Я стріпнув головою, бо стало мені на мить маркітно, і мої люди сприйняли це за сигнал. Найдужчий серед нас і найуправніший у катівському ділі скрався за спиною богохульника і вдарив його довбнею. За мить мої поплічники схопили псевдоченця за руки й ноги і потягли в сутерен, котрий з'єднував цей шинок із підземеллям. Там мучився й доживав своє не один диявольський виплодок.

Я ішов останній і вже хотів ступити у підвал, коли почув швидкі сестрині кроки. Вона майже бігла до мене — була бліда ніби стіна.

— Що ти хочеш робити з цим чоловіком? — спитала вона, ледве розтуляючи вуста.

— Нічого страшного, — сказав я спокійно. — Порозмовляємо з ним про віру й інші святі речі. А що тебе турбує?

— Але ж, брате, — прошепотіла вона. — Хіба ти не помітив? Ви схожі з ним як дві краплі води!…

Я розсердився. Навіть розкричався на неї, бо молола казна-що. Рушив слідом за своїми людьми й наказав тягти нечестивця в комірчину, куди ми саджали не кожного. Відпустив своїх людей, бо захотілося мені побути самому: сестрині слова трохи стурбували мене. Походив трохи по сутерену, заспокоюючись, а тоді завітав до в'язня. Запалив свічку й придивився до нього, наблизивши вогонь до обличчя. Сестра, звісно, молола нісенітницю: чоловік цей не був схожий на мене аніскілечки. Більше того, все в ньому таке відмінне: був високий, а я низький, мав невеликий ніс, а я чималий. Лоб його — крутий і нависав над очима, тоді як у мене лоб плаский. Волосся мав густе й чорне, а я русяве й рідке.

Але все— таки щось дивне відчув, сидячи біля нього, щось мене стурбувало й примусило робити висновки обережніше. Вирішив дочекатися, поки він опритомніє. Бранець постогнував і морщився, очевидно, йому боліло. Я дивився на нього холодним, осклілим поглядом, і, здається, саме від того він очуняв. Глипнув очима і здригнувся, побачивши мене.

Келія була низька й вогка, і нас розділяла свічка, яка допалювалася; вона йому тут, у підземеллі, потрібна не буде. Світла має стати тільки для проголошення присуду, який я зібрався вирікти, як тільки він прийде до тями.

Тим часом удруге мене охопила стума. Дивився на цього чоловіка, що потрапив так необачно мені в тенета, і мені аж голова заболіла. Хто він мені? Ми б могли прожити відведене нам, ні разу не зустрівшись, він доніс би свої криві думки до могили і тільки після того дістав би покару. Але нам судилося отак фатально зіштовхнутись у житті і я повірив, що звела нас у змаганні божа воля. Проте який, ченче, подумав я, у тебе незавидний талан. Світ мусить стояти на міцних, непорушних законах, як стовпах. Горе тим, хто їх хитатиме! Зрушиш хоч одного і дістанеш сумну долю. Муситимеш замістити того стовпа собою, коли не бажаєш, щоб стеля впала на твою голову. Саме тому бог і несе на землю карального меча. Те, що ним випало стати мені, може, й випадок, але я служитиму, боже, тобі вірою й правдою!

Такі думки скріпили мій дух, наче випив я живлющої води. Був твердий у своїх помислах та діях. Знав, що мав чинити, і знав, що чинитиму. Більше того, знав, що мій хрест — я сам!

Між нами допалювалася свічка — це був вогонь, яким горять перед тим, як загаснути. Треба завершити церемонію, але так, щоб урочистість моменту відчув і засуджений.

— Де це я? — запитав псевдочернець, заворушившись. — Чому вчинено наді мною насильство?

— Старші таємної спілки, — сухо відказав я, — визнали тебе за єретика й облудника!

Тоді ми й подивилися один на одного. Дивна іскра пролетіла між нами, а може, відчули ми, що тут, у цій тісній келії, є ще хтось, хто має діло до нас обох. Може, це тільки я відчув, бо той, хто тоне в гріхах, не знає, що таке сумління. Тут щось було. Хай і не те, що сказала мені сестра, — вона висловилася по-жіночому наївно, — але між нами таки сплелася сполучна нитка. Дивовижа відчулася мені тоді: коли б я захотів у цей мент заговорити, заговорив би так само фігурно, як це любив він. Більше того, я був майже впевнений, що коли б заговорив він — його слова вимовилися б з тою поважною інтонацією, яка властива мені. Це було відчуття не зовсім зрозуміле: я не повинен був би йому піддаватися. Ніхто ніколи не повинен придивлятися до того, кого осудив, подумав я, бо тоді з нами починає діятися щось по-справжньому незвідане!…