Але пролетiло завтра, промайнуло пiслязавтра, минув тиждень. Закiнчилася вiдпустка, розпочався новий робочий рiк, а вона так нiчого й не записала. Натомiсть дуже швидко забула деталi, героїв, i навiть фабулу — пам’ятала лише, що подiї в її iсторiї розгорталися динамiчно й моторошно, аж мурашки бiгли по шкiрi.

Вона i далi працювала у газетi, але вже була впевнена, що незабаром у її життi вiдбудуться змiни. Уява малювала журнал — глянцевий, про неординарних людей для неординарного читача. Назва його точно передавала б змiст — “Цiкаво жити”. Не маючи жодних варiантiв щодо фiнансової бази майбутнього видання, протягом кiлькох мiсяцiв пiсля роботи i у вихiднi Галя завзято займалася пiдготовкою ґрунту для майбутнього видання. Завела два грубi блокноти. В одному записувала цiни на оренду примiщень, друкарськi послуги в рiзних друкарнях, тези розмов з фахiвцями: друкарями, комп’ютерниками, дизайнерами, розповсюджувачами, їхнi поради…

Другий блокнот розпухав вiд iдей щодо змiсту журналу — усе мало бути новим, неординарним, не таким, як у журналах, подiбних мiж собою як брати та сестри. Галя прокидалася вночi вiд думок, вибиралася з-пiд ковдри, записувала на кухнi у блокнот зрозумiлi тiльки їй ключовi слова, що означали майбутнi рубрики, теми, напрями. Зранку знаходила цi записки самiй собi:

“Цитатник.

Аукцiон речей.

Втрачена можливiсть.

Україна — це я.”

I згадувала нiчнi iдеї.

Чоловiк мовчки спостерiгав за її бурхливою дiяльнiстю.

Якось вона сказала Вiкторовi: якщо зробити такий журнал, як я придумала, це буде класний бiзнес i прибуткова справа.

Вiн запитав, чи вона знає про те, скiльки вiтчизняних журналiв змушенi були закритися саме з протилежної причини. I чи вона свiдома того, що усi теперiшнi успiшнi медiа-проекти — це чужi вiдгалуження, а стовбури з корiнням — у Росiї, Швецiї, Нiмеччинi… Вона вiдповiла, що такого, як вона придумала, не робить нiхто. I що на неї, окрiм власної фантазiї i потужного досвiду, працюватиме фактор людських стосункiв. З багатьма вiдомими людьми вона свого часу робила такi визначальнi, пам’ятнi iнтерв’ю, що навiть через роки, називаючи себе у телефоннiй розмовi, чула у вiдповiдь: “Звичайно, пам’ятаю! Дуже приємно вас чути!”. Час пустити у справу цей капiтал, накопичений роками.

— Ти поганий менеджер свого часу, — не поступався Вiктор. — Тягнеш i свою, i чужу роботу. З такими звичками твоє мiсце серед заступникiв.

Вона брала до рук книгу i демонстративно виходила з кiмнати: нема, мовляв, з ким говорити.

— Де твоя команда? З ким робитимеш журнал? — запитував Вiктор через кiлька днiв.

— Команда? — пiдхоплювалася Галя. — Та я ще нiкому нiчого не говорила, крiм двох найближчих подруг! А вже звiдусiль пропонують себе такi люди, з якими за будь-який проект можна братися! Я впевнена в успiху, менi потрiбнi лише грошi.

— Люди в таких випадках починають з бiзнес-плану, — сказав одного вечора Вiктор.

— У мене є бiзнес-план.

Вона принесла зi спальнi блокнот.

Вiн переглянув її записи, кiлька разiв видав зверхнє “пс-с!”. Вона терпляче чекала, ледве стримуючи себе. Хотiлося вихопити з його рук блокнот i дати ним чоловiковi по головi.

Нарештi Вiктор запитав:

— Для чого вiдразу створювати власну систему розповсюдження? Можна ж спочатку скористатися послугами однiєї з уже iснуючих?…

I вона полегшено зiтхнула: вiн дасть грошi.

