— Постараюся… — схлипнула Алька.

— Ти побачиш минуле і майбутнє майже одночасно. Не бійся, моя дівчинко. Вище носа, усміхнися до Землі!

І “Альфа” відключилася од “Вікторії”.

Тепер вони сиділи втрьох у кріслі — Алька, Олег, Карен.

Зовсім поряд, пліч-о-пліч. І не відриваючись дивилися на екран.

Пап завмер за спинами у дітей.

— Говорить Земля! Говорить Земля! — пролунав гучний дикторський голос. — Дивіться і слухайте нас, “Вікторія” й “Альфа”!

Знайомий з дитинства глобус Землі повільно обертається перед очима, показуючи материки й океани, що проступають крізь хмари. Глобус оточений бездонним космосом з непорушними зірками, і в куточку екрана спалахує дата цієї незвичайної передачі з Землі — середина третього тисячоліття. Менше секунди світиться дата на екрані, а далі числа швидко більшають й око не встигає фіксувати їх нестримний біг. Голосу більше не чути, радист “Вікторії” вимкнув його, бо всі звуки злилися в незвичне гудіння.

Кадри, що з’являлися на екрані, можна було назвати моментальними фотографіями. Вони миготіли дуже швидко, потребували найвищої зосередженості.

Спершу діти побачили класну кімнату з дорослими людьми за партами, які махали в об’єктив руками.

Звичайно, ні Наталі, ні Вірочки, ні Кірки Селезньової у цій групі дорослих, котрі зібралися за традицією в своєму класі, Алька не знайшла, але майже одночасно з хлопцями упізнала сивого веселого літнього чоловіка й мимохіть засмутилася: невже це Микола Семенович Лукін, директор їхньої лісової школи?

Аж тільки зараз, побачивши Миколу Семеновича на кафедрі, в мантії почесного академіка найстарішої в Європі академії, збагнули діти, що дитинство, школа, однокласники безповоротно відійшли в минуле.

Але вони ще не усвідомили, що кадри на екрані справжні, кадри з життя, а не з фільму, не відчули глибоко й гостро, наскільки цінна кожна хвилина в швидкоплинному житті людини.

Хвилина — і збігали прожиті людьми роки, десятиліття, століття.

Діти й штурман дивилися на ці кадри з увагою та хвилюванням.

Вони бачили міста майбутнього, спрямовані аж під самісінькі хмари або опущені на океанське дно, і жителів тих міст у незвичному одязі, який часто змінювався, залежно від того, де були ті люди: в робочих приміщеннях чи в квартирах, у транспорті чи на відпочинку. Все було цікаве, мовби ти сам ходив по багатоярусних мостах або літав, неначе птах, з верхівки одного зеленого дерева на інше…

Піднялася на екрані стародавня башта, і Пап пояснив, що то відбудована Вавілонська вежа. За містом небо спалахнуло у веселому танку вогнів, що утворювали різні картини, і Пап висловив припущення про новітній живопис.

А чимало інших багатоярусних будов Пап не зміг визначити.

Тисячі й тисячі різних облич землян бачили діти, — всі вони були прекрасні. Минали на Землі століття, змінювалися епохи, розвивалася цивілізація, та люди пам’ятали про загублені в космосі кораблі. Вони підбадьорювали товаришів, які потрапили в біду, вітали їх енергійними жестами, усміхалися до них.

— Спасибі вам! — сказав неголосно Карен, і його “спасибі” почула з телеекранів уся планета.

Два прості слова, сказані десятирічним хлопчиком, відірваним надовго від рідної планети, увійшли в усі підручники космонавтики.

То й був останній сигнал з “Вікторії”, що його прийняла Земля перед поверненням кораблів.

І все-таки кожен з пасажирів у нескінченних кадрах вибирав те, що було дороге саме йому. І кожен переживав побачене по-своєму.

Півгодини тяглися дуже повільно. Здавалося, що повітря в каюті стало в’язке й текуче, мов рідина, відгородивши глядачів одне від одного. Згустилася темрява, і розсунулися стіни…

…Олег сидів на дерев’яному табуреті в кам’яному підвалі, під важким низьким склепінням, а перед ним був старий майстер з бородою, в пишному вбранні й оксамитовій шапочці. На фоні розчиненого вікна, з якого струменіло сонячне світло, старий мав дуже мальовничий вигляд.

