— У нас є риба, ще й яка гарна! — почав Фріске. — Чи вам, часом, не треба?

— Ану покажи! — неймовірно мовив кухар.

Сажі розв'язано, рибу висипано на здоровий кухонний стіл. Один з каплунів, який ще не до останку знесилів, раптом забився, ніби показуючи, що він — свіжісінький. «Адмірал» був на сьомому небі. Кухар тихо свиснув:

— Та тут стане на тридцять порцій, — видушив він. — Самих каплунів на дванадцять…

«Адмірал» помчав до телефону.

— Скільки хочете за все? — повернувся кухар до хлопців.

— П'ять тисяч франків, — одказав Фріске. — Тут кілограмів із десять…

Кухар йойкнув, так наче його кольнуло в серце:

— Це дорого! Я стільки не дам! Золота ціна вашій рибі—дві тисячі франків…

Боязкий Рудик ладен був згодитись, та Фріске не розгубився.

— Рибу ловив батько мого приятеля, — заявив він урочисто. — Це він призначив ціну, а не ми! Коли не хочете брати, ми підемо до Бандоля…

Рудик простяг руку — і на долоню йому лягла чимала, майже новенька банкнота. П'ять тисяч франків! Хлопець на мить закляк, утупивши очі в далечінь.

— Маємо добрий почин, — шепнув Фріске, виводячи з двору велосипеда. — Треба було правити більше…

Рудик скочив на сідло, Фріске примостився на багажнику, і вони помчали до Порт-Біу. Велосипед стрілою пролетів набережну й завернув до селища. Мадмуазель Блан побачила їх з вікна — хлопці мелькнули й щезли. Вона тривожно прислухалась — чи не впали вони часом. На щастя, ні. Велосипед, шалено деренкотячи, пірнув у чагарі Іспанського Рогу, скотився схилом, підскакуючи на кожному горбочку, востаннє підплигнув, як тобогган[9] і гепнувся перед самісінькими дверима каземату. Їздці беркицьнули в кущі.

— Ну? — прохопився Смішко, що чатував на порозі.

Хлопці обтрусилися її увійшли до каземату. Ватага збилася гуртом у цій вогкій глибці — всі репетували одне поперед одного, як вивід лисенят. А Рудик, не кажучи й слова, повільно витяг банкноту. Її передавали з рук до рук серед побожної тиші.

— Бачите! — тріумфуючи гукнув Шарлюн. — А ви не вірили… Якщо кожен докладе рук — у нас буде купа грошей!

Рибалки-торгівці стояли впрілі, запилюжені, розхристані — аж жаль брав дивитися.

— Купили б собі хоч морозива в італійця на набережній, — співчутливо мовив Шарлюн.

— Ми не посміли, — щиро признався Рудик. — Це ж могіканські гроші, священні…

Вихопившися з його вуст, ці слова взяли всіх за душу. Рудик був приймак убогого бляхаря, що мандрував по окрузі старенькою машиною на три колеса. Хлопець жив у Порт-Біу з ласки добрих людей — місяців два у Джакоміні, два — у Вьє, два — у Каньолів або ще в когось, і всюди його жаліли й любили, — бо він був напрочуд лагідної вдачі. Вряди-годи, скучивши за своїм Рудиком, у містечко навідувався бляхар; тижнів зо два він лагодив, лудив, лютував каструлі та інше начиння, аби віддячити людям за їхню добрість, а тоді знову щезав так само несподівано, як і з'являвся.

Зозулик добув купленого на власні гроші записника. Першу сторінку вже до решти списано. Сюди занотовано п'ятсот шістдесят франків, що їх зібрали позавчора, і опріч того, дрібні даяння, що їх офірував хто тільки міг — бо ж кожен член ватаги мав за справу честі збагатити фонд допомоги могіканам.

— Норін ще нічого не дала, — безжально звістив скарбник.

Всі глянули на Норін. Вона зачервонілась, як вишня, й урочисто простягла свою лепту: стовпчик монет, завинених у жовтий папір.

— Одна дама дала мені сто франків за те, що я віднесла їй до пральні валізу з білизною. Оце й усе, що мені пощастило заробити…

Усі мовчали. Шарлюн дивився на неї широкими очима. Норін наївно додала:

— Я розміняла папірця на монети по сто су: стало куди більше грошей!

— Ну й дурепа! — вигукнув Тітен-солодкі-очка.

