— Дізнаюся про час прибуття, — промовив, підводячись, Пап. — А тим часом їжте марсіанські апельсини. Тільки, цур, не тікати!

— А навіщо? — простодушно спитав Олег. — Скоро прибудемо…

— Знаю я вас! — насварився пальцем Пап.

— Добре, що не дав завдання: вийміть апельсин із шкірки, не знімаючи її, — ущипливо мовила Алька, як тільки Пап вийшов.

— Куля… — похмуро згадав Карен. — Як повернути Кулю?

— Там що — уповільнився час, на Тутику? — запитав Олег.

— А може, Мишука скинули, — висловив припупущення Карен, — і він дременув у космос?..

— Нічого ви не знаєте, — промовила Алька. — Тутик — це музей. Там залишили одного короля. Для екскурсантів. Щоправда, не дуже гарного підібрали. Та іншого, либонь, не було. — Алька зітхнула: — Я бачила, як слуга віз йому стіл із сніданком…

— Який стіл? На коліщатах? — загаласували хлопці. — Хіба йому мало кухні-автомата?

— Ви не читали про королів?! Та король ніколи не простягне руки, щоб натиснути кнопку автомата. Йому треба все подати на стіл! У цього короля лише один слуга, але він дуже серйозний хлопчик. Ісіль — так його звуть?

— Бармалей! — поморщився Олег.

— Ісіль — гарне ім’я… Подай мені, Ісілю, апельсин.

Скоряючись царственому жесту Альки, Олег приніс сріблястий марсіанський апельсин.

— Обчисть його. Та хутчій… Зубами! У тебе є зуби?

Олег щосили рвав тугу шкірку фрукта.

— Куля! — похмуро мовив Карен. — Зараз увірвуся до Мишука: або Куля, або зречення престолу!

— Ай справді, як ми повернемось? — подумав уголос Олег. — Раптом він зіпсує Кулю?

— Чого доброго, розпиляє її та й повставляє у свої персні! Або начепить на свою королівську шию. — Алька оглянула приятелів. — А от ми візьмемо та й не повернемося назад на Землю!

— Я-ак? — Навіть Карен, який завжди розумів Альку, був спантеличений.

— А так! Полетимо в Кінцевий космос. Разом з батьками.

Карен усміхнувся. Він зрозумів Альку.

— Але ж ми не значимось на станції, — сказав Олег. — Треба жити, харчуватися…

— Харчуватимемося крихтами… Чи ж багато тобі, художникові, треба?

— Небагато, — признався Олег.

— Ех ти, бідолаха, ніколи не снідав по-королівському. — Алька ковтнула запашну дольку апельсина, поправила вбрання, підпушила неіснуючі вуса. — Отже, сніданок закінчено… А після сніданку його величність бажає прогулятися по залах. Дуже корисно…

— Молодець, Алько! — Карен підхопився з крісла. — Ми зустрінемо короля й відберемо Кулю!.”

— Хто? Ви? — Алька знову стала Алькою — довгоногим, худим, насмішкуватим ватажком. — Ви? — повторила Алька, метнувши на приятелів презирливий погляд. — Теоретик зоряних світів… Вільний художник… Отак вас король і злякався!..

Теоретик і художник похнюпили голови.

— За мною! — скомандувала Алька.

Алька привела їх до напівтемного історичного залу корабля.

Коли над Землею літали перші космічні кораблі, то брався до уваги кожен зайвий грам приладів, навіть зріст і вага космонавтів, — занадто дорого коштували ті польоти. Жоден король (а на планеті тоді ще існували королі) не мріяв, звичайно, піднятися в космос у парадному мундирі й чоботях — такий політ розорив би останні славетні королівства. У космосі працювали космонавти в тренувальних костюмах або в скафандрах.

Тепер на кораблях є басейни, сади, лісові куточки, картинні галереї, музеї, історичні зали. Людина, яка вирушає на інший край Всесвіту, не розлучається із звичною земною обстановкою. За кілька годин польоту вона може відпочити на літній галявині або побути сам на сам з картинами Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Рєпіна. Людина згадує своє минуле, вона мовби відчуває під ногами землю і тому спокійно дивиться у мільйонноокий океан пустоти. Вона підготовлена до зустрічі з майбутнім. Без минулого, як відомо, немає майбутнього.

Історичний зал “Вікторії” не привертав особливої уваги наших мандрівників. Тут було зібрано експонати, що представляли різні епохи планети: картини у позолочених рамах, зброя на стінах, старогрецькі статуї. Та коли Алька сказала “за мною” — значить, історія набувала таємничого змісту.