“Я давно чекаю на тебе, людино майбутнього, — повільно й спокійно говорив старий Олегові, — і уявляв тебе саме юнаком.

Кому, як не юності, передають люди набуту мудрість? Підійди до мене”.

Олег ступив кілька кроків і опинився перед мольбертом. Майстер стояв поряд.

“Я відкрив силу людського серця, апаратів повітроплавання і броньованих колісниць, укріплених фортів і фортець, підводних кораблів і здатних приземлятися систем, — багато з того, що через віки може знадобитися людям.

Але сам себе я вважаю насамперед художником. Дивися”.

І він відкрив полотно.

Таємниче обличчя жінки зорило на Олега. Хлопчик завмер перед славнозвісним портретом. Усмішка Джоконди вабила його до себе.

“Я дуже хочу стати художником, — насилу ворушачи губами, мовив Олег. — Але ніколи не буду таким великим, як ви”.

“Люди досліджували склад моїх фарб, — почув він глухий голос художника, — не розуміючи, як можна звичайними мазками передати саме життя. А секрет простий: запам’ятай назавжди кохану людину й постарайся розповісти про неї іншим…”

Темрява погустішала, й Олег, напружуючи зір, ледве розрізняв застиглу навіки усмішку портрета…

Карен опинився у наметі. Засмаглий до чорноти чоловік у трусах стояв перед ним і весело питав:

“А де Причепа?”

Карен знизав плечима, не розуміючи, що з ним сталося. За стіною намету щось грізно зітхало, шум був рівномірний, і хлопчик зрозумів, що то море.

“Як же це! — змахнув руками веселий чоловік. — Саме тебе, хлопчику майбутнього, і має побачити моя Причепа… Бо інакше вона не повірить, що космос освоєний людьми, як власний дім!..”

Чоловік усміхнувся, і його обличчя враз стало пустотливе, напрочуд знайоме. Карен аж позадкував: невже перший космонавт?!

“Розумієш, — азартно говорив чоловік, жестом посадовивши Карена просто на долівку і вмощуючись по-турецькому коло нього. — Причепа того й зветься Причепою, що від неї немає жодної хвилини спокою. У морі вона заважає мені плавати, під час мертвої години закидає запитаннями, а про космос не вірить: хоче сама побачити. Дуже капосна Причепа!”

“Я ладен розповісти про Близький і Далекий космос, — сказав трохи здивований Карен. — А хто вона така — Причепа?”

“Та моя менша донька! І знаєш, я з нею цілком згоден: насамперед усе треба побачити й відчути самому. Тоді тобі повірять. Ну, ходімо шукати Причепу?”

Вони вийшли з намету на берег… Аж тут хвиля, що враз набігла, підхопила Карена й повернула в звичний космос…

Алька сиділа навпочіпки посеред розжареної пустелі й креслила на піску довгу формулу. Сонце било в пісок, блиск обпікав очі, але Алька боялася підвести голову. Вона слухала знайомий батьків голос.

“Плюс тут більш логічний, аніж мінус. І увінчати все треба нескінченністю. Розумієш мене, Алько? Що означають твої сьогоднішні труди? Ти пройшла зі мною багато кілометрів пустелею, ми обоє страшенно втомилися, хочемо їсти й пити, майже димує на сонці наша видублена шкіра, але ми не здаємося. Попереду — орієнтир, мерехтливий вогник. Може, то наш дім, або зірка, або просто обман зору, — ми йдемо далі, бо там, попереду, нас із тобою ждуть. А ти розумієш, Алечко, що це означає, коли ждуть? Ніщо не страшне навколо! Можна здійснити неможливе. Оце і є щастя жити!”

Алька різко підвела голову. І не побачила нічого, крім нескінченного блиску. Тоді легким помахом руки вона стерла з піску щойно відкриту формулу щастя.

Пап біг пологим берегом океану. Був приплив, і шипуча піна наздоганяла, майже торкалася його ніг.

Пап біг дуже швидко, випереджаючи хвилю.

А назустріч йому бігла світлокоса струнка дівчина.

Пап аж задихався від бігу. Він достоту не знав, хто вона. Дівчина була ще дуже далеко. І він напружував усі сили, щоб устигнути до неї раніше од пружної хвилі…