Дорохов підвівся. І раніше Фоміну доводилося розмовляти з кимось віч-на-віч. У таких випадках Михайло Миколайович подавав йому, Сашкові, знак — і він виходив. Тепер Фомін ніякого знака йому не подав. Він слухав Нікітського ніби краєм вуха. Сидів за столом, підперши рукою щоку, і креслив щось на папері. Сашко постояв і знову сів на стілець.

— У царські часи я вас обох купив би й продав, — входив у раж старий злодій. — А зараз знаю, не візьмете й третьої частини, й половини з мого діла. Вам треба все. І не собі, а щоб повернути, як ви кажете, народові.— Нікітський криво посміхнувся — Дурні, фантазери.

Раптом він охолов, обм'як, махнув рукою і одвернувся.

…Через два дні Фомін задовго до півночі прогнав Сашка з управління:

— Йди додому та гарненько виспися перед далекою дорогою.

Дорохов вийшов через двір, чорним ходом, щоб не потрапити на очі хлопцям. На вулиці підняв комір добряче поношеного кожушка, насунув на очі потерту шапку, що побувала в бувальцях. Ішов і насвистував про веселий вітер. Мелодія рвалася з грудей, хотілося співати на повен голос. Йому, Сашкові, нарешті доручили справжнє діло! Це вам не повісточку віднести або папірці підшити…

Старий цинік, випещений мерзотник пан Міжнародний буде викритий ним, комсомольцем Дороховим.

«Не турбуйтеся, Михайле Миколайовичу, ми також дещо вміємо й зробимо в найкращому вигляді,— хвальковито думав про себе Сашко. — А витримки дядькові Миші не позичати. І як він тільки зносить всю цю маячню старого базіки? Та ще й чайком поїть і сірника запаленого до цигарки підносить. Тьху!»

Прийшов додому він рано, мати ще не спала. Побачивши сина, тільки руками сплеснула.

— Знову нарядився? Минулого разу прийшов як непман, а тепер босоніж. Побачать сусіди, від сорому помру. Йди-но сюди, батьку, подивися на нашого синочка. Ти це дрантя навіщо начепив? Хоч роздивився його як слід? Там, певно, воші аж кишать. Скидай усе негайно, у вузол зв'яжи і біля порога кинь. — Мати не могла заспокоїтися. — Це ж треба. Пінкертон! У лахмітті…

Дорохов-старший мовчки спостерігав, як син скинув старенький кожушок, непевного кольору светр, а коли Сашко, стягаючи валянки, витяг з-за халяви фінку, гримнув на матір, щоб та замовкла.

— У розвідку, чи що?

— Схоже на це, тату!

— Нагана не дали?

— Ні. Не можна, кажуть.

— Коли підеш?

— Завтра. Вранці. О п'ятій годині встану. — Сашко всміхнувся матері: — А одежина чиста, не хвилюйся, у нас брудної не тримають.

Уранці Дорохов-старший розбудив сина:

— Вставай, уже час. Іди, я там тобі яєчню з салом засмажив і чай закип'ятив. На дорогу шматок сала і хліб загорнув. Заразом ножика твого по бруску потер і на ремені поправив. Сталь нічого. Можна голитися.

Сашко був зворушений батьківською турботою. Він хотів був розповісти батькові про своє завдання, але передумав. Звичайно, той нікому не скаже, але навіщо його дарма хвилювати?

Проводжаючи сина, Дорохов-старший запитав:

— Коли ж чекати?

— Не знаю. Коли нічого не вийде, повернуся скоро; коли пощастить, доведеться затриматися.

— Ну, як колись казали, в давнину, шляху тобі, легкої дороги.

—І тобі того ж, — обізвався Сашко.

На тракті він простояв недовго. Шофер новенького ЗІС-5 сам помітив Сашка й відчинив дверцята, а коли дізнався, що той їде до самих копалень, навіть зрадів.

— Не люблю дорогою попутників міняти. Коли до кінця — будь ласка. Грошей за проїзд не треба, але на місці допоможеш розвантажитися. Гаразд?

Рушивши, шофер одразу ж заспівав пісню про Чуйський тракт, про Марусю, яка їздила за кермом «форда», і про зелений АМО, що є прабатьком ЗІСа.

