— Здивую Кри-кри, — промовив, усміхаючись, Гум-гам. — Політаємо ми з ним на теплоході… Тільки де ж нам дістати теплохода?..

А на галявині, неподалік від Гум-гама, Максим ганяв за Мишком, щоб смикнути його за зелену трав’яну бороду. Відштовхнеться від землі, і крила трохи несуть його. І Мишко відштовхнеться, злетить угору та й озирається: ні, не впіймав! А Максим і не може наздогнати, він помирає од сміху: таке кумедне у Мишка обличчя з бородою.

— Гей, Максиме!

Дівчинка-квітка, боягузка Ніна, кличе його:

— Ти не лети далеко! Вони знову на мене сідають.

— Не вкусять! — кричить Максим. А все-таки підлітає до дівчинки, махає руками на метеликів.

— Знаєш, скільки разів мене кусали, коли я був маленький! — втішає Максим Ніну. — Бджола кусала, комарі кусали, мурашка вкусила. А один собака ткнувся носом, я його погладив, і він не вкусив. А оце мене вкусила Оленка Медведєва, дуже давно, ще в дитячому садку. Бачиш, який шрам на руці? Пусте, все минулося.

“Дітей кличу, додому хочу-у!” — гуде з річки теплохід.

Шкода залишати галявину, але теплохід гуде вдруге, втретє, і діти біжать до берега. Крила шелестять за спиною, хвости тягнуться по землі, — гра закінчилася.

— У вас що? Карнавал? — запитав капітан, оглядаючи зелене вбрання дітей.

— Звичайна екскурсія, — сказав Гум-гам. — Цебто гравенція.

— Атож, — махнув рукою Максим, — бачите: трава й листя. — Він розумів, що Гум-гам не хоче розповідати капітанові, як вони розважалися.

Теплохід ішов проти течії, підкоряючись капітанові.

Гум-гам перешіптувався на палубі з Максимом:

— Яку ще гру вигадати? Гру, що в неї ніхто ніколи не грався…

Діти чують тільки деякі слова, що їх говорить на вухо Гум-гамові Максим: “Свято…Вночі…Місяць…”

— Я дуже люблю свята, — зітхає Гум-гам.

— Нехай це буде свято! — каже Максим.

— Мені дуже подобається місяць, — усміхається його друг.

— Значить, буде місячне свято.

А потім Максим вимовляє слово, від якого здригається і якось аж дивно блакитніє його друг.

— Місяцит… — задумливо повторює Гум-гам. — Місяць… Я дуже люблю все таємниче. Мені до вподоби твій місяцит.

— Звичайно, я це вигадав, — виправдується Максим. — Ніякого місяциту взагалі не буває. Хіба дістанеш отак зразу місячний порошок?..

Гум-гам здивовано дивиться на Максима.

— Ти великий фантазер! — захоплено каже він і схоплюється з ослінчика. — Місяцит! Місяцит для будь-якої гри! Х-ха! Такої гравенції не придумає мій старший брат Кри-кри, а він знаменитий винахідник.

Тепер усі дивилися на Гум-гама.

— Буде гра, — пояснив Гум-гам. — Згода? Місячне свято! Усі ви лягаєте в постіль одягнутими. Навіть коли хтось і засне, він все одно потрапить на свято. Я подам знак…

Вони не помітили, як причалили до пристані. Гум-гам дуже квапився. Повторюючи про себе: “Місяцит, місяцит, таємничий місяцит…” — Гум-гам махнув рукою і зник, як звикав завжди.

— Куди він зник? Де куля?.. Яке ж бо яскраве світло… Я й очі заплющив, щоб не осліпнути… — шепотілися принишклі діти.

— Він переступив через космос, — пояснив Максим. — До свого дому.

— Отак просто? — загаласували приятелі. — Як це?

— У Гум-гама є камінь подорожувань. Бачили? Такий синій, — став розповідати Максим. — Він пробиває простір. Тільки я не знаю, як називається йото планета.

Оповідач замовк, злякано озирнувся. За спиною в нього з тихим шелестінням відпали крила, на яких він щойно літав, упали, розсипалися по траві. Максим підняв крило й кинув.

— Чого ти сердишся, — добродушно сказав Мишко. — Все одно ці крила не справжні.

Діти глянули на Мишка й захихотіли: оце так борода! Справжнісінький гном, а не Мишко!

— Цікаво, як це Гум-гам за мить приробив Мишкові бороду з трави?

— А чому теплохід вигукував людським голосом?

— Ви бачили, як я літав?

— Дивіться, квіти на платті не зів’яли! Як же він зумів? Р-раз — і квіти?

