Чоловіки були озброєні хто чим: ножами й косами, дехто шаблею чи списом, довбнями чи просто окутими залізом палицями. Всі виливалися на майдан, як повінь, і над ними, наче тінь, висіла незліченна хмара мух. Здавалося, мухи також улились у цей нестримний потік, і він захопив і їх — дзижчали і дзвеніли.

Сонце важко лягло на дахи й розвіяло серпанок, знову ставало довкола спечно, але люди на те не зважали: йшли та йшли. Керував ними високий, кремезний чолов'яга, він щось вигукував, але всі гомоніли, і його слова пропадали в галасі. Кричали діти, й плакали немовлята.

Странній щільