Підійшов учитель, взяв Вовку за руку:

— Коробков, ходімо до вчительської.

П’ятикласник заплакав. Він плакав не тому, що боявся вчительської кімнати. Він плакав тому, що нічого не розумів у всій цій халепі з віршем, географією та місяцитом.

Ганна Семенівна сиділа у вчительській на дивані і спокійно дивилася на прибулих. Географ пояснив, що сталося. Ганна Семенівна підвелася з канапи.

— Не плач, — мовила вона. — І розкажи, як все було.

— Це Гум-гам винен. І Кри-кри. І я теж… — схлипуючи, говорив Коробков.

— Який Гум-гам? — здивувалася Ганна Семенівна.

Вовка заспокоївся і розповів усе з самісінького початку.

Вчителі мовчали. Мовчав і Вовка.

— Та-ак, — тільки й сказав географ. Усе це скидалося б на вигадку, коли б він сам не бачив, як парта з учнем їхала по стіні. — Ану покажи свій місяцит.

Географ покрутив у руці блакитне кружальце, прочитав таємничі слова на звороті, осміхнувся й повернув місяцит Коробкову.

— Іди, Коробков, додому, — сказала Ганна Семенівна. — Відпочинь і вивчи уроки на завтра.

Коробков зітхнув і вийшов. Ганна Семенівна поскладала до портфеля зошити й повернулася до географа.

— Нічого не розумію. Піду поговорю з дітьми.

В альтанці вчителька застала майже всю компанію: Мишка, Сергія і Зайчика. Вони уминали місяцит.

— Хто з вас Петько Зайчиков? — спитала Ганна Семенівна.

— Я! — Зайчик зіскочив з лави.

— Скажи, Петьку, що ти робив сьогодні вночі?

— Як що? Спав, — відповів Зайчик.

— Цілу ніч спав?

— Цілу ніч і цілий ранок. Правда ж, Мишку? Ти мене розбудив.

— А ти, Мишку, задоволений синім каменем? — звернулася вчителька до Мишка. — Хоч ні, це одержував, здається, не ти, а Максим.

— Хто це вам сказав про камінь? — насторожився Мишко.

— Один хлопчик.

— Учень чи хто?

— Учень.

— Приснилося все це вашому учневі, — похмуро відповів Мишко.

Коли Ганна Семенівна попрощалася з дітьми й пішла, Сергій прошепотів:

— Учителька… Я зразу побачив: очі суворі, в руці портфель. І я збрехав, бо хтось проговорився про нашу гру.

— Негарно вийшло, — Мишко дуже засмутився. — Набрехали не кому-небудь, а вчительці.

— Авжеж негарно, — підтвердив Петько. — Гайда до школи — про все довідаємося.

Біля шкільного ґанку гомонять діти. Ніхто не хоче йти додому. Тридцять свідків з п’ятого “А”, перебиваючи одне одного, розповідають про парту Коробкова. Навіть семикласники не розходяться, їм дуже подобається, як Коробков складав коло дошки вірші.

— Гей, малечо! — гукнув один семикласник, побачивши трьох друзів. — У вас немає зайвого місяциту? Привіт Гум-гамові!

— Зрадник той Коробков! Базіка! — говорили діти, повернувшись до альтанки. — Та й ми роззяви: не догледіли… Тепер усі знають. Ех, немає Гум-гама, він би придумав, що робити. Сказав би тільки: “Р-раз!”

І знову хлопчики пересвідчилися в могутності космічного мандрівника: в ту саму мить перед ними з’явилися Гум-гам і Максим. Щоправда, Сергій, Мишко й Зайчик не знали, що їхні друзі тільки-но врятувалися від небезпеки. А тут ще й нова неприємність: зрадництво Коробкова!

Ви пам’ятаєте, як розгнівався Гум-гам? Він дуже похмуро провіщав, що буде далі. Батьки, довідавшись про нічне свято, заборонять ігрунам виходити з дому. Школярі, як тільки Гум-гам з’явиться в дворі, почнуть ставити дурні запитання, від яких у нього тріщить голова.

— Де моя драбина? — похмуро спитав Гум-гам. — Я, здається, подарував її тобі, Максиме?..

— Не йди! — закричали в один голос діти.

— Ми відберемо у Коробкова місяцит! — запропонував Зайчик.

— Тепер не тільки Вовка, — нагадав Максим, — про наші ігри знає вся школа. І всі просять місяциту.

Гум-гам раптом усміхнуився, ляснув у долоні.

— Я залишаюся. Великий Фантазер, як завжди, врятував усіх: вигадав чудову гру. Ми зіграємо в школу і почастуємо всіх учнів місяцитом. Розумієте мене?