І враз посипалися на землю листя, трава, пелюстки, березова кора, соснові голки, прозорі крила.

— Ну от, — закричав Максим, — дочекалися! “Що?” “Чому?” Гум-гам застерігав: хто питатиме, вибуває з гри.

Діти винувато мовчали. Однак за хвилину знов заторохтіли, загаласували, як сороки. Їх мучили запитання. Тільки що перелетіли на теплоході через міст, пурхали на крилах, плигали на пружних хвостах. Усе було загадкове, як і примарна куля, яка вибухнула разом з Гум-гамом.

— Коли б мені таку, — позаздрив Зайчик, — я всі планети облітав би!

— Мовчи, тебе бабуся не пустить! — засміялися друзі.

— А я втечу! — хоробро сказав Зайчик. — Як Гум-гам. Р-раз! — і я в космосі.

— А чого він приходить до нас? — запитав хтось. — Звідки він дізнався про нас?

— Дивак. Гум-гам, коли приземлився, потрапив у наш двір і зустрів Максима. Ну, привітався, звичайно, та й каже: “Навчи мене зміїти змія”. А Максим — він хитрий-відповідає: “Гаразд, навчу. Але ти гратимешся тільки з нами і не підеш до сусіднього двору…”

— От базіки! — розсердився Максим і побіг.

— Ну й іди собі! — гукнули йому вслід. — Подумаєш, великий фантазер… А сам перший крила загубив.

А вікна, відчинені у двір, кликали дітей:

— Ігоре, додому!

— Вово, уже дев’ята година!

— Максиме, пора спати.

Як швидко збігає в грі час! Не встигнеш озирнутися — а вже й вечір і мама гукає додому. Мовби його й не було зовсім — зеленого дня. Ніби одразу вечір настав.

Добре сказали колись стародавні мудреці: час— це річка, яка тече завжди однаково, і ми пливемо на кораблі невидимою річкою часу… Але відтоді ніхто не може пояснити, чому, коли ти робиш щось дуже важливе, час пролітає непомітно, але він тягнеться нескінченно довго, коли тобі нудно. Ніхто не знає таємниці.

Можливо, тільки Гум-гам. Адже він уміє гратися так, що години спливають, наче хвилини…

Гуде за вікном місто. Сині сутінки огорнули дерева, лавочки, будинки. Сині, як чорнило, сутінки…

Місяць повис над містом. Небо в зорях. Ніч.

Якби хто-небудь тієї ночі милувався місяцем чи роздивлявся сузір’я, то помітив би сріблясту драбину, що висіла в небі, а на ній дивного музиканта. Той музикант вигравав на маленькій флейті, сидячи на верхньому щаблі драбини. Він грав, похиливши голову, і не падав. Він навіть злегка притупував однією ногою, забувши, що він перебуває не на естраді. А в будинку тим часом, поки грав музикант, одне за одним гасли вікна.

Якби хто-небудь тієї ночі заглянув до інших дворів, він скрізь побачив би таких кумедних музикантів. Вони стояли на своїх драбинках — хто високо над дахом, хто трохи нижче — і грали на скрипках, на кларнетах, на маленьких трубах, кожен на своєму інструменті. І хоч грали вони дуже тихо, засинали опівнічники, хворі на безсоння і навіть міліціонери на своїх постах, зупинялися автофургони, що розвозили свіжий хліб, завмирали на місці нічні таксі. Коли місто втихомирилося, музиканти спустилися на подвір’я, легко перекидаючи у повітрі свої драбини.

Гум-гам зіскочив на футбольний майданчик, засунув флейту до кишені, закинув на дерево драбину. Озирнувся і… “р-раз!” — порозчинялися в квартирах двері, застукотіли на східцях підошви, з усіх дверей повибігали діти. До цієї миті вони лежали у ліжках, не роздягаючись, дехто навіть у черевиках, аби мерщій вибігти, і чекали, коли їхній друг скаже своє славнозвісне “р-раз!” А ті, хто заснув, але хотів гратися, все одно встали після того тихого “р-раз!”, повиходили, кліпаючи повіками та щулячись, надвір і побачили своїх приятелів, а з ними бадьорого, ладного гратися вдень і вночі Гум-гама.

Його обличчя здавалося таємничим у місячному світлі, костюм мерехтів вишитими зірками. Гум-гам жартівливо вітав кожного хлопчика, кожну дівчинку. Тим, хто перший прибіг на майданчик, він казав:

— Я бачу, ти дуже хочеш потрапити на свято… Хто грається, той не спить. Правильно, Зайчику?.. На жаль, Великий Фантазер примчав до фінішу тільки восьмим…