— Славо, зараз прийде Вiктюк з тим проектом, про який ми говорили. Вiн вже два днi у Львовi, завтра його театр їде далi, має тур по Українi. Хочу, аби ти була присутня при розмовi. А перед тим маю встигнути переглянути пошту. Хочу встигнути, якщо ти не проти.

— Все-все-все! — Слава зрозумiла свiй прокол i зникла за дверима.

Тiльки б самiй не порушити новi правила, — думала Галя, вiдкриваючи поштову скриню, — тiльки б привчити i себе, i пiдлеглих до тих рятiвних п’ятнадцяти хвилин щогодини.

Наступного дня пiшла у нововведеннях ще далi. Повiдомила Славi, що удвiчi пiднiмає їй зарплатню. Пiд Славине пiдпорядкування вiдтепер переходить те, у чому вона вже почувається впевнено: реклама, розповсюдження, кадри. А вона, як редактор, зосередиться лише на творчих питаннях, так вiд неї буде бiльше користi i вона вивiльнить собi час для написання книги. Слава зашарiлася — чи то вiд несподiванки, чи то вiд задоволення. Вона мала дар органiзатора i наступного ж дня розквiтла вiд довiри та нових обов’язкiв. А Галя зробила вiдкриття: без її особистого контролю та редакторського втручання в усi процеси журнал не просто функцiонував, а функцiонував не менш продуктивно, анiж дотепер. Їй не обов’язково було вникати в усi деталi життєдiяльностi редакцiї.

Найцiкавiше почалося згодом. Друге дихання вiдкрилося не лише у Слави, а й, немов за законом ланцюгової реакцiї, ще у кiлькох пiдлеглих, чиїм прихованим можливостям Слава знайшла застосування.

Дорогою додому Галя подiлилася з подругами простим вiдкриттям: чим бiльше вважаєш себе незамiнною, тим гiрше i для справи, i для тебе особисто. Продуманий перерозподiл сил та обов’язкiв може зробити переворот i у твоєму життi, i у життi людей, якi працюють поруч.

Бiля пiд’їзду Галя озирнулася i вiдправила подругам грайливий повiтряний поцiлунок.

— Ти зауважила, що Галка вже не втомлюється? — запитала Луїза Iрину. — Ввечерi — весела й енергiйна, немов не було робочого дня. Приходить додому i сiдає за свою книгу. Що значить, у людини є мета…

Бiля будинку Iрини Луїза вийшла з машини разом з подругою, витягнула з багажника коробку з-пiд офiсного паперу.

— Що це? — не зрозумiла Iрина.

У коробцi виявилося дерев’яне яблуко.

— Вiдкрий його, — попросила Луїза. — Щоб я бачила.

— Для чого? — поцiкавилася Iрина.

— Та-ак, зрозумiло. Мушу зайти до тебе на десять хвилин, гаразд?

Луїза натиснула на кнопочку сигналiзацiї: вiрний Шева пискнув високим жiночим голосом.

— Тiтонько Луїзонько! — заверещала Сонька, вiдчинивши дверi, i кинулася на шию маминiй подрузi. — Який прикид! Якi парфуми! Ви — супер! А давайте влаштуємо сьогоднi вечiрку в пiжамах! Залишайтеся у нас ночувати. Будемо дивитися «Iндi», я маю на компактi, або слухати Цезарiю Евору… I пити «Кампарi».

— Яке ще «Кампарi»?! — обсмикнула доньку Iрина.

— Те, що ти з Мiлану привезла, мамо. А що, не можна? Ви самi з Луїзою минулого разу говорили, що трохи червоного вина — тiльки на користь.

— То, може, й покуримо разом, доню?

— Ти ж не куриш, мамук!

— Луїзо, ну що ти на це скажеш? Збожеволiти можна! Сонько, став чайник, поки не дiстала по дупi. Луїза до нас лише на пiвгодини. Зроби нам щось душевно-пiднесене.

Сонька кинулася до кухнi, на порозi зупинилася:

— Тодi так: по розетцi фруктового салату i нiякого чаю, щоб зранку не виглядали обидвi запухлими. Пiсля сорока рокiв на нiч не п’ють — зайва рiдина погано виводиться з органiзму.

Через секунду з кухнi почувся шум води з-пiд крану, стукiт дверцят холодильника, дзвiн посуду i спiв Соньки, яка готувала гостину.

— I що там з яблуком? — поцiкавилася Iрина. — Не смiши мене, Луїзко. Побавилися i досить.

— Давай без зайвих запитань. Просто при менi двiчi вiдкриєш i закриєш яблуко та залишиш його у себе. Це все, що вимагається вiд тебе.

