А той уже зовсім близько порипує снігом, уже навіть здається Яковенкові, що чує він самовдоволене відсапування Левенцеве, вже долітає до нього запах диму від Левенцевої цигарки, здається йому, що бачить він прискалене око і пересохлі зчорнілі губи, які зневажливо судомляться і виціджують: «Ну, що, піонер? Схопив облизня?»

І тоді, не думаючи, Яковенко кинувся до Лорда. Лорда вони ніколи не спускали з ланцюга, бо то був злющий-презлющий чорний собацюра, якого боялося все село. Особливо Лорд не любив Левенця, він аж пінився, коли той уночі проходив повз подвір'я Яковенків, простуючи до Наталки, усе село, таким чином, чуло, коли саме Левенець іде від Саньки, Маруськи або вчительки до Наталки, а з голови потихеньку підсміювалися, до нього це теж яким-небудь чином доходило, і він пригрозив Яковенкові: «Якщо не втихомириш свого пса, піонер, застрелю!» Казав це так, що й не розбереш: кого обіцяв застрелити.

Лорд був розумний пес, і Яковенкові з часом вдалося привчити його, щоб він не гавкав, коли по вулиці прохитується Левенець. Але, мабуть, пес у глибинах своєї собачої душі з того часу ще більше зненавидів Левенця, і Яковенко догадувався про це з того, як мовчки метається на ланцюгові Лорд, коли зачує знайому ходу. Тому рішення хлопцеве цього разу було непомильне.

Він підбіг до Лорда, миттю відщепнув ланцюг від його нашийника, обійняв собаку і в саме вухо сказав йому: «Куси, Лорд, куси, куси!» І підштовхнув пса в напрямку вулиці.

Той вилетів з Яковенкових рук, мов камінь з пращі, одним гігантським скоком перетнув подвір'я і мчав навстріч Левенцю. Підбіг до того мовчки, так що той забачив пса вже коло себе, коли не було часу на оборону. Однак Левенець, мабуть, не дуже стурбувався, бо недбало кинув навстріч Лордові: «Пішо-вон!» — і навіть ступив крок і рипнув снігом, та вже наступної миті темряву розпанахав болісний крик: «Го-йой!»,— почулося прискорене вовтузіння, шаламкання, собаче хекання і зле гарчання, розляглася лайка, знову гойойкнуло, а відтак звуки сплелися в клубок, дивні звуки на темній, устеленій снігом вулиці, і покотилися, притьмом покотилися назад, швидше й швидше: рип-рип-рип... гар-р-рип-рип... гар-гар-р-р! гар-р-р! рип... гар-р-р! гар-р-р! гар-р-рип, рип-рип-рип ри-р-р...

Утік. Лорд обривав на ньому рештки штанів, а він утікав ганебно й жалюгідно, мовчки, вже навіть не гойойкаючи, тільки вириплював снігом: рип-рип-ри...

Собака незабаром повернувся, захеканий, розпалений і, мабуть, вдоволений помстою над своїм найзлішим ворогом. Яковенко присів коло Лорда, обійняв його, почав прив'язувати.

І тоді його щось схопило за вухо і поцурпелило вгору. Він хотів повернути голову, щоб глянути, хто це так невдало жартує, але той, хто тягнув за вухо, спостеріг Яковенків маневр і скрутив вухо ще дужче, так що в хлопця аж потемніло в очах. Він мало не крикнув від болю й гніву, дивувався, що собака не заступається за нього, але собака ще переживав солодкі хвилини розправи над Левенцем і, мабуть, нічого не здатен був помічати,— що ж то за собака, який не бачить у себе під носом ворога, котрий таке витворяє над його хазяїном!

«Пуст-ст...» — просичав Яковенко, гадаючи, що то, може, жартує хтось із його приятелів (хоч який приятель буде розгулювати серед ночі по морозу!).

А воно мовчки крутило вухо хлопцеві і, здається, норовило вхопити Яковенка ще й за друге. Хлопець спробував вивернутися, і біль розпанахав йому мозок.

«Будеш ти мені знати,— прошелестіло над головою, і хлопець крізь біль і ненависть усе ж таки відразу впізнав голос тітки Наталки,— я тобі покажу, як відпускати собаку та натравлювати на добрих людей! Ти в мене знатимеш! Я т-тобі пок-кажу!»

Голос у неї став злющий, як у відьми, вона крутила й крутила безжально вухо Яковенкові, так наче намірилася зовсім відірвати його,— куди й поділася Наталчина лагідність і усміхненість, з якими вона завжди зустрічала хлопця, здичавіла жінка телесувалася над головою в беззахисного хлопця, розлючена й знавісніла. Чому? За віщо? За те, що він доконав, нарешті, справедливості і покарав того негідника, заступився за неї?

