Про всяк випадок Максим мляво промовив:

— Привіт, Автук…

Той, ясна річ, кнопкою не клацнув у відповідь.

Невже цей Автук зірвав з нього летючий бант?

Мабуть, бант злетів сам, тим-то Максим і став падати вниз.

— Чого б тобі хотілося, Максиме? — урочисто промовив Гум-гам. — Автук може зробити що завгодно. Я дарую тобі будь-який подарунок.

Максим несподівано для себе попросив:

— Портфель.

— Бррр… — поморщився Гум-гам. — Ну гаразд, нехай буде портфель — прошу!

Він натиснув на кнопки, і Автук приємно засвітився зсередини, пустивши на стіни й на стелю синіх зайчиків. Розчинилися блискучі дверцята, і Гум-гам подав гостеві новенького портфеля.

— Тримай!

— Дякую. — Максим здивовано розглядав подарунок.

— Якщо хочеш, я подарую тобі тисячу таких портфелів, — пообіцяв Гум-гам. — Що тобі ще треба, Максиме? — щедро продовжував господар Автука.

І тут Максим аж здригнувся, про щось згадавши, зблід од хвилювання. Ступивши крок вперед, він хрипко промовив:

— Коня! Я дуже хочу білого коня…

— Дерев’яного чи пластмасового? — спитав Гум-гам.

— Живого!

— Живих Автук не робить, — зітхнув Гум-гам.

В цю мить Максимові здалося, що повз нього процокотів по гладенькій підлозі білий скакун. Процокотів поряд з Автуком, вискочив у вікно та й поплив у повітрі. Сам, без вершника. Ось він — сніжна хмарина тане в синьому неба.

Ех, не вдалося Максимові покататися на білому коні…

Не кінь процокав повз Максима — то голосно стукотіли Гум-гамові черевики. Він прибіг із сусідньої кімнати з пошарпаною товстою книжкою і, зазираючи в неї, затріщав кнопками Автука.

— Ша. Шахи. Одержуй, Максиме, шахи… Ем. Моторолер… Прошу, ось тобі моторолер. Ніж… Це на “С”. Складаний ножик… Знаєш, Максиме, коли я був такий, як ти, мені подарували маленького Автука й оцю книжку, де позаписувано різні дарунки… Добре, що вона збереглася! Як тільки її не викинув Вертун!

З Автука один за одним вискакували подарунки: вудка, конструктор, велосипед, сачок, бінокль, мишоловка, окуляри від сонця, рогатка, годинник, тенісні ракетки, компас, лук із стрілами, олов’яні солдатики, водяна ракета, хлопавка, транзистор… За кілька хвилин кімнату було завалено речами, що їх вистачило б на цілий двір, а Гум-гам і далі перегортав сторінки свого довідника.

— Уже ціла гора. Дякую, Гум-гаме, досить, — заспокоював друга Максим.

Щоки в нього палали: він міг задарувати своїми подарунками всю вулицю.

Але Гум-гам, відсапуючись, і далі клацав кнопками, тож Максим вирвав у нього книжку подарунків.

— “АВТУК. Автоматичний універсальний конструктор”, — прочитав Максим слова на заяложеній обкладинці. — Що означає у-ні-вер-саль-ний, Гум-гаме?

— “Універсальний”? Певно, це розумний. Автук дуже розумний: він робить усе із звичайного повітря.

— Розумний, — повторив Максим.

— Дуже розумний! Яку гру в нього не попросиш, він усе зробить… Я, коли тікав від міліції, тільки встиг сказати, щоб машина перетворилася на якусь дрібничку, і — будь ласка: я стою на тротуарі й тримаю дитячу коляску.

— Значить, Автук керував вантажною машиною, якою ми їхали? — спитав Максим.

— Авжеж.

— І летючими бантами? І співучими замками? І теплоходами? І каруселлю?

— Авжеж, авжеж, авжеж.

— І це він зробив місяцит?

— Звичайно, він.

Автук виблискував перед ним своїм обладунком, і Максим, глянувши на нього, злякався. Він підійшов до прозорої стіни. За стіною висіло вічне сонце. Безлюдне місто гойдалося в небі: кулі, кулі, гнані вітром кулі. Ніхто не грається, ніхто не гуляє, ніхто не літає на вулиці. І в кожному будинку — там, за склом, — свій Автук.

