— Галю, до мене дiйшло. До реклами треба пiдходити принципово по-iншому. Я усе зрозумiла! I тепер знаю, як збiльшити обсяг реклами удвiчi! Не вiриш?

— Що б я без тебе робила? — похвалила її Галя. — Розкажеш пiсля наради. Йдемо, нашi вже чекають.

День видався напрочуд продуктивним. Усе збiгалося, припасовувалося та йшло як по маслу. Колеги розумiли з пiвслова i виглядали повними однодумцями, майбутнi герої публiкацiй радо вiтали пропозицiї журналу. Андрiй Данилко несподiвано погодився на давню пропозицiю знятися для обкладинки як сучасний козак: оголеним по пояс, з вусиками, банданою на головi та поглядом, який мав би зруйнувати усi стереотипи про нього. Сєрдючка нехай вiдпочиває. Увесь дiапазон свого таланту Андрiй ще не продемонстрував. Час побачити його мужнiм та звабливим.

Пiд кiнець робочого дня страшенно захотiлося їсти. У шафцi, де зберiгався посуд, кава, чай, вино та печиво, знайшла черствi сухарi з родзинками та пакет супу швидкого приготування. Увiмкнула чайник, глянула у вiкно — мiсяць на вечiрньому небi застережливо нагадував своїм уламком фрагмент букви Р: росту, мовляв, i ви зi мною. Дякую за попередження! Мала би тепер зусиллям волi зупинити себе. Та де там… Обпiкаючи губи, без жодних докорiв сумлiння вiд нахабного порушення правила не їсти пiсля шостої вечора, вона жадiбно поглинала розбухлу локшину, яку iнколи їли її сини, а вона дивувалася вголос: як можна ковтати концентрати-сурогати, коли у холодильнику є борщ?! А закрiпила результат великим горням солодкого чаю з сухарями.

Уночi крутилася з боку на бiк, не в змозi заснути — от що то означає нажертися перед сном. Але прокинулася з ясною головою та чiткою вiдповiддю на запитання «що робити?».

Набрала номер заступницi:

— Славо, рулюй без мене. Я на зв’язку.

Хлопцi навiть зрадiли: серед бiлого дня i мама вдома. Рiдкiсний випадок. Колись Вiктор-молодший написав у щоденнику, який вiв, щоправда, не бiльше тижня: «Iшов зi школи, побачив маму у вiкнi. Таке буває раз на сто рокiв».

Витягнула з шафи усi, якi мала вдома, видання, пов’язанi з iм’ям Iоанна Георга Пiнзеля… Подзвонила у картинну галерею — Бориса Григоровича не було, поїхав до Польщi на конференцiю. Склала для зустрiчi з ним список запитань про гру та двозначностi у життi майстра-загадки ХVIII столiття.

Цiлий день не вiдходила вiд книжок та ноутбука. А ввечерi вирiшила влаштувати своїм домашнiм «романтичну вечерю». Застелила стiл скатертиною у квiточки, витягнула святковi фужери, запалила свiчки. Стишеним фоном працював телевiзор. Знову оголошували конкурс «Коронацiя слова».

— Ма, а ти могла б його виграти?

— Що?

— Цей конкурс. Могла б написати книжку? — повторив Вiктор-молодший.

— Може, i змогла б, — вона була заскочена тим, що син своїм запитанням влучив у «яблучко». — Питання у тiм, чи багато людей захотiли б цю книгу прочитати. А журнал читають п’ятдесят тисяч. I буде ще бiльше.

Коротка розмова засiла в головi. I справдi, чому вона нiколи не пробувала взятися за книжку? Могла ж зiбрати докупи свої кращi iнтерв’ю з вiдомими акторами, режисерами, письменниками, спiваками та спортсменами, додати те, що залишалося за кадром i що зберегла пам’ять та записи у блокнотi. Проiлюструвати цi iнтерв’ю власними фото, зробленими колись «мильницею», а в останнi роки — цифровою камерою.

Або написати книгу про практичну журналiстику для молодих газетярiв. Скiльки прикладiв вона тримала в головi за роки роботи у щоденнiй газетi! Скiльки б iсторiй могла розповiсти! I фотографiй теж було — до кольору — до вибору*.

Але сам Пiнзель випередив усiх своїм посланцем, захопивши її новою iдеєю.