«Я т-тобі покажу, як мішатися!.. Я т-тебе навчу!..»

А Яковенко плакав. Плакав мовчки і не від болю, а від образи, від усвідомлення страшного почуття кривди, якою відплатили йому за добре діло, плакав і думав про те, що ніколи більше не стане, не буде, навіть пальцем не ворухне, щоб...)

— Стюард! — закричав Стіліанос.

Він одскочив від Єлени (переміг чи переможений?), весь залитий потом, а вона йшла за ним, поривчаста в рухах і спокійна в своїй красі (певно, перемогла!), і Стіліанос шукав рятунку в приході свого попихача.

— Стюард! Ктінос! [Ктінос - Тварюко (грецьк.).]

Пригода з нудної ставала трохи смішною, Яковенко міг тепер піти собі з легким серцем, ця молода грекиня, виявляється, вміла добре огризатись, отже, він не помилився, наділивши її своїми симпатіями вже з першого разу, бо симпатизував Яковенко тільки тим людям, що могли постояти за себе, не дати наплювати собі в кашу, як то кажуть. Окрім того, яке йому діло до всього, що відбувається між членами дивацького екіпажу «Оміроса»?

Однак події ще тільки починали намножуватись, Яковенко стояв коло їх зародку, невидима пружина ще тільки накручувалася, щоб потім розпростатися з шаленим дзвенінням; він не встиг зігнути руку в лікті, щоб віддати честь Єлені перед своїм відходом, як до салону впало двоє п'яних до чорноти чоловіків з берегової бражки Стіліаноса, один з них відразу поліз до свого шефа, тицяючи йому межи очі розчепірені пальці і щось вибелькочуючи, а другий став посеред салону і демонстрував своє високе вміння тримати рівновагу, розсував ноги ширше й ширше, поки не роз'їхався, мало не розідравшись навпіл, на підлозі і гепнувся просто перед Єленою. Вона гидливо переступила п'яного і щось сказала Стіліаносу коротке й гнівне. Почув чи ні Стіліанос, важко було судити, бо він у цей час намагався уникнути розчепірених пальців другого п'яного, який чомусь неодмінно хотів штрикнути пальцями Стіліаносу межи очі. Нарешті старпом зумів так вихнути вбік, що п'яний заточився і вдарився в стінку спершу пальцями, а потім і носом, Стіліанос ловко вхопив його ззаду за комір строкатої розлітайки, другою рукою підібрав (теж за комір) розчепіреного на підлозі, і потяг обох із салону, як шкодливих цуциків.

Тоді Яковенко нарешті приклав руку до козирка і сказав:

— Ну, я пішов.

Вона простягнула йому свою руку. Тонка, безмірно довга, ніжна рука зависла між нею і ним, ніби місток порозуміння й обіцяної інтимності. Брати чи не брати? О, чорт! Яковенко від розгубленості ще раз козирнув. Вона тримала руку і дивилася на нього такими чорними очима, що йому стало лячно. Ох і очі! Він утретє поніс руку до козирка і несподівано для самого себе зняв картуза, стукнув навіщось закаблуками. Її рука висіла між ними ще й досі. Спина Яковенка перетворилася на глибокий розпечений діл, по якому текла гаряча ріка. Русло ніяковості. Рука зависла в просторі. Доторкнися. Хоч подумай доторкнутись. У нього палали вуха. Мабуть, вона помітила, як горять ці пелюстки сорому, бо трохи схитнулася до Яковенка, її рука ледь наблизилася до його руки, її пальці доторкнулися до його пальців, губи повільно вимовили слово, і друге, і третє.

Тепер він бачив тільки її повільні уста, рука її зникла, він відчував тільки дотик та ще запах, який виструмовував з тих пальців, немов з антен дівочого тіла.

Ніхто не може передати запаху весняної ночі.

— Мені треба йти,— видавив з себе, так ніби вона могла зрозуміти його мову, обережно потиснув її пальці, відпустив тонку руку, приязно кивнув і зумисно повільно, щоб не виказати свого боягузтва й розгубленості, повернувся, показуючи дівчині стемнілу на спині гімнастерку, пішов до дверей. Раз-два, раз-два. Мов на стройових навчаннях перед найвищим генералом. Раз-два... Гаряча ріка нестримно котилася по спині, весь був скупаний у ніяковості, ноги мовби зависали в повітрі, підлога втікала з-під них... Р-раз... «Омірос» хилився то в один бік, то в другий, а Яковенка кидало в протилежний бік, кидало не тільки в салоні, але й у залізному коридорі, і на крутих сходах трапа, по якому він дерся на палубу, швидше під високе небо, швидше до вільного вітру, до безкрайності моря, до розкованості й волі, які він загубив у тісняві й незручності, що панувала внизу і погрожувала запанувати в його душі.