…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал “Цiкаво жити”, Галя могла нарештi зiзнатися собi у тому, що хоч i була впевнена в успiху, але не настiльки, як показувала у першi органiзацiйнi мiсяцi чоловiковi, його товаришу, який став її партнером по бiзнесу, подругам i тим, кого збирала у команду. Пiд ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у панiку. Було страшно, що нiчого не вийде. Уява малювала моторошнi картинки. Люди, якi пiшли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Грошi Вiктора i його компаньйона пропадають. Але вранцi вона казала собi, що все йде як слiд i сьогоднi вона зробить ще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця. Варила собi мiцну каву, i йшла до людей. Чому ж тепер, коли справи в журналi нарештi вирiвнялися, з’явилося знайоме по газетi вiдчуття бiганини по колу?

Що знову не так? Чому вимрiяний журнал уже не тiшить? I звiдки вiдчуття, що було вже як у дитячiй грi “теплiше-теплiше”, i раптом замiть “гаряче”, знову стало “холодно, холодно”…

Спробуєш це пояснити, нехай навiть й подругам, якi завжди на твоєму боцi, не зрозумiють, скажуть, що вiд добра добра не шукають. Усе так. Але чому на душi так мулько? Що їй ще треба?…

Середа — день зустрiчей, «дiвич-вечори». Вони їх називали «Фiалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на мiсяць у середу залишати для спiлкування учотирьох. Цього разу вирiшили подивитися панораму, що вiдкривалася з галереї кафе, на останньому поверсi будинку у центрi мiста. Склянi стiни давали можливiсть побачити знайомi вулички з висоти пташиного польоту. Львiв розкинувся перед очима каскадом старовинних дахiв, лискучих вiд вечiрнього дощу. Iмпресiонiстська мжичка додала пейзажу переконливостi: побачили б таку акварель у крамницi чи на виставцi, вiдразу б пiзнали: за завiсою дощу саме Львiв.

— Я колись бачила подiбну картину з квартири одного знайомого, — згадала Iрина.

— Iгоря? — уточнила Луїза.

— Нi, Сергiя. Пам’ятаєш? Вiн мав тут неподалiк «кавалєрку» — малесеньке помешкання з газовою плитою у коридорi та входом з балкону. Тiснява навiть для одного. Але з вiкна вiдкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту — дахи, дахи… Можна було спостерiгати, як жiнки розвiшують бiлизну на балконах внутрiшнiх дворикiв або позмагатися у грi «Хто швидше знайде десять котiв?» — i нарахувати їх з пiвтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне вiд одного, Сергiй запитав, чим мене ще приваблюють нашi зустрiчi. Я вiдповiла: краєвидом з вiкна…

— Не образився?

— Чого б це? Вiн визнавав за мною свободу слова. I волевиявлення.

— Рiдкiсний тип чоловiка, — прокоментувала Луїза.

— А також мiтингiв i демонстрацiй…

— Вимираючий вид.

— …Свободу пересування i листування.

— Таких не буває, Iрко.

— У тому то й рiч!

Дiвчата засмiялися.

— А чому розбiглися? Тiльки не дуркуй, скажи чесно.

— Кажу. Почав обмежувати усi вищезгаданi свободи. Чудес не буває… Менi хотiлося, щоб вiн був такий, яким я його собi науявляла. А вiн був такий, який був… Мав звичку вирiшувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мiй життєвий простiр. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привiталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… I головне — тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхнiй. Мовляв, знаємо ми вас, бабiв… Аж кортiло дати йому правдивий привiд для пiдозр.

Iрина у стосунках з чоловiками не терпiла монотонностi та половинчастостi, як Луїза з мiсцями роботи. I легко ставила крапку у вiдносинах, наступного ж дня вiдчуваючи готовнiсть до нового пошуку.

— Не страшно щоразу залишатися самiй? — запитала Магда.

— А чого боятися? — у голосi Iрини знову забринiли нотки веселої зухвалостi. — Це ж тимчасова самотнiсть. Будь-якого дня, за будь-яким рогом я можу зустрiти ЙОГО. Навiть смiття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВIН вже вирушив назустрiч, щойно викинувши зi свого життя тягар минулого?…

Iрина вдалася у свою рiдну тiтку Улю. Та була красунею у молодi роки, згодом важко переживала ранню iнвалiднiсть, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у вiзочку, перекидала руками позбавленi чутливостi ноги, немов корабельнi канати, i втiшала подруг племiнницi, коли вони розходилися зi своїми хлопцями чи чоловiками:

— Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що вiн виявився не мужчиною твого життя! I наступний може виявитися не твоїм, i ще один, i ще… Менi б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!