у власний Генiй. Само собою, усяка решта тiй трiйцi в однiй особi ввижалася викiнченими придурками. Але, погодьтеся, подекуди саме придурки пречудове пасують принциповi колегiальностi i створюють неповторний демократичний антураж.