Кас примовк. Годі було брати під сумнів щирість його паніки. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевого хересу, яким частував його добрий вікарій.

— І коли я вдарив його по рукаві, — вів далі Кас, — враження в мене було точнісінько таке, якби я вдавив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись ні Каса.

— Надзвичайна історія, — сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний. — Справді, надзвичайна історія, — з притиском повторив він.

Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо, головним чином, од нього самого та його дружини. Трапилось це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася — їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала дослухатись. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов з суміжної кімнати і коридором іде до сходів. Пересвідчившись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, наклав на ніс окуляри, надів жіночий пеньюар, взув купальні капці і вийшов на площадку сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло бюрка в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.

Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся найпевнішою зброєю, що була, — кочергою, і якомога тихше спустився униз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже спадала. В сінцях сіялося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду бюрка було висунуто, і зашамотіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг, уже бувши в сінцях, крізь отвір дверей побачив бюрко з висунутою шухлядою і свічку, що горіла на столі. Але злодія йому не було видно. Так він і стояв у сінцях, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, лице її бліде й напружене, повільно сповзала вниз пб сходах. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинець був місцевий мешканець.

Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні ощаджений в золоті — два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він вдерся до кімнати, а слідом за ним — місіс Бантінг.

— Здавайся! — люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті не було нікого.

І все ж таки їхнє враження, що в кімнаті хтось ворушиться, поволі ставало певністю. З півхвилини простояли вони, ледве зводячи дух від подиву, тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під бюрко. Потім місіс Бантінг одгорнула завісу на вікні, а містер Бантінг оглянув димар коминка й постукав по ньому кочергою. Потім місіс Бантінг уважно дослідила кошик на зужиті папери, а містер Бантінг одкрив ящик для вугілля. Потім вони зупинились і запитливо перезирнулися.

— Можу заприсягтися… — почав містер Бантінг.

— А свічка! — скрикнула місіс Бантінг. — Хто засвітив свічку?

— А шухляда! — сказав містер Бантінг. — Та й гроші ж — зникли!

Місіс Бантінг поквапливо підійшла до дверей.

— З усіх незвичайних випадків…

В коридорі розляглось голосне чихання. Вони метнулися з кабінету, і в ту ж мить грюкнули двері на кухні. „

— Принеси свічку! — сказав містер Бантінг і рушив уперед.

Обоє чули, як хтось, хапаючись, відсунув засув.

Заглянувши у кухню, вони побачили, що двері чорного входу розчиняються і в передсвітанкових сутінках видніє темне зело саду за ними. Містер Бантінг був певен, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, яку хвильку стояли отвором, а тоді з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, що її принесла місіс Бантінг, блимнула й спалахнула яскравіше… Минула добра хвилина, перш ніж вони ввійшли в кухню.

Там не було нікого. Вони знову замкнули чорний вхід, оглянули всю кухню, комору і, нарешті, зійшли в льох. Та як вони не шукали, а в цілому будинку не було ані живого духу.

День застав вікарія і його дружину у вельми вже чудному вбранні. Вони все сиділи на першому поверсі і ніяк не могли отямитися від подиву, а поряд горіла не потрібна вже свічка.

— З усіх незвичайних випадків… — удвадцяте почав вікарій.

— Он іде Сузі, — сказала місіс Бантінг. — Зажди, доки вона пройде на кухню, а тоді тікаймо нагору.

Вранці у день свята, коли Міллі ще не встигли запрягти в роботу, містер і місіс Гол устали з ліжка й тихенько зійшли в льох. Робота їхня мала трохи конфіденціальний характер, бо була зв’язана з міцністю їхнього пива.

Ледве вони ступили в льох, як місіс Гол спохватилася, що забула взяти із епальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати до пива. Головним виконавцем і експертом у таких справах завжди бувала вона, і по настоянку, цілком природно, вирядився Гол.

Зійшовши ні площадку сходів, він здивовано зауважив, що двері кімнати Незнайомого прочинені. Гол увійшов до своєї кімнати і знайшов пляшку там, де йому й було сказано.

Вертаючись уже з пляшкою, він помітив, що засуви на дверях на вулицю скинуті і двері зачинені тільки на клямку. Йому стукнуло в голову пов’язати цей факт з відчиненою кімнатою Незнайомого нагорі і з гадками містера Тедді Генфрі. Він чудово пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Гол засувала ті засуви. Він раптом спинився, здивовано роззявивши рота, і з пляшкою в руках знову подався нагору. Там постукав у двері Незнайомого. Ніякої відповіді. Містер Гол постукав ще раз, а тоді широко розчинив двері і ввійшов у кімнату.

Він побачив там те, чого й чекав. І ліжко, й кімната були порожні. Але дивнішим, навіть для його важкого розуму, видавалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежав костюм — єдиний, скільки він знав, костюм постояльців, — і його ж бинти. Та ще його крислатий капелюх легковажно висів набакир на стовпчику ліжка.

Стоячи там, Гол чув голос своєї дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка і притиск на останніх складах слів, властивий мешканцям Західного Сассексу, свідчили про жінчину нетерплячку й запал.

— Джордже! Ти взяв, чо мені тра?

Містер Гол повернувся й поспішив до неї.

— Дженні, — крикнув він, перехилившись через поручні сходів до льоху, — а Генфрі правду каже! Його нема в кімнаті. І на парадних дверях відсунуто засуви.

Спершу місіс Гол не добрала, в чому справа, але, зрозумівши, вирішила й собі оглянути порожню кімнату. Гол, усе ще з пляшкою в руці, ішов попереду.

— Хоч само його й нема, — просторікував він, — дак зате є його одяг. Тільки що ж робить він без одягу? От-то дивація!

Коли вони піднімалися по сходах, обом їм здалося (це вже було з’ясовано згодом), ніби парадні двері відчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що двері зачинені і нікого нема, вони тоді не сказали про це одне одному ні слова. В коридорі місіс Гол випередила свого чоловіка і побігла сходами перша. На площадці хтось раптом чхнув. Гол, який відстав від неї на кілька сходинок, подумав, що то вона, а місіс Гол була певна, що то її чоловік. Вона широко розчинила двері і з порога оглядала кімнату.

— Куди як цікаво! — сказала місіс Гол.

Їй здалося, ніби хтось сопе зараз же позад неї, і вона дуже здивувалась, коли, обернувшись, побачила, що Гол іще кроків за десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Гол нахилилася й поклала руку на подушку, а потім сунула її під укривало.

— Холодні, — заявила вона. — Він устав ще годину тому, коли не більше.

І в цей час сталося щось зовсім незвичайне. Постіль зібралася купою у формі стіжка, а потім перестрибнула через спинку ліжка, — зовсім так, неначе чиясь рука вхопила її посередині й одкинула вбік. Зараз же після цього капелюх Незнайомого зірвався із стовпчика, на якому вісів, скреслив дугу в повітрі й ударив місіс Гол просто в обличчя. Потім туди ж полетіла губка з рукомийника, а тоді крісло, байдуже скинувши з себе пальто й штани їхнього пожильця і сміючись сухим сміхом, дуже подібним до сміху Незнайомого, повернулося всіма чотирма своїми ніжками до місіс Гол, один момент немов націлялося, а тоді таки напилось на неї. Верескнувшн, вона повернулася тікати, а ніжки делікатно, але впевнено вперлися їй у спину й витиснули разом із Голом з кімнати. Двері грюконули й зачинилися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину виконували, здавалось, якийсь переможний танець, а потім раптом усе стихло.