— Розумієш, звик я в дорозі співати або розмовляти. Інакше заснеш. Дорога довга, а я на ній майже всі вибоїни та ковдобини знаю, от і кидає в дрімоту. Раніше на полуторці їздив. На тій не задрімаєш: стара, от-от розвалиться; а тепер не машина, а казка. ЗІС-5 — король доріг. Уявляєш, на базу прислали три штуки. Переполох зчинився. Кому давати? Збори влаштували. Одні кажуть, треба жереб тягти, а потім вирішили передати ЗІСи ударникам.

Але на копальні приїхали глупої ночі, на дорозі траплялися заноси, і Сашко з шофером бралися за лопати. Вони загнали машину на територію продуктових складів, під охорону сторожів, а самі пішли в будинок для приїжджих трохи подрімати. Вранці підснідали рештками домашніх запасів і взялися до розвантажування. Попереносили мішки з крупою, борошном та цукром.

— Дякую за допомогу, — потис Сашкові руку шофер. — Якщо надумаєш повертатися до Іркутська, шукай мене в управлінні копальнями, я там вантаж одержуватиму. Може, назад разом і гайнемо.

— Не знаю, чи встигну. Рідних треба розшукати, поки те та се…

Прощаючись, Сашко щиро пожалкував, що не міг назвати свого справжнього прізвища та імені цьому симпатичному шоферові.

У жінки, яка охороняла склади, він розпитав, як знайти чайну, і та, вийшовши з сторожки, показала дах довгого, схожого на барак будинку, що виднівся в центрі селища.

— Ти, синку, заходь з того боку, — пояснила жінка, — де ялинка росте. Якраз там у них вхід до кухні, а з цього — до зали. Тільки навіщо тобі чайна? Невже горілку зранку п'єш? Пішов би до копальневої їдальні, там смачно годують, та й дешевше. Щоправда, випивакам вона не до вподоби, нема в їдальні цієї триклятої горілки.

— Дякую, матусю, а щодо горілки, — зам'явся Сашко, — не п'ю я. Зовсім не п'ю.

Чайну він знайшов на невеликому пагорбку, під гіллястою величезною ялиною, в рубленому будинку. На вивісці місцевий художник намалював величезний самовар, з труби якого, немов з паровоза, здіймався величезний стовп диму. Поряд з самоваром — незграбні чашки й величезна хлібина. На порозі Сашко затримався, наче набираючись духу. У маленькому передпокої на стіні були прибиті вішалки. На двох дерев'яних кілках висіли кожушки з якогось кошлатого хутра. Сашко повісив і свій кожушок, під мідним умивальником сполоснув руки, причесав свої кучері й попрямував до дверей залу, прикритих портьєрою. Відкинувши цупку тканину, майже зіткнувся з величезним ведмедем, що стояв дибки. Сашко зрозумів, що це опудало, та все-таки з несподіванки відсахнувся. Ведмідь був наче живий, одну лапу він простяг немов для привітання, а в другій тримав фанерку з написом: «Ласкаво просимо».

«З фантазією працівники в цій чайній», — подумав Сашко й роззирнувся.

На стінах висіли опудала: на сосновій гілці розправив крила глухар, трохи далі сидів яструб-тетерев'ятник, а на іншій стіні на обрубку модрини розляглася рись. Зі стелі на металевих гачках звисало шість великих гасових ламп. У залі було тепло, чисто. Десяток столиків, вкритих барвистою клейонкою, були вільні. Лише в кутку за столом розташувалося двоє чоловіків. Прилавок, заставлений тарілками з закусками, тягся на півстіни. За ним у двох високих різьблених буфетах красувалася ціла виставка пляшок з різноколірними етикетками. Посеред зали під опудалом рисі здіймалася малесенька естрада. На ній навряд чи могло розміститися більше двох чоловік. «На стіну б плакат «Не стріляйте в баяніста» — і вийде зовсім як у Джека Лондона у клондайкських салунах», — подумав Сашко, всідаючись за столиком ближче до буфета. У меню, написаному олівцем, значилося багато страв, і майже всі з місцевих продуктів: рагу з дикої козлятини, котлети з ведмежатини і ще щось подібне. Мабуть, чайну забезпечують мисливці. Сашко вирішив, що візьме юшку з ленка, солоні рижики та котлети.

До нього поважно підійшла статечна немолода жінка в білих, гаптованих червоними візерунками пояркових валянках та в хустці, схожій на російський кокошник. Прийнявши замовлення, вона запитала, що гість питиме. Дізнавшись, що потрібен тільки чайник чаю, посміхнулася:

— А може, до грибків та юшечки все-таки чарку подати? Не хочеш? Ну, хазяїн сам собі пан.