Сидить циган на узліссі та й каже:
— Ех! Запріг би оце я в тачанку пару вороних жеребців, — не коні, а вітер! — та посадив би я свою жінку та свої діти, цьвохнув би батіжком і як би помчав! Та їхав би й кричав: «Побер-р-режись! Побер-р-режись!»
— Ну, й запряжи! — кажу.
— Так нема жеребців! І тачанки нема! І батіжка нема! І жінки нема! І дітей нема!
— А що ж у тебе є?
— Є в мене тільки: «Побер-р-режись! Побер-р-режись!»
Так і з українсько-німецькими посіпаками, що подалися вслід за своїми хазяями.
Скавучать тепер вони:
«Знайти себе в новій ситуації, — це передумова всякої дальшої позитивної роботи й успіху в ній».
«Знайти себе»…
Спробуй — знайди, коли й самі хазяї вже не знають, як і де себе знайти. Знаходили вони себе й на Віслі, й на Одері, й на Бобері… Та знову скрізь себе розгубили…
Навряд, панове, чи ви самі себе знайдете, а от, що вас усіх знайдуть, — ніякого сумніву в тому нема.
І недарма ви галасуєте:
«Тому найважніше наше завдання — запрягти в першу чергу розум…»
Достоменнісінько, як у того цигана з жеребцями: і запріг би, так нема: у цигана — жеребців, а у вас — розуму.
У цигана хоч «побер-р-режись!» було, а у вас і того нема кому крикнути.
Засідає так званий Український Центральний Комітет…
Де такий комітет, український та ще й центральний, може засідати?
Ясно де: у Відні…
Хто засідає в такому комітеті, українському та ще й центральному?
Ясно хто: президент відділу внутрішнього правління фон Кравзгар, комендант дивізії групенфюрер Фрайтаг та інші представники уряду генеральної губернії.
Самі, одне слово, нащадки лицарів-січовиків славних.
І до чого ж зворушливе було свято єднання німецького народу з українським…
Сам генерал-губернатор німецький з українським народом говорив.
Та як! Та в якому оформленні!
«Генеральний губернатор в окруженні свого почту з'явився на балконі, щоб промовити до українців… «Слава вам!» — закінчив свою промову пан генеральний губернатор».
За два дні по зворушливому єднанні Михайло Кібець, селянин з Підлипівки, говорив німецькому поліцаєві:
— Та куди ж ти сало тягнеш? Сам генеральний губернатор говорив нам: «Слава вам!»
— А я хіба славу тягну? Я — сало. Слава вам, а сало нам.
Коли делегація українсько-німецьких дуже самостійних націоналістів з'явилася до пана губернатора Варшави Фішера з черговим поклоном, вона заявила панові губернаторові:
«З німецьким народом стоятимемо до повної перемоги».
Через якийсь час після такого твердого «стояння» побіг спочатку губернатор Фішер, за ним улупила українсько-німецька дуже самостійна делегація.
Українсько-німецький поет Герась Соколенко біг іззаду і на бігу писав вірші:
На невеселі картини натрапляємо, переглядаючи шмаття паперу, що звуться газетами українсько-німецьких посіпак.
Ось одна картина:
«Молода двадцятилітня вагітна жінка, біля неї півторарічна дитина. Її чоловік гине як вояк німецького війська. 20-літня мати в чужім переповненім місті, без покрівлі над головою, без надій у серці. Куди, якими стежками поведе її в дальше життя самота з двома немовлятами?»
І друга картина:
«Чоловік, бандерівець, гине під час утечі з батьківщини. Його дружина з двома дітьми шкільного віку зупиняється в перехіднім таборі. Вона занедужує, її беруть до лікарні. Діти залишаються самі, діти прохають, щоб їм дозволили провідати маму. В той час їхня мати лежить уже мертва. Діти залишаються на опіку бога».
Намалювавши такі картини, українсько-німецький лакуза, підсьорбуючи крокодилові сльози, галасує:
— Де українська жінка, що від імені нації стала б опікункою й матір'ю знедолених дітей?
Бачите, який тонкосльозий, який святий та божий!
А хто ж призвів ті матері до такого стану?
Хто посиротив ті нещасні маленькі діти, що конають по таборах та по чужих переповнених містах?
А тепер шукаєте для них українську жінку-опікунку, убивці!
Українська жінка там, де їй належить бути: вона разом із своїм батьком, своїм чоловіком, своїм братом б'є фашистського звіра. Вона разом з ними відновлює поруйноване фашистськими бандитами та їхніми агентами, українсько-німецькими націоналістами, господарство…
Її, радянської української жінки, діти не конають од голоду й холоду по чужих містах та по таборах і не потребують опіки, бо їх опікують всі народи великого Радянського Союзу.
Її діти ростуть веселими, щасливими і вільними.
Нічого не додаватимемо, бо нічого не треба додавати, ми тільки подамо кілька документів з отих самих шматків паперу, що звуть себе газетами й репрезентують громадську думку різних українсько-німецьких «угруповань» та окремих осіб з тих угруповань.
Ну, от вам:
«Українське національне об'єднання при співучасті і за допомогою українського центрального комітету та УАТ «Січ» улаштовує в ресторані «Zum goldenen Kreuz» спільний святвечір, на який запрошується все українське громадянство Відня й околиці. Кожний учасник повинен дати 200 грам білого хліба, 20 грам масла та грошей 5 РМ… а також, по можливості, яйця й сир. Зголошуватися і т. д.
Українсько-національно-німецький святвечір недорогий, як бачимо: 5 марок, 200 грамів хліба й 20 грамів масла…
Яйця і сир по можливості.
А як немає тої можливості?
Ну що ж, значить, святвечір буде без сиру…
І ще оголошення:
«Українське національне об'єднання просить усіх, хто має свої речі на перехованні в будинку УНО, забрати їх до 31.XII. За речі не беремо ніякої відповідальності».
Найкращий спосіб — дати оголошення за кілька днів до визначеного терміну. Ніхто, ясна річ, речей не забере, бо забирати нема куди, — потім продавай і пропивай.
Справа, як бачите, цілком державно-національна!
Ось вона, їхня «територія»:
«Централя Українського національного об'єднання в Берліні перенесла свої бюра до Berlin-Weissensee, Scharlottenburger Strasse, 59, im Hof, rechter Seitenflügel».
Оце всенька їхня держава: rechter Seitenflügel!
Гуляй біля Weisensee й співай: «Ще не вмерла Україна!» Вся державна робота.
«Професорові» Барбарукові не до співів:
«Бандуру мистецького викінчення разом зі школою-нотами продам: проф. Михайло Барбарук, Wien, 10. Randhartingerg, 17, 8/III».
Одне слово:
Загнав би… Та хто купить? З такого життя не заграєш…
А цікаво було б послухати таку лекцію:
«Провід У. А. Т-ва «Січ» у Відні подає до відома, що дня 15.ХІІ відбудеться лекція д-ра О. Фединського на тему: «Правне становище бездержавних». Гостям раді».