«… у Росії (в Московії. — В. Б.) дуже швидко розмножуються члени князівського роду, внаслідок чого всі області й усі хоч трохи значні міста (десяток хат — це вже місто! — В. Б.) управляються князями…» [7, с. 217].

Звідси випливає цілком закономірний висновок: якщо до 1277 року на «московському престолі» не сидів жоден князівський нащадок, то такого «престолу» і такого поселення до 1272–1277 років не існувало.

Ця думка достовірна і з тієї причини, що на поселення, яке виникало, у володимирсько-суздальській землі одразу сідав князь із роду Рюриковичів:

«… Батько (Юрій Довгорукий. — В. Б.) дав йому (синові Андрію Боголюбському. — В. Б.) в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя (навіть не місто! — В. Б.), що недавно (тобто за Юрія Довгорукого. — В. Б.) виникло, і там Андрій прокняжив далеко за тридцять років свого життя…» [6, с. 108].

Слід зазначити: князівський рід по лінії Юрія Довгорукого розмножувався з винятковою швидкістю. Жінки з племен мокша, меря, весь, мещера, мурома та інші народжували князям дітей інтенсивно. У таблицях родоводів, що їх подають у своїх книгах М. М. Карамзіні С. М. Соловйов, тількирід Юрія Довгорукого з 1120 до 1270 року набув понад 40 спадкоємців, які княжили, тобто більше сорока чоловіків, які дожили до повноліття. Але були й інші Мономаховичі.

Чому жоден із цих спадкоємців до 1277 року не одержав «престол» у Москві? Подумайте! Відповідь дуже проста: не існувало в ті роки Москви як поселення!

Це не лише думка автора і результат нашого аналізу. Такої ж думки дотримується К. Валишевський у своїй книзі «Іван Грозний».

Ось його слова:

«Спочатку (після 1147 року. — В. Б.) це нове місто (Москва. — В. Б.) було лише похідним табором переселенців» [4, с. 11].

І, як бачимо, залишилося на довгі роки можливим місцем поселення.

Автор розуміє — немає потреби доводити істину, раніше встановлену істориками. Але якщо він повторно, новими аналітичними викладками доводить істину, отже, намагається переконати читача багатьма фактами, щоб не лишилось ані найменшого сумніву, прагне розвіяти ту імперську великоросійську брехню, яку нам утовкмачували сотні років.

З'явилося не міфічне, а реальне поселення Москва до 1277 року, і на нього хан Орди відразу посадив князя, тобто там з'явився «хазяїн престолу» — Данило.

Нагадаю читачам: саме 1272 року було проведено третій перепис населення у володіннях Золотої Орди, де зафіксована поява поселення Москва. Таким чином ми підійшли до другого питання, яке цікавить нас: чому спадкоємець Олександра Невського отримав дозвіл на створення нового поселення? За які заслуги перед Золотою Ордою?

Відповіді на ці питання криються не у вигаданих легендах про Олександра Невського, а в суворій правді його діянь і вчинків.

Отже, розглянемо життєвий шлях князя Олександра спочатку за російськими хвалебними джерелами. Навіть вони, якщо їх проаналізувати, виявляються суперечливими. Джерела імперії й досі рік народження Олександра встановлюють приблизно — 1221-й, народився у Переяславлі-Залеському, тобто в «Залешанській землі». Ми не будемо зараз спростовувати рік народження Олександра, до цього повернемося в наступному розділі. Наразі ж зазначимо: в роки навали Батия на суздальську землю (1237–1238) ні Олександр, ні його батько Ярослав Всеволодович, ні молодші брати Ярослава опору не чинили, тому не були знищені татаро-монголами.

Ось як про це повідав професор Л. Н. Гумільов: «… постраждали міста Рязань, Володимир і маленькі Суздаль, Торжок і Козельск. Інші міста здалися (Батию. — В. Б.) на капітуляцію, і їх пощадили. Сільське населення розбіглося по лісах і перечекало, доки пройдуть вороги…» [18, с. 282].

Здавшись ханові Батию «на капітуляцію», князь Ярослав із родичами в тому ж році став на службу до татаро-монголів.

