-- Стане, стане, -- перебив я: менi дуже кортiло довiдатись, як це Ян Янсен зробився героєм...

-- Ну, то слухай...

Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi, присунув до себе попiльничку, що стояла на столi, ще раз затягся з люльки й почав розповiдати:

ОПОВIДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА

ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДI ВАЙОЛIТ

Ян Янсен був свого часу, в серединi дев'ятнадцятого сторiччя, вiщуном погоди на островi Гельголандi. Нiколи не налетiв на острiв шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегiдь, нiколи не вдарила посуха, якої б вiн не провiстив людям наперед. Вiн збагнув закони неба й моря i вiдчував їхнiй настрiй. Моряки, перше нiж вирушити в плавання, iшли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедцiв минали острiв або коли омари несподiвано кидали рифи, на яких жили десятки рокiв.

Ян Янсен був собi низенький на зрiст чоловiчок i такий полохливий, що це увiйшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало вiдваги щось зробити, всi казали:

-- Не будь такий, як Ян Янсен!

Ян однаково боявся i собак, i котiв, i мишей; боявся англiйського намiсника не менше, нiж аптекаря, що завжди глузував iз нього. Вiн страхався й темряви i весь тремтiв, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.

Зовсiм не така була вродлива ледi Вайолiт iз Лондона, сестра англiйського намiсника, що жила на островi у свого брата. Ян Янсен у душi захоплювався нею, бо вона була надiлена саме тим, чого йому бракувало: смiливiстю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя i левине серце.

Одного разу Ян побачив зi скелястого горiшнього Гельголанду, що ледi Вайолiт запливла човном далеко в море, хоча на щоглi причалу вже давненько з'явилася чорна куля -- знак близького шторму. Яновi Янсену не треба було нiяких застережних знакiв -- наближення шторму вiн давно вже вичитав по хмарах i водi, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як ледi Вайолiт пливе все далi й далi у широке море. Вiн навiть замахав руками, сподiваючись, що ледi його помiтить i послухається остороги. Проте вона не помiчала Янового махання. Мiцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далi й далi в море.

-- Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мiдяка, -- промурмотiв Ян. -- Добра з цього не буде.

I вiн, зiтхнувши, подався додому випити чашку чаю.

Та за годину знову був на березi, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з ледi Вайолiт. Тепер її човен дрiбною цяточкою мрiв далеко в морi, а шторм, -- Ян добре бачив, -- був уже ось-ось. Щоправда, в бiнокль Яновi Янсеновi пощастило додивитися, що ледi Вайолiт уже повернула човна й пливе до берега.

-- Та яке з того пуття? -- промимрив вiн. -- Буря вже ось-ось-ось, а ледi Вайолiт аж де!

Вiн ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вiтер, а незабаром упали першi краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-двi зiрветься така буря, якої ще не переживали гельголандцi. Вiн побiг додому, взув гумовi чоботи, вбрався в брезентовi штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремiнець пiд пiдборiддям i подався до причалу.

Спускаючись сходами, що вели в долiшню частину острова, вiн мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вiтрюган валяв iз нiг. Дощ посипав ряснiший, понад морем спалахнули першi блискавицi.

Коли Ян нарештi пiдiйшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен i рибалки саме кидають монету -кому доведеться пливти.

"Це ж божевiлля! -- подумав Ян. -- Шестеро людей важать своїм життям через шалену жiнку, у якої й човен куди кращий, та й спритнiстю вона перевершить усiх шiстьох разом!"

Полохливiсть, що увiйшла в приказку, не давала Яновi Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнiв. Ян пiдiйшов до гурту чоловiкiв, -- вони стояли в холодному лiтньому музичному павiльйонi, -- й, не стримуючись бiльше, сказав:

-- Безглуздо зараз вирушати в море, хлопцi! Шторм iде такий, який буває один раз на сотню рокiв, її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевiлля зараз вирушати в море!

-- Ми повиннi зробити все, що можна, тату, -- вiдповiв Янiв син Бродер. -- Ми зобов'язанi принаймнi спробувати її врятувати.

-- Нiхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тiльки ще початок! Якщо бурею потопить човен ледi, загине одна людина, а як ваш -- то шестеро!

Але один з рибалок просто вiдiпхнув Яна Янсена набiк.

-- Геть, старий! Це не твого розуму дiло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.

I тодi Ян Янсен нiби не той став. Вiн ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокiйно, тiльки побiлiв, як мрець:

-- Ти неповнолiтнiй. Я забороняю тобi вирушати в море. У мене тiльки один син.

-- Коли так, то я бiльше не син вам, -- сказав Бродер.

-- Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тiльки зостанься живий! -- вимовив Ян. -- Перед усiма оцими людьми я забороняю тобi вирушати в море. Закон на моєму боцi.

Вiн пустив хлопця й вийшов пiд дощ i вiтер на причал.

Чоловiки в павiльйонi перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усi побачили на власнi очi, який з нього боягуз, -- i все ж таки чимсь вiн викликав у них повагу. Замiсть Бродера в рятувальному човнi поплив iнший рибалка, а хлопець, затамувавши в серцi гнiв на батька, мусив залишитися на березi.

На той час, коли човен iз шiстьма рибалками вiдплив, на причалi вже зiбрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Першi високi хвилi ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човновi взагалi пощастило вiдпливти, здавалося скорiше дивом, анiж наслiдком людських зусиль. Незабаром пiсля цього його ще єдиний раз помiтили в розбурханому морi -- на гребенi велетенської хвилi. В серцях у остров'ян, що зiбралися на причалi, у їхнiх розмовах мiж собою переплелися страх i гордiсть за вiдважних рятувальникiв. Ян Янсен, що заборонив своєму синовi попливти з рибалками, викликав у всiх зневагу.

А буря шаленiла чимраз дужче. Людям довелося розiйтися, бо море кидало на причал дедалi бiльшi хвилi, вода вже ринула до найближчих пiдвалiв. Тепер заворушилися всi остров'яни. З горiшнього Гельголанду декотрi дивилися на море в зорову трубу. Але суцiльна дощова заслона ховала все вiд очей. Часом кому-небудь здавалося, нiби вiн бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тiнь водяної гори. Незабаром запала темрява. На островi позасвiчували лiхтарi й гасовi лампи. Люди, що спинилися бiля причалу, ставали все мовчазнiшi.