— Свята правда! — прошепотів я захоплено, відчуваючи, що серце моє пробиває трем.

— Патріарх сказав тоді, що ваші братчики мають ходити повсюдно по вулицях, шинках та базарах, навіть прозирати стіни домів, де чиниться ганебне діло, — мусите знати душі своїх мирян, які відвідують наші церкви. Маєте проникати в найтаємніші й найзахищеніші криївки та схрони людських душ і там, де починається відступництво та блуд, поставати проти того гостро й непримиренно, кличучи таких на суд церкви.

Ці слова мастили єлеєм мені серце. Але я не міг не поділитися з патріаршим посланцем своїми сумнівами. Свічка горіла, як сторожке всюдисуще око, і я загубив у сутіні по той бік столу Дионизієве обличчя — старий передихав після довгої мови.

— Щоб здійснити патріарше бажання, — сказав я, — самого прагнення мало. Братства тут нічого не вдіють. Треба відшукати людей, яких можна було б тримати тільки для цього. Ми повинні мати підземелля й катів, а також патріарше благословення чинити так…

Грек мовчав. За полум'ям свічки його омі нерівно поблискували. Здалося тоді мені, що полум'я почало дивно розростатися. Більше того, воно нібито заповнило проміжок між мною і Дионизієм. Я дивився на старого крізь жовте вогняне плетиво, і мені від того аж очі боліли. Вирішувалося те, до чого я прагнув усе життя, про що мріяв і чого намагався конче досягти.

Трековий голос став глухий:

— Наша церква бідна, ми не можемо викладати гроші на таке діло. Патріархи, не вам мені казати, самі змушені приїжджати сюди по гріш. Саме тому дозволити собі інквізиції ми не можемо. Окрім того, теперішній патріарх цього напевне не благословить. Це значило б, що ми починаємо наслідувати західну церкву.

Я схвилювався. Слова, які хотів вимовити, забивали мені подих. Зараз, зараз я виповім те, що хотів висловити ще на початку нашої розмови. Але я почав заздалегідь:

— Сам я не маю великих маєтків, а розмови з магнатами, котрі тримаються правої віри, добрих наслідків не дали. Не хочуть про це слухати й наші братчики… Врешті, я сам не бідний. Маю кам'яницю, а в ній підземелля…

Я примовк. Грек кинув на мене поглядом, і я зрозумів, що він уже починає вловлювати хід моїх думок.

— Маю вірних людей, з'єднаних між собою не силою гроша, а переконань. На жаль, кошти братств, — сказав я, ледве стримуючи роздратування, — йдуть казна на що. Візьміть історію з викупом друкарні і запровадженням школи. Я ледве ублагав, щоб в устав школи був записаний уступець про наглядачів за учителями. Бо ті відразу ж почнуть пити й волочитися. Однак моє противенство школі й заходам щодо купівлі друкарні виявилося марні. Братчики, скажемо відверто, бажають, щоб їхні діти не були гірші за латинських. Знову-таки йдеться не про збереження віри, а про власні забаганки.

— На це треба зважати, — ухильно сказав Дионизій. — Не можемо вимагати, щоб миряни жили законами чорного духовенства. Окрім того, ми ведемо боротьбу проти латинства, а незнанням знання не побореш. Треба запалювати власне світло, щоб горіло воно сильніше супротивного…

Я відчув, що гнів заклекотів мені в горлі, і цього разу вже не зміг стриматися.

— Свята благочестива віра — ось найбільше світло! — вигукнув я і встиг помітити гримасу, що виразно пробігла по Дионизієвому обличчі.

— Темною називають її наші вороги, — рівно й сухо відказав грек. — А наш обов'язок довести, що ми — світло потужніше й правдивіше за латинське. Тому й заводяться школи.

Я не став устрявати в суперечку. Школи в нас були давно. Дионизій чудово знає, про що йдеться: всі хочуть наблизити наші школи до латинських. Але хай те, що різнить нас із цим чоловіком, піде на суд божий. Мене принаджувало спільне в нас. Тому я вирішив не йти більше манівцями, а висловити, що хотів, просто, зрозуміло і навпрямки.

— А коли я, — голос мій мимоволі набрав сили, — запропоную свій вихід? Коли я згоджуся без спілки з братствами виконати все, що заповідав патріарх Єремія, на власні кошти? Чи одержу я патріарше благословення?

Зависла тиша. Дионизій був загнаний у тісний кут. Дивився на мене через вогонь свічки пильно і вивчаючи. Я витримав його погляд. Крутіям важко розмовляти з людьми прямої волі, через те

я позирав на патріаршого посланця не без тріумфу. Він, очевидно, відчув це, бо відхилився у темінь, і звідти пролунали його багатозначні слова.

— Патріарх не може цього благословити, — повільно мовив він, — і то з багатьох причин. Не буду їх викладати, ви маєте зрозуміти мене без більших викладок та дізнань. Але можу запевнити, що він про те знатиме…

Мені й справді не треба було зайвих слів. Я зрозумів цього хитруна і задоволено звівся. Дионизій звівся також, розмовою були задоволені ми обидва.

Того разу ми засиділись у шинку і вже готувалися розійтися — крім своїх, не було тут ані душі. Врешті, про наш шинок пішла недобра слава — п'яниці, волоцюги, пройдисвіти й інша нечисть воліли нас обходити. Було це мені неприємно — надходила потреба вигадувати нові засоби для ловитви темної риби, котра так мало дбає про бога і сумління. Однак сьогодні я мав чітке про-чуття, щось нашіптувало мені затриматися довше й затримати своїх людей. Сестра моя, як завжди, стриміла у вікні для приманки — бути облудною їй ставало щоразу важче, бо, слухаючи наші розмови, вона переймалася вірою більше, ніж їй належало, і мені доводилося докладати зусиль щоб розтлумачити цій нерозумній голівці, що це воля божа і треба їй упокорюватися. Зрештою, я й сам починав потроху розчаровуватися: людці, які потрапляли в наші сіті, були дрібні, як і гріхи їхні: відьмацтво більш гадане, ніж справжнє, непоштиві слова проти церкви й попів — злочини це, без сумніву, тяжкі, але за ними не стоїть чогось такого, що збуджувало б мене й підносило б до високочинності. Мені праглося здибати злочинця виборнішого, від чого яскравіше проявилася б моя воля служити богові — душа моя прагла вивиситися до недосяжного.

— Вибачте мій гріх, панотче, — раптом долинув до мене солодко-закличний голос моєї сестри.

Ця завчена тирада пробудила мене. Я стрепенувся і відчув, що кров заграла в моїх жилах.