Одначе настрій у них все ж був поганенький. Неждано-негадано звалилася їм на голову нова, незбагненна справа, що в один момент зруйнувала спокійне, налагоджене життя. Тільки Боровик був задоволений: правив теревені, кепкував з товаришів.
— Слухайте! — раптом похопився він. — А де ж усе-таки Льосик? Він так і не з'явився!
Хлопці обізвалися всі разом:
— Та страх узяв Льосика, страх. За годинник злякався!
— Точно!
— Чхати на цього піжона! Обійдемося без матусиних синків! — вирішив Нефедов.
Лайнувши ще раз дезертира Льосика, всі зійшлися на тому, що при нагоді поговорять з ним по щирості.
З дев'яти комсомольців чотирьох направили на роботу до районів, де проживали їхні батьки. П'ятьох — Боровика, Дорохова, Чекулаєва, Колесова та Нефедова — призначили практикантами в Іркутський обласний карний розшук. Усіх прикріпили до досвідчених оперативних працівників і звеліли наступного дня приходити на роботу.
І ось цей день настав.
Сашко згадав, що в інституті, коли вони з Женею Чекулаєвим прийшли по документи, їм сказали, що чекають їх назад після повної ліквідації злочинності. Але ж скільки тоді років виповниться Сашкові? Тридцять? А може, й цілих сорок. Буде вже не до навчання… Отож доведеться, мабуть, забути і про агрохімію, і про ґрунтознавство. Попереду тільки битва зі злочинцями. Учора секретар комітету комсомолу управління, ставлячи його на облік, казав, що карний розшук у міліції найбойовіший відділ, що в ньому працюють найсміливіші, найрішучіші люди. Щоправда, усе це секретар сказав між іншим, для того, щоб він, Сашко, коли станеться щось, приходив до нього за порадою і допомогою. Але ж чи під силу йому ця нова справа? Чи впорається він? Чи виправдає довір'я?
Закутавшись у ковдру, Сашко ніяк не міг зігрітися, його не переставали брати дрожі.
В квартирі було тепло, і він зрозумів, що морозить його не від холоду. Так само холодом брало його щоразу, коли оголошували наступну сутичку з новим боксером. Однак це нервове напруження вмить зникало, тільки-но він поринав під канати рингу. Ось і тепер Сашкові здавалося, що його одразу ж пошлють ловити бандитів, злодіїв або грабіжників. А як їх затримувати? Хто вони, ті майбутні супротивники? Які у них звички? Якої треба дотримуватися тактики, вступаючи з ними в сутичку? Різні чутки ходять про бандитську сміливість. Кажуть, що саночники, які грабують і вбивають перехожих вночі на вулицях, озброєні. Хлопці в інституті розповідали, як на Єрусалимському кладовищі мало не півдня точилася перестрілка з бандитами, які забралися в склеп. А як поводитися, коли одразу ж пошлють когось ловити? І зброї у нього нема. Пообіцяли видати револьвер, коли вони його вивчать і складуть залік із стрільби. До заліку з стрільби він готовий хоч і зараз. Із дрібнокаліберної гвинтівки норму на ворошиловського стрільця склав, з пістолета стріляв хоч і небагато, але виконав норми третього спортивного розряду.
«Найголовніше, не розгубитися попервах, а то помилку або прорахунок вважатимуть за страх. І спробуй доведи, що ти не боягуз. Гаразд, діятиму відповідно до обставин», — заспокоїв він сам себе і почав обдумувати, в чому краще йти на роботу. Він бачив, що співробітники одягнуті пристойно і більшість у напіввійськових костюмах, до гімнастерок попідшивано білі підкомірці, хромові чоботи начищено до блиску. Але такого одягу в нього не було, і він вирішив, що найкраще одягнути святковий костюм, синій, шевйотовий, майже новий. Щоправда, тут одразу виникали складності. До костюма належить узувати туфлі. А коли пошлють за кимось стежити? На вулиці ноги враз закоцюбнуть. Значно краще валянки. Але вони не нові, з латками, і в них, мабуть, незручно з'являтися вперше. Ось що: він одягне костюм і черевики; коли й пошлють кудись, померзне трохи. Мати, звичайно, почне питати: «Чого вирядився? Куди зібрався?» Доведеться збрехати, що після інституту йде до Будинку культури або на студентський вечір. Хлопці ще під час проходження медкомісії домовилися не розповідати вдома про карний розшук. Ще невідомо, як усе обернеться. Що не кажи, іспитовий термін.