— Ні-і-і, — відгукнулися діти.

— На цьому місяциті, — вів далі Гум-гам, — будуть написані зовсім інші слова: “Я ВСЕ ЗНАЮ”. А для школярів дуже важливо все знати. Тепер вони все знатимуть і забудуть про нас.

Гум-гам приклацував пальцями, очі в нього блищали від задоволення: він уявляв уже, що станеться в школі.

— А Коробков теж одержить новий місяцит? — спитав Максим.

Гум-гам спохмурнів:

— На його місяциті написано: “Я ВСЕ ВМІЮ”, а це зовсім інша річ. Він хотів обдурити мене. Одначе Гум-гама не так просто обдурити. Вовка Коробков ще попомучиться зі своїм місяцитом.

Бідний Коробков сидів над підручником і жував. Він уважно дивився у книжку, але нічого не розумів. Слова стрибали перед очима, складалися навпаки, і виходило казна-що. “Луки пасуться на коровах, — читав сам собі Вова. — Мед літає за бджолами… Трава скубе гусей…”

Вова затуляв слова долонею, підглядав за ними одним оком, бив по книжці лінійкою. Але знову виходило казна-що.

“Все пропало, — похмуро подумав Вова. — Завтра знов усі сміятимуться. “Мед літає за бджолами” — так і скажу… А що це я жую?”

Він виплюнув на долоню липку грудочку й аж підскочив на стільці: місяцит! Невже він непомітно для себе їв оцей гидкий місяцит, який так його заплутав?!

— Тьху, набрид! — досадливо промовив Вова й відчув у роті новий шматочок.

Цього разу Вова побіг до кухні, виплюнув місяцит у відро. Він підозріливо позирав на свою руку. “Що це вона дістає з кишені й непомітно кладе до рота? Може, прив’язати її до стільця?” — подумав Коробков.

— Мамо, а де в нас мотузка? — гукнув Вовка і мало не подавився: у роті в нього була ціла плитка. Мабуть, місяцит вискакував з кишені сам, коли хоч на мить розтулявся рот.

І Вова вирішив мовчати, що б там не сталося. Зараз він покаже тому місяциту-причепі!

Першу місяцитку він потовк молотком на порошок, висипав у раковину і розчинив у гарячій воді. Але в кишені лежала нова плитка, і Вова злорадно вхопив її. Він нищив місяцит, як тільки міг: ламав, різав ножем, стриг ножицями, молотив праскою, плавив на сковорідці, викидав у сміттєпровід, шпурляв з балкона, годував місяцитом собаку, закопував у садку, розбивав цеглиною, кидав у вогнище, підкладав під тролейбусне колесо, кидав з мосту в річку…

Воюючи з місяцитом, Коробков спершу вийшов на подвір’я, затим гасав вулицею і дуже стомився. Повернувшись додому, він ліг у ліжко.

Вранці його розбудила перелякана мама:

— Що з тобою, Вово? Ти увесь замурзаний. А подушка, ковдра — ти тільки поглянь!

Вова показав кінчик язика, замугикав. Він боявся роззявити рота.

— Ти захворів? Що ти робив уночі?

— Їв місяцит! — не витримав Вова.

Тепер він навмисне роззявив рота, щоб мама бачила, як у нього влітає місяцит. Але місяцит не з’являвся. Може, він боявся мами? Вова закрив рота.

— Ти вже великий, — докірливо мовила мама. — Нишком їдять шоколад тільки нерозумні діти. Ти навіть не подумав, що мені доведеться прати.

— Матусю, я не винен… — пожалівся Вова й став пояснювати, що вона неправильно його зрозуміла, що він, Вова, уже не маленький і що місяцит зовсім не простий шоколад.

— Яка ж бо ти ще дитина, — похитала головою мама. — Умивайся та снідай, а то запізнишся на урок.

Вова Коробков прийшов до школи дуже похмурий. Він знав: якщо його викличуть до дошки, він знову почне верзти всякі дурниці. У нього в кишені спокійно лежав місяцит: “ Я ВСЕ ВМІЮ”, який він так і не зміг знищити.

Бідолашний Коробков ладен був терпіти всі неприємності.

Але в класі ніхто не звернув на Коробкова уваги. П’ятий “А” жував місяцит. Кожен учень знайшов у своїй парті круглу, схожу на медаль плитку із словами на синій обгортці “Я ВСЕ ЗНАЮ” — смачний, ароматний місяцит.

— Не їжте! Це місяцит! — закричав Коробков. — Він шкідливий!

— Заздриш? — озвався до нього сусіда. — У тебе в парті нічого немає.