Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Одного разу, ледь зоря

(Нагадую таке я:

Геракл служив тодi в царя

Лихого Єврисфея),

Героя раптом цар гукнув

I закричав iз серця:

-- Ми волимо, щоб ти здобув

Нам Кербера-пiдземця!

Бував герой наш по свiтах,

Зазнав уже чимало, -

А вiрите? -- по тих словах

Йому аж лячно стало.

Бо Кербер, триголовий пес,

В Аїдi жив -- країнi,

Де цар, цариця й люд увесь -

То тiльки мертвi тiнi!

Нi зiр, нi мiсяця вгорi

На тiм глибиннiм свiтi

Анiже-нi, ще й лiхтарi

На вулицях не свiтять.

Та не Геракловi тремтiть!

Уже Тенар-горою

Зiйшов вiн у пiдземний свiт -

Умить, як слiд герою.

Приплив через рiки глибiнь

В човнi з Хароном-дiдом,

Де цар-тiнь i цариця-тiнь,

Що правлять тим Аїдом.

Ясне подружжя тiней тих

Геракла привiтало:

Чого прийшов герой до них,

Воно вже добре знало.

-- Iди ж i Кербера вiзьми, -

Промовили обоє, -

Але не бий, благаєм ми,

Собачки булавою.

А в пiтьмi страховинний пес,

Роздерши всi три писки,

Так гавкав, наче били десь

В сто три бляшанi миски!

I раптом -- ось вiн! Ой-ой-ой!

Кусає й жалить люто

Жалом змiїним. Та герой

Уже почвару спутав:

Скоренько, не ловивши гав,

Схопив її, мов клунок,

I навхрест замотузував,

Немов який пакунок.

Пiдземний цар сказав:

-- Ну ось.

Ти ж пошануй корону:

Гляди собачку та принось

Хутчiй до мого трону.

-- Аякже! -- вiдповiв Геракл,

Чемненько уклонившись.

А далi -- Кербера за карк

I в путь, не забарившись.

Харон в човнi куняв якраз,

Старечу мавши звичку, -

Вiн Кербера й героя враз

Поправив через рiчку.

А там уже й Тенар-гора,

I свiт, i днина бiла!

-- Герой iз Кербером! Ура! -

Скрiзь слава полетiла.

Мiста i села вiн минав -

Усяк тiкав вiд жаху,

Лиш де-не-де хтось визирав

З-за рогу чи там з даху.

Цар Єврисфей, забрiвши в сад,

Побачив пса крiзь грати.

-- Ой лишенько! Неси назад!

Вiн може покусати!

-- Назад, назад його! Ой-ой! -

Придворнi пiдхопили.

Зареготався наш герой

I в путь, як повелiли.

В далеку до Аїду путь...

Пливуть, пливуть столiття,

А й досi ще Геракла звуть:

Приборкувач Страхiття.

Прадiдусь згорнув зошита й сказав:

-- Звiсно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Геракловi, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це -- виконувати завдання, коли розумiєш, що воно безглузде. Я хотiв тобi тiльки показати, як цей ясний напiвбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тiней.

-- А щоб побороти самого себе, iнколи треба героїзму.

-- Оце я й хотiв сказати, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, вiдкопилив уже спiдню губу. То що тобi там спало на думку?

-- Я собi думаю, прадiдусю: мабуть, весело було б звiршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпiзнаватимеш героїв несправжнiх, тим яснiше бачитимеш справжнього.

-- Розумна гадка, Хлопчачок!

Старий присунув до мене свою тарiлку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повiв далi:

-- Нумо складати вiршi про фальшивих героїв, про тих, що тiльки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твiй апетит, -- а тодi розстелиш на столi шпалери.

Я вм'яв те, що було на тарiлцi, тодi поставив посуд на комод, розстелив на столi шпалери -- чистим боком догори -- i взяв у прадiдуся теслярський олiвець. Стiл тепер уже був не стiл, а чудова, простора паперова рiвнина. Ми вирiшили писати, так би мовити, обабiч вiд середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку -стос "Моряцьких щорiчникiв".

-- Про героїв, -- сказав перед початком писання прадiдусь, -заведено складати балади. Зробимо так i ми. Я напишу баладу про ландскнехта.

-- А я тодi -- про рицаря.

Незабаром кожен iз нас уже сидiв, вiдкопиливши спiдню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.

Коли я не знав, що написати далi, то пiдкидав у грубку вугiлля, дивився якусь хвильку у вогонь -- i фантазiя моя знов оживала.

Ми скiнчили майже одночасно, кинули жеребок -- кому читати першому. Випало менi, i я прочитав зi шпалери:

Балада про рицаря Зеленжаха

Пан Зеленжах на свiтi

За давнiх жив часiв.

Любив усiх побити

I щоб усяк тремтiв.

Такий геройський рицар, -

Нема таких тепер, -

Хто зваживсь подивиться,

То глянув i помер!

Коли вiн на турнiрi

Свiй хист являв панам,

Тремтiли навiть звiрi, -

А що ж казать про дам!

Самого ж не збороло

Нiщо за сотнi днiв.

Палав пiд заборолом

В очах неситий гнiв.

Та змалечку -- нi слiзки

В очах отих його.

Вiн мав куценькi мiзки,

А силу -- ого-го!

Крiзь морок i завiю

Мчав рицар Зеленжах.

Плекав вiн горду мрiю -

На всiх наводить жах.

Та що з тобою, мрiє,

Трапляється, бува,

Коли вже постарiє

Немудра голова!

Наш рицар, повний злостi,

На дужчого напав,

Та так старечi костi

Безславно в лiсi й склав.

Безславно свiт покинув,

А був же гордий -- страх.

Як жив, так i загинув

Пан рицар Зеленжах.

-- Браво, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь i аж у долонi заплескав. -- Ти добре розкусив рицарiв такого гатунку. Вони були вбивцi за фахом i зналися на своєму ремеслi. Та навiть сотня трупiв -то ще не свiдчення героїзму. Послухай тепер мого вiрша. Старий начепив окуляри й прочитав iз звороту шпалер:

Балада

про ландскнехта у Фландрiї

Хоробрий ландскнехт-рубака

У Фландрiї в давнину

Ходив i мало не плакав -

Так шукав, неборак, вiйну.

Як мир -- ландскнехтовi тiсно:

Це ж найманий вам вояк;

Без воєн звитяжних, звiсно,

Вiн прожити не мiг нiяк.

Вiйни все нема й не чути...

Ландскнехт, мов який агент,

Надумав розвiдать майнути:

Може, з Брюгге воює Гент?

I ходить вiн, ходить, ходить,

Самотнiй, забутий всiма,

I Фландрiю вже переходить, -

А вiйни все нема й нема!

Вже геть стоптав черевики

I вдяганку всю подер

Та й заплакав:

-- Боже великий,

Що ж я маю робить тепер?

Аж тут негода настала,

Завихрився буревiй,

I на голову паморозь впала -

Йде ландскнехт -- бiлий дiд старий.

I враз бiля самого вуха

"Вiйна!" -- загув йому дзвiн.