Учора п'ятьох, що лишалися в Іркутську, зібрали у відділі кадрів. У одне з відділень призначили Нефедова з Колесовим, в інше — Чекулаєва, Боровика та його, Сашка Дорохова. Відразу ж кожного передали, як кажуть, із рук у руки досвідченим працівникам. Сашка прикріпили до Михайла Миколайовича Фоміна, того самого дядька Миші, який висміяв Огаркова під час їхньої першої зустрічі.
Фомін, усміхаючись, узяв Сашка під руку. Одразу стало помітно, що він майже на голову нижчий од свого учня.
— Ходімо, покажу тобі наш кабінет. Хороми не бозна-які, але працювати можна. — Помітивши збентеження практиканта, поплескав його по плечу: — Не хвилюйся, звикнеш, і все владнається.
У маленькій кімнаті стояло два письмових столи, кілька стільців та залізна шафа.
— Отой вільний стіл, — показав Фомін, — буде твій. Влаштовуйся.
Сашко ніяково, боком сів за стіл.
— Давай-но я тобі розповім дещо про наші порядки, — спокійно вів далі Фомін, ніби не помічаючи збентеження новачка. — Отже, так: робочий день у нас починається о дев'ятій. Удень можна вийти на півгодини до їдальні, а з п'ятої години — перерва до восьмої вечора. У цей час найкраще поспати вдома годинку-другу, бо частенько доводиться працювати до пізньої ночі чи навіть уночі.
Михайло Миколайович говорив і за звичкою погладжував коротко підстрижене волосся. Обличчя у нього було кругле, лагідне, привітне.
Сашко дивився на свого вчителя й дивувався: людина мало не вдвічі старша, досвідчена, а поводиться з ним зовсім просто, по-дружньому, не показує ніякої начальницької зверхності.
Сашко перебирав у думках одну за одною всі події минулого тижня. Але непомітно думки сплуталися, і він заснув. Одразу побачив якогось типа, що цілився у нього з обріза. По-боксерському, глибоко пірнув Сашко під обріз і вдарив супротивника правою рукою по корпусу.
— Ти чого кричиш? — мати насилу розштовхала Сашка. — Уставай, скоро восьма, до інституту запізнишся. Через свій бокс і уві сні б'єшся.
Сашко вмивався, снідав, а бандитський обріз стояв перед очима. В управлінні міліції літній міліціонер-вахтер уважно роздивився тимчасову перепустку Олександра Дорохова. Козирнув і побажав йому доброго здоров'я. Сашко й не збагнув, чому цей поважний стариган бажав йому здоров'я, а не успіху в роботі.
Михайло Миколайович Фомін був уже на місці. Він вийшов з-за столу, поздоровкався з Сашком за руку і теж побажав йому міцного здоров'я, сказав, що це головне в їхньому ділі, а все інше додасться.
Сашко зняв доху, повісив її в кутку поряд із зимовим пальтом свого наставника й зупинився посеред кімнати, очікуючи розпоряджень. Але той, наче й не було нічого, повернувся до свого столу і далі розбирав якісь документи. Потім добродушно сказав:
— Ну чого стоїш? Сідай отут, ближче до мене, і слухай. Я зараз піду, а тебе попрошу підшити цю справу. Ти, звичайно, ніколи нічого схожого не робив, та нічого — навчишся. Ось голка, нитка, шило. Я все тут підібрав за датами, і ти черговість документів не міняй. І ще залишу тобі вже підшиту справу для зразка. Подивишся, як це робиться, заразом почитай папірці оті. Є там досить цікаві.
«Казна-що. Збирався ловити бандитів, нервував, переживав, навіть сон особливий бачив, а тут палітурником зробився», — подумав Сашко.
Фомін глянув на масивний кишеньковий годинник і заквапився. Дістав із сейфа великий пістолет, дві запасні обойми і розіпхав по кишенях. Коли він почав одягати пальто, Сашко помітив дуло другого пістолета, що стирчало з кишені, і зрозумів, що його наставник вирушає на серйозну справу.
— Може, й мене з собою візьмете, Михайле Миколайовичу?
—Іншим разом, Сашко. Не турбуйся, ще набридне. — І вже з порога попередив: — Ключі в сейфі. Виходитимеш, документів на столі не залишай. Та й двері кабінету не кидай відчиненими. Коли мені дзвонитимуть, питай хто й кажи, що повернуся надвечір. Ну, бувай.
Фомін пішов, а Сашко намагався вгамувати роздратування, що раптом виникло, неначе пообіцяли йому щось принадне, цікаве й обдурили.