— Ти серйозно?… Що воно менi допоможе? Зробити суперколекцiю? Так я й сама таке придумала, таке робити почала, що ви впадете! Уяви: тiлесного кольору одяг, конструкцiя — взагалi окрема пiсня, я ще такого не робила. Кожна модель пiдкреслює переваги фiгури та приховує недолiки, а фiшка — вишивка у виглядi тату: на однiй сукнi — внизу спини, на iншiй — на плечi, на третiй — тут, на шиї, ззаду. Таке враження, що жiнки одягнутi i роздягнутi одночасно, i нiби мають на тiлi татуювання. Це буде моя найкраща колекцiя, Луїзко!

— Класно. Не вiдволiкайся.

— От я i кажу: до чого тут яблуко?

— До того, що пiсля його появи у життi Магди та Галки сталися змiни, якi вони чекали пiдсвiдомо. Я, на вiдмiну вiд них, сформулювала свою мрiю i вона теж збулася. Твоя вiра в можливостi яблука не має значення, воно має спрацювати i без твоєї вiри. Можеш навiть i бажання не формулювати. Яблуко саме визначить те, чого тобi бракує для повного щастя.

— Ну що ти верзеш?…

— Це справдi виглядає як повна маячня, але я знаю, що яблуко незвичайне. Воно пахне незвичайно. Не просто старим деревом, розумiєш? Не можу тобi нiчого пояснити, просто бачу взаємозв’язок мiж його появою у нашому життi i змiнами, якi вiдбулися. Ну це як… Як нiби болить голова, i то досить сильно, i я знаю, що менi треба з’їсти трохи соленої риби — шматочок тараньки або оселедця — i бiль мине. Який тут зв’язок? Бiль голови i солена риба. Поняття не маю! Знаю лише, що прямий. А пояснити його не можу. Так i тут. Чому ми маємо на усе мати пояснення? Часом достатньо й вiри.

Iрина засмiялася. Взяла яблуко, покрутила, шукаючи стик, яблуко розпалося на двi частини. Закрутила. Подивилася на Луїзу. Та мовчки чекала продовження. Iрина повторила рухи. I поставила яблуко у книжкову шафу на полицю. Запитально кивнула до Луїзи: що, мовляв, задоволена? Та пiдняла вгору великий палець.

У фiналi нiмої сцени до кiмнати з шумом увiрвалася Сонька, заходилася з ентузiазмом сервiрувати маленький столик.

— Чого така весела? — поцiкавилася Луїза. — Є особливi причини?

— Це з нервiв! — вiдповiла Сонька. — Я сьогоднi таке пережила, не дай Боже нiкому.

За смакуванням заправленого йогуртом салату з бананiв, зелених польських яблук та першої базарної полуницi Сонька розповiла про пережите.

Нi сiло нi впало раптово прийшов Олег Балух. Привiд — завдання не записав. Класний хлопець, за ним кiлька дiвчат в групi сохнуть. I чого приперся? Без попередження i без супроводження. А вона подумала, що це мама у дверi дзвонить. Кинулася вiдчиняти, навiть у дзеркало не подивившись на себе. Балух на порозi: «Зайти можна?» «Заходь». Пiшла до своєї кiмнати першою, ледве встигла вхопити зi спинки крiсла лiфчик та запхати його пiд подушку i водночас штовхнути пiд стiл коробку з м’якими iграшками. Чому гостi завжди приходять тодi, коли у хатi не прибрано?

Iрина хотiла вставити свiй коментар: «А я тобi завжди що кажу? Тримай порядок у кiмнатi!», але стрималася. Такi випадки — найкращi вчителi.

— I що? — Луїза чекала продовження.

— А коли вiн пiшов, я побачила у дзеркалi, що на головi у мене дурнi дитячi хвостики, а на пiдборiддi — сiк полуницi. Гань-ба!

Сiк полуницi — вже свiжий — знову прикрашав Соньчине пiдборiддя, а очi сяяли радiстю у повнiй невiдповiдностi до змiсту повiдомлення.

— Вiн такий розумний! — урочисто повiдомила Сонька.

— Запропонуй йому вiдгадати загадку, подивишся, який вiн розумний, — засмiялася Луїза. — Чоловiкам треба влаштовувати випробовування, аби швидше визначитися, з ким маєш справу.

— Ну, давайте вашу загадку, — погодилася Сонька.

— Жiнка принесла на ринок кошик яблук. Першому покупцю вона продала половину усiх своїх яблук i ще пiв’яблука. Другому — половину залишку i ще пiв’яблука. Третьому — половину залишку i ще пiв’яблука, i так кожному наступному. Коли ж прийшов шостий покупець i купив у неї половину яблук, що залишилися, i пiв’яблука, то виявилося, що у нього, як i в усiх iнших покупцiв, усi яблука цiлi, а жiнка продала усi свої яблука. Скiльки яблук вона принесла на ринок?

Сонька застигла на мiсцi. На неї смiшно було дивитися: брови зведенi докупи, полуничний сiк на пiдборiддi. Вона зосереджено розмiрковувала над задачкою.