А тут ще після того через два дні й Самійло повісився в конюшні. Любимий баринин жеребець пропав. Бариня кликала до себе Самійла, допитувалася, від чого? Покойова Хвенька хвалилася, що бариня дуже гнівалася, наказувала Самійлові, щоб він пам'ятав, що вона йому жеребця не забуде. Самійло вийшов од барині дуже похмурий, а на другий день узяв та й повісився.

Самійлова смерть так бариню чогось налякала, що вона з ляку трохи не вмерла. Цілих два тижні лікарі не одходили од постелі недужої; гонці за гонцями раз по раз літали верхи то в город, то в Одраду. Як трохи їй полегшало, болящу перевезли в город, а на зиму вона з сином поїхала за границю та вже більше й не верталася звідти.

Не вертався в Одраду й Олексій Іванович. Дім звелено було забити, прислужників розпустити. Спустіло зовсім дворище, у ньому тілько прикажчик зостався, та й той хваливсь, що в дворі небезпечно…

Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку, під барининими вікнами чогось жалісно вила і все неначе когось викликала. А в садку десь набралися сичі та сови і в самій гущавині сумно-сумно перекликалися…

Де ж Марина ділася?.. Марина безслідно зникла, пропала. Одні казали, що, мабуть, вона себе в глибокому ставку або в колодязі поховала; другі догадувались, чи не подалась, бува, на вільні степи, бо де-небудь би проявилася, а то ніхто нігде її не бачив, нічого про неї не чув, наче її земля проглинула…

Одрадяни тому не дивувалися. Хіба мало їм доводилося бачити всякого дива на своїм віку? Спершу погомоніли трохи, а потім і забули.

Одно тілько їх дивувало: чого це дід Улас став такий бадьорий та жартівливий? То було коли-не-коли хіба за хлібом присуне в село, та смутний, та сердитий: і того лає, і другого костить. А то трохи не щодня плентається по селу. Підмогоричив бабу-шептуху аж тричі на тиждень пекти йому буханці.

- Надолужила мені лемішка з бриндзою! Осточортіла й каша з салом! -скаржився Улас.

- Буханця, діду, закортіло? - питались люди.

- Атож… Хоч злидні, та з перцем! Не хоче кишка простого хліба - буханця їй подавай! - жартував дід.

А це чутно, що Улас збирається зимувати в степу. Клопочеться за провіантом на всю зиму, щоб доставили йому не на старе становище біля села, а на літне - в степ, верстов за двадцять або й того більше.

- Чого це так у степу заманулося зимувати? - пита прикажчик.

- Повітря там просторіше, для отари здоровіше-Тут, біля села - ліси та яри, звір шкодить; а там, як у бога за пазухою! - одказує Улас.

- Та з тебе ж, діду, там дудка буде!- регочуть люди.

- А як буде, то хтось заграє! - жартує Улас.

- А як же ти, діду, будеш сам зимувати?

- Чого сам?

- А з ким же?

- З самицею! - регоче дід.

- Ото! Чи бач, чого забандюрилося старому? - кажуть жінки.

- На старість воно так завжди: сивина в бороду, а чорт у ребро!- одно жартує Улас.

- Гляди, діду, щоб він тобі не проломив йогої

- Стара кістка й чортові не подасться! Регочуть люди з смішних дідових вигадок, і дід регоче, та все збирається у степ зимувати. Набрав собі борошна, буряків, капусти, картоплі й скрився з села на всю зиму.

На весну він знов перекочував до села, тілько вже не сам, а з помічницею. За його отарою приплелася якась чорнява огрядна молодиця з невеличкою дівчинкою на руках.

- Що це, діду, за молодиця з тобою? - питають люди.

- А вам що за діло?.. Молодиця та й годі! - суворо відказує дід.

- От ти й знай: ішов сам зимувати, а вернувся з самицею та ще й з саменятком! - поривалися жартувати жінки.

Дід мовчав. Поміж людьми ж ходила чутка, що молодиця - його небога, сестрина дочка, з далекого села, зветься Пріською; була замужем, та чоловік умер,- ото дід і взяв її до себе за помічницю.

Вийшла воля і дивне диво: одних до домівки привела, других з домівки підвела. Скілько-то панів не пережило її,- померло! Зате багато кріпаків, пропащих та померших, знову найшлося, ожило! Мов ті козачки по весні, що, як сонечко ясне пригріє, вилазять з непримітних щілинок, так вони, не знать звідки, поналазили в села та хутори.

Старий Башкир теж не пережив волі - помер; зате з дідової небоги Пріськи та стала Проценкова Марина. Так в один день, взяла Марина та й переродилася з Пріськи! "Я,-каже,-не Пріська, а Марина!" й одра-дяни зразу признали її. Хоч Марина постаріла й понік-чемніла трохи, отже всі признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пізнав, ще тоді, як дід Улас перевів її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха довелося їй запобігти, мовчав.

Може, то була й брехня, тілько з того часу ніхто її не звав Пріською, а Мариною, а найбільш - пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне покумання, а ще чудніше розкумання. Сама Марина їм повідала, як. вона, тікаючи світ за очі, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже страшна тоді, бо всі вівці так урозтіч і кинулися; одні собаки не злякалися; вони обступили її кругом і, не налучись на той час дід Улас, певно, розірвали б. Що далі було, вона не пригадає. Знає тілько, як вона опам'яталася. Була тоді ніч темна та невидна; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили. Де вона була - не знала: під нею солома шелестіла, на ній рядно лежало… То, певно, був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумів, а кругом неї було сухо. Це, розказувала вона, щось замурчало, а далі закашлялося.

- Хто то? - спитала Марина.

- Заговорила!.. Слава богу, заговорила!-почула вона чийсь голос.

Як уже розвиднілось, пізнала вона діда Уласа. Він біля неї, мов коло малої дитини, ходив, із своїх рук годував і напував, поки вона зовсім очуняла. На зиму в степ перевів, у землянці цілу зиму держав, на світ не показував, поки в неї коси не одросли. На весну, як знайшлася в неї дочка Килина, він перекочував з ними до Одради, ще ціле літо при собі держав та вже восени поселив у баби-шептухи, наказавши, щоб вона себе видавала за його небогу Пріську.

Отак розказувала одрадянам Марина, й люди, слухаючи її сумну приповістку, йняли тому віри.

- Слава богу,- казали вони,- вже такого далі не буде. Минулися нашим ворогам їх розкоші, увірвала свята воля того налигача, що в'язав нас; охляне тепер несита пелька, що нас поїдом їла, та ще й як охляне, як разом із людьми та й землю одберуть! - гомоніли люди, важко зітхаючи та заздро поглядаючи на степи безкраї, лани широкополі та ліси темносизі…- Все то наше буде! От тілько треба слушного часу підождати. Що вони нам наділи ті, мов на сміх, тичуть? Та ще кажуть - і за те плати! Яка плата, коли воно наше, нашими слізьми та кров'ю полите, нашим потом та руками здобуте? Брехня то все, вигадки панські!.. Не брати наділів, не брати! До слушного часу підождемо-все віддадуть, дарма віддадуть!.. До слушного часу, братця, до слушного часу!