Надалі встановимо: виклад діяльності в той період Ярослава Всеволодовича і його сімейства — суцільний вимисел історії великоросів. А всі так звані перемоги Олександра Невського — суцільна брехня. Князь Олександр через малолітство не міг брати участі в сутичках на Неві 1240 року та на Чудському озері 1242 року. І не були ті сутички доленосними для Новгорода і суздальської землі (землі Моксель), бо Золота Орда нікому не дозволяла зазіхати на свої володіння.

У цьому розділі вивчимо російські джерела, хоча вони є суцільною вигадкою, аби читачі побачили, що ці писання великоросів суперечливі і нелогічні за своєю суттю.

Першу так звану «велику» перемогу Олександр, згідно з «великоросійськими писаннями», здобув 15 липня 1240 року. Того дня на чолі власної дружини він напав на шведів, які висадилися на берег Неви, і «розбив їх». Здавалося б, можна пишатися «славетною перемогою» князя. Аж ні! Совість не дозволяє. Словом «битва» таку дрібну сутичку ніхто не величає. З обох сторін у тій бійці взяло участь не більше 300 вояків. І Олександр у сутичці не переміг із тим блиском, як нам казали.

«Бій припинився, очевидно, з настанням темряви, і шведи мали можливість поховати загиблих. Під покровом ночі залишки ворожого війська сіли на кораблі (тури. — В. Б.) і відпливли геть. Втрати з російського боку були невеликими — всього 20 осіб» [2, № 11, с. 27].

У тому й полягає таємниця великоросійської державної облуди, що нам ніколи не дозволяли вивчати письмові джерела супротивної сторони. Навіщо давати матеріал для роздумів? Нехай людина вірить московським «сказанням».

Поміркуйте самі: відбулася чи то битва, чи то бійка, і в чому полягала її доленосність для майбутньої Московії — невідомо: «переможені» шведи спокійно поховали вбитих, спокійно посідали на свої судна і без перешкод попливли. Варто лише прибрати з опису хвалебну патетику, і хоч як би ми придивлялися до тієї звичайної дрібної сутички, ані перемоги, ані великого бою там не помітно. Але так налаштований великорос-державник — він завжди готовий роздути велич власної перемоги та начорно вимазати чужу доблесть.

За старих часів у Московії траплялися бійки більші від Невської, коли на свята йшло битися село на село. Таких «битв» за сотні років проведено десятки тисяч, у тому числі з інородцями, але жодному великоросійському історикові не спало на думку назвати ці бійки битвами. Та ще й доленосними.

Не варто забувати, що князь Олександр від народження був хворобливим і до бійок не здатен.

Майже такого самого рівня була «битва» Олександра з німцями й естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпатіївський літопис просто не підтверджує її «буття».

«У рік 6750 не було нічого», — мовить літопис. Тим часом, рік 6750 — це 1242 рік.

За даними Ордену, Чудська сутичка все-таки відбулася, втрати Ордену становили 20 лицарів убитими і 6 лицарів полоненими. Однак про розгром не йдеться. Такий масштаб «Чудського побоїща».

Знову ж таки, навіщо ця брехня російській історії? І тут усе більш ніж зрозуміло.

Олександр, так званий Невський, народився приблизно 1230 року, в 1238-му його забрав хан Батий в аманати (тобто в заручники), інакше його батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокнязівського престолу. Князь же Ярослав після повернення Батия з Європи в 1242 році був відправлений у Каракорум, де, до речі, ні хан Батий, ні його син Сартак, ні Олександр Невський участі в коронації великого хана Руюка не брали.

Ми про ці події повідаємо читачам у подальших розділах. Тому повернімося до Олександра.

Пробувши в Орді у Батия з 1238 до 1252 року, коли був посланий на великокнязівський престол у Володимир, Олександр не брав участі в жодному із серйозних боїв. Але так склалося, що саме він став родоначальником московських князів. Через це довелося шукати «перемоги», інакше предок великоросів-государів виставлявся в досить непривабливому світлі.

Після таких фактів мусимо розуміти бажання московської еліти приховати справжній час появи Москви і Московського князівства, а також бажання «облагородити» родоначальника Московії — Олександра Ярославовича, тим паче, що у київській землі в ті роки діяв справді славетний Данило Галицький, і це зафіксували історики та літописи Європи.