“Мені сім з половиною, — казав собі Максим. — І якщо я залишуся тут, мені завжди буде сім з половиною. Завжди”, — повторив він дуже страшне слово.

І він спитав, стоячи до Автука спиною, а обличчям до спокійного безлюдного міста, дзвінко й виразно промовив у тиші:

— Чому сонях росте під сонцем, яке…

Він замислився й почув, як хтось повторив:

— …яке гасне, тільки-но ніч настане, яка…

— Яка… — зітхнув хтось важко.

— …яка ховає Землю, яка…

— Яка… — простогнав той самий голос.

— …яка вранці чекає Сонця…

— Ой, Сонця! — вереснув голос.

— …під яким росте сонях?

Максим важко дихав, насилу виплутавшись із складного запитання, яке в нього несподівано виникло.

У нього за спиною щось упало. Озирнувшись, він побачив Гум-гама, який сидів на підлозі.

— Що з тобою? — кинувся до друга Максим.

— Оце так запитання! — видихнув Гум-гам. — У мене від твоїх “яких” аж голова запаморочилася…

— От бачиш, — прошепотів Максим, допомагаючи приятелеві підвестися, — бачиш, анічогісінько й не сталося. Я запитав, а він анітрохи не розсердився.

Максим посміхнувся, вимовивши ці слова: як це машина може сердитися!

Автук, як і досі, сяяв холодним сріблом.

Гум-гам, наморщивши лоба, тривожно дивився на Автука і нічого не говорив.

— Чому я став падати на землю? — спитав голосно Максим, підбадьорливо всміхаючись до Гум-гама. — Чому я падав униз, а не вгору?.. Чому Чо-мук полетів на землю?.. Чому його звали Чо-мук? — Максим підійшов до безмовного Автука і з почуттям зверхності зміряв його поглядом з голови до ніг, холодного і скляного. — Ні, — промовив він зневажливо, — у цій КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ ніхто… ніколи… нізащо… не відповість!.. — Він стукнув пальцем по кнопці і скрикнув: — Ой!

Усередині Автука наче спалахнув вогонь. Він стояв такий самий — сяючий, неприступний, — але від нього аж пашіло. Навіть кнопка, до якої торкнувся Максим, була гаряча.

— Що таке? — підбіг до друга Гум-гам. — Він тебе скривдив? Відповідай!

Максим дивився на Автука злякано й очікувально, як дивляться на велетня, що прокидається від сну.

— Та відповідай нарешті! — насідав Гум-гам, стиснувши кулаки.

— Він прокидається, він дуже гарячий! — захоплено промовив Максим. — Зараз він щось скаже…

Автук мовчав. Але було помітно, як він розжарюється, як поступово золотіють зсередини його стінки: в ньому немов розгорялося живе сонце.

— З ним щось сталося! — тривожно сказав Гум-гам.

— Не знаю, — відповів Максим. — Зачекай одну хвилину… Зараз усе побачиш… Ти побачиш, хто твій вірний друг… Побачиш, що тобі більше нічого боятися…

Він ширше розставив ноги, засунув у кишені міцні кулаки. Проказав, дивлячись у розгніване обличчя машини:

— Автук, ти чуєш мене?

Автук світився так яскраво, що, здавалося, з нього зараз посиплються іскри. Гум-гам завмер поруч з Максимом. Пліч-о-пліч.

— Автук, — голосно сказав Максим, — навіщо ти зупинив час, Автук?

Немов сяйнула холодна блискавка. Прозора куля, несподівано виникнувши, розділила друзів і, підхопивши маленьку постать, закружляла на одному місці. Гум-гам, якого відкинула невидима сила, вперше в житті зачудовано спостерігав, як раптом, зникає його друг…

Максим опритомнів у знайомій альтанці. Отямившись, він перш за все обмацав кишені. Синього каменя подорожувань там не було…

Максим зітхнув: Автук переміг його.

— Щодня одне й те саме: чу-де-са! — Зайчик позіхнув, показуючи, що йому дуже й дуже нудно.

— Ти що? — Максим кинувся до Петька. — Хочеш залишитися без місяциту?

— Подумаєш! — відмахнувся Зайчик.

— Ану давай місяцит!

Зайчик поліз до кишені й подав Максимові місяцит у блискучій обгортці. “Я ВСЕ ВМІЮ” — виблискували магічні слова.

— У мене зуби болять від цього місяциту! — Зайчик крутнувся на одній нозі, крикнув: — Хто зі мною в піжмурки?