А хто тодi займатиметься журналом? Усiма його проблемами — творчими i нетворчими: штатним розкладом, ремонтом, рекламою, розповсюдженням, бла-бла-бла. Доведеться, мабуть, вiдкласти новi плани на потiм. На невизначений час. Але ж… Сама ж хотiла, нарештi, дiзнатися: можеш чи не можеш… А тут тiльки так: поки не спробуєш, не дiзнаєшся на що здатний…

З думок висмикнув телефонний дзвiнок: Iрина приголомшила новиною: «Смоукi» у Львовi! Виступатимуть в Оперi! Очевидне — неймовiрне.

Якби це сталося рокiв тридцять тому, подiя була б прирiвняна за масштабом до приземлення iнопланетян на площi перед Оперним театром. Пiд музику цiєї культової рок-групи 70-х усе в їх поколiннi ставалося вперше: поцiлунки, екзамени, дискотеки, посиденьки у гуртожитку, першi кохання по-дорослому, першi розлучення…

А тут раптом з’ясувалося, що у залi та на балконах є вiльнi мiсця. А може «Смоукi» не приїхали i обiзнанi вже здали квитки?

Пiшли на концерт ушiстьох: Галя з Вiктором, Iрина зi Стасом (давнiй приятель, «просто друг») та Луїза з Конем («Ми тут по роботi, працюємо»). Магда на шостому мiсяцi вагiтностi сидить вдома, подалi вiд лютневих протягiв та епiдемiї грипу.

Завiса повiльно пiднялася, вiдкривши щемливу картину: перед мiкрофоном стояв Алан Сiлсон — старий i сивий. Поруч — хлопцi-музиканти, а злiва, в куточку сцени — симфонiчний оркестр. Алан заговорив низьким захриплим голосом. Мало того, сказав, що барабанщик Рон Келлi захворiв пiд час гастролей, так ще i я, ваш покiрний слуга, не виправдав сподiвань: маю чи то бронхiт, чи то вже запалення легенiв. I тому сьогоднi хлопцi спiватимуть без мене. Закашлявся. Пiдняв догори два великi пальцi та стиснутi кулаки, усмiхнувся i пiшов важкою ходою за кулiси.

Багатообiцяючий вступ.

Музиканти почали зi знайомої мелодiї, але їх голоси ледве було чути. Залою пройшла хвиля низького звуку — чи то видихнули одночасно, чи то розгублено перевели подих. Нiби гаряча жiнка зiйшлася з сонним втомленим чоловiком, у якого на цей вечiр були iншi плани. Перший контакт мiж публiкою та артистами був схожий на взаємне розчарування. Хлопцi на сценi спiвали не так як Ален Сiлсон та Крiс Норман свого часу, по-iншому розставляли акценти, не там робили паузи. Але цi пiснi зiпсувати було неможливо. Тим бiльше, що грали музиканти добре. Їх виступ трохи нагадував репетицiю, але i в цьому була певна привабливiсть. Басист Грехем Кiрнс та гiтарист Ендi Вiлан не були у тому, давньому складi «Смоукi». Але Кiрнс колись грав у не менш легендарнiй групi «Iглс»… На барабанах азартно вправлявся львiвський музикант, якому довелося «влетiти» у репертуар за один день, а львiвський диригент змушений був термiново писати партитуру для оркестру.

What Can I Do та Living Next Door To Alice спiвали вже разом з музикантами, пригадуючи слова. А пам’ять демонструвала свiй вiдеоряд: забутi картинки зi студентських поїздок у колгоспи на помiдори чи картоплю, розмови на перервах перед аудиторiями, на широких пiдвiконнях, пакування заплiчникiв у Карпати з обов’язковими «Спотикачами» та «Слив’янками». Галя навiть згадала, як танцювала Магда на факультетських дискотеках тридцять рокiв тому «швидкi танцi», її рухи i вираз обличчя. На перших звуках iглсiвського «Готелю Калiфорнiя» не витримала й набрала номер Магди, прошепотiвши у трубку: «Магдо, слухай».

…Пiсля концерту вся компанiя завалила у першу-лiпшу кав’ярню. На пiдвищеннi в залi грали «живi» музиканти. Чоловiки замовили вино i щось з репертуару «Смоукi». Через годину, розливаючи чергову пляшку червоного сухого, прийняли, проголосувавши пiдняттям рук, одностайне рiшення: кожного з них — прийде час — ховатимуть пiд «What Can I Do» або пiд «The Hotel California».