Всі зашикали на безсердного Тітена. Міке оступилася за дітлашню:

— Вони ж іще малі — що там з них візьмеш, — мовила вона лагідно. — Нема чого їх рівняти до нас: адже їм ще зовсім бракує досвіду…

— Чом би не вирядити їх завтра вранці під церкву? Саме буде недільна служба, — бевкнув Смішко. — От побачите — за десять хвилин кожен набере по тисячі франків!

Обурені діти зашикали й на нього. Зозулик занотував сто франків, що їх дала Норін.

— Полічи тепер усе! — нетерпляче мовив Шарлюн.

_ Генеральний скарбник підбив рахунок, тричі звірився, тоді повагом обернувся до приятелів:

— Сім тисяч вісімсот п'ятдесят франків! — урочисто вигукнув він, запихаючи гроші до старої гумової тавлинки. Наступного разу я прийду з торбою…

Всі мовчали. Така величезна сума приголомшила акціонерів — вони зорили одне на одного, похитуючи головами. Крізь стрільниці й діри до каземату заглядали промені призахідного сонця й повівав бриз, оживляючи це підземелля Алі-Баби, де замість одинадцяти розбійників зібралися одинадцятеро дітей, що полюбляли веселі розваги, але водночас мали щире й шляхетне серце.

— Чого тільки не купиш на такі гроші! — захоплено вигукнула Сандрін.

— Поки що нема від чого туманіти, — стенув плечима Шарлюн. — Це дрібничка порівняно з тим, що ми мусимо назбирати до кінця липня… Я розпитався в мосьє Пастуреля та діда Кадюса, й вони пояснили, що коли могікани не полагодять як слід своїх хатин, Аморетті вижене їх звідціля, і їм ніде буде прихилити голову… Невже ми байдуже дивитимемось, як кривдять цих старих, що зроду не зробили нікому жодного зла, — наших друзів-могікан?

— Ні! — загукали всі.

— Тоді здобудьмо мільйон, якого їм бракує! Маємо ще тридцять сім днів…

— Мільйон! — вжахнувся Янгол.

— Аякже! І коли гарненько взятися — здобути мільйон буде не важче, аніж зібрати вісім тисяч франків за три дні, як ми вже зробили.

— Ну, то ти занадто сягнув! — пробурчав ледаркуватий зроду Тітен-солодкі-очка.

— Анітрохи! Глянь лиш, скільки грошей здобули Рудик і Фріске. Коли їм щаститиме так щодня, — нам тільки й лишиться, що байдики бити…

Весь гурт вибухнув сміхом, глянувши на розгублені обличчя героїв дня. Збентежений Рудик кинувся в оборону:

— Отакої! Невже ви гадаєте, що я сам один здобуватиму той мільйон?

— Та ні! Я гадаю, кожен з нас повинен робити те, до чого має хист, кожен повинен внести до спільної скарбниці свою частку. Навіть Янгол, хоч, звісно, він зірок із неба не здіймає…

І знову всі засміялися. Шарлюн завше вмів підбадьорити ватагу, збудити у всіх завзяття. Так, вони щиро прагнули до своєї мети, але найбільше пишалися з того, що прокладають до неї свою власну путь, нову й незвичайну.

— А тим часом, — вів далі Шарлюн, — тільки Рудик і Фріске гідно впорались із своїм завданням. Що ж до решти — кожен із нас сам по собі коштує не дорожче за кіло старої солонини, і я теж! Годі нам уже тертися та м'ятися…

Ватага засміялася знову. Лиш один Зозулик образився й почав боронити свою честь, — хоча це, як згодом ми побачимо, коштувало йому дуже дорого.

— Пхе! — кинув він спогорда. — Я, в кожному разі, вартий більше, аніж кусень м'яса! У мене є давня марка, що вважається унікальною, — в останньому каталозі її оцінено у вісімдесят тисяч франків. І ця марка належить мені й тільки мені…

Запала мертва тиша. Аж ось Шарлюн кинув на Зозулика лукавим оком — достоту наче кіт, що вгледів забутий горщик із сметаною.

— Ти диви! Оце так Зозулик! — гукнув він, ляснувши хлопця по плечу. — Вісімдесят тисяч франків! Що ж то воно за марка?

— Зелена двоцентова англійська Гвіана.

— А чом би її не продати, любий Зозулику? — вкрадливо запитав Шарлюн.

— Нізащо в світі! — нестямно вигукнув Зозулик.

— І що тобі з тієї марки? — озвалася Міке. — Тільки й того, що милуєшся нею один раз на місяць. А для могікан вісімдесят тисяч франків — це ж справжнісінький скарб! Гроші зберігатимуться в тебе — ти ж бо наш скарбник. До того ж, ти зробиш шляхетний вчинок…