Алька поспішає повз шаблі та рушниці — отже, вирішили хлопці, короля не буде страчено; повз маленькі гармати — отже, облогу королівської каюти відмінено; повз прекрасні мармурові лиця — невже короля помилувано?.. І зупиняється коло залізного рицаря.

— Швидше! — квапить Алька. — Розбирайте обладунок.

Вона влазить у сталеві черевики, пристібає наколінники, натягує залізну кольчугу.

— Важко? — співчутливо питає Карен.

— Нормально. Ворушіться швидше! Шолом. Лати. Рукавички. Он отой меч із стіни! — командує рицар якимось глухим, зовсім не Альчиним голосом.

Незграбним помахом металевої руки опускає рицар забороло. Застигає коло дверей, зіпершись на меч.

— Гей ви, по кутках! Як тільки зайде король, вітайте його. І не висовуйте носа.

Вони чекали кілька хвилин. Почулося голосне сопіння. З-поза колон діти побачили знайомі вуса. Король після сніданку вирушав у звичний світ минулого. Попереду короля ступав маленький слуга.

— Його передостанність Мишук! — загукали хлопці, як тільки Мишук наблизився до дверей.

Король просунув у зал вуса, хихикнув:

— Мене впізнають. Чуєш? — він повернувся до Ісіля.

З-за колон долинала пісенька:

Добридень, добридень,

Добридень, королю!

Найостанніший -

Король з дірою.

— Люди пам’ятають, як треба вітати короля! — сказав Мишук до слуги й промуркотів:

Добридень, королю,

Королю-герой…

Ісіль ледь помітно осміхнувся.

— А ти, ледащо, — звернувся король до слуги, — наче язика проковтнув!

І Мишук дав негреняті щигля в лоб. Ісіль і цього разу промовчав.

— Не смій кривдити маленьких! — почувся глухий голос.

Король здригнувся, оглядівся.

— Тут нікого нема, — пробурмотів він, щоб перевірити, чи не причулося йому, підштовхнув Ісіля: — Вперед!

Почувся скрегіт і брязкіт металу. Залізний рицар, який тисячу років стояв незворушно, ступив до короля.

— Хіба можна бити слабких? — глухим голосом спитав рицар, заступивши двері. — Відповідай!

Коліна в короля затремтіли, обличчя витяглося.

— Я… я… ненавмисно… Просто така… традиція.

— Проси вибачення в Ісіля!

Ісіль сторопів: невже залізна людина заступається за нього?

— Я король… — промимрив Мишук. — Останній, з вашого дозволу, але король. І за правилами гри я не можу принижуватися перед слугою.

— Проси! — зажадав виблискуючий меч. Король повернувся до слуги, підморгнув йому і проспівав:

— Ісілю, пробач своєму королю за випадковий порух його королівської руки.

— Дай слово честі, що більше не битимешся! — проскреготів рицар.

— Не битимусь, — покірливо згодився король.

— А тепер, — рицар зробив другий важкий крок до короля, — поверни Кулю.

Король позадкував.

— Мене грабують, — промовив він сумним голосом. — Що це робиться? Де я? Мене позбавляють недоторканності…

Рицар простягнув сталеву рукавичку, і король вклав у неї блискучу Кулю. Нараз рицар заверещав тонким голосом, підскочив і повалився, загримівши всіма залізними частинами.

Між сталевими ногами пробіг пацюк. Куля випала з рицарської рукавички, пацюк підхопив її і помчав у коридор. Король, зібравши в кулак вуса, вислизнув за двері.

Рицар попискував під важелезним обладунком. Його підводили, виринувши з темряви, хлопці.

— Тобі не боляче? Відповідай! — питав Олег, зазираючи в забороло. — Куди ти? — гукнув він Карену.

Той кинувся за пацюком.

— Куля! — кричав він на ходу. — Він може зіпсувати Кулю!.. Як ми повернемося?

Рицар зняв блискучий шолом, і Ісіль завьіер на місці: дівчисько!..

— Ти чув, Ісілю, він дав слово честі, що не битиметься, — сказала Алька, ковтнувши свіжого повітря.

Ісіль кивнув.

— Якщо він порушить слово, скажи мені!

Ісіль мовчки вклонився й позадкував до дверей.

— Ех, ти! — накинувся Олег на переможницю. — Злякалася гризуна! Тепер доведеться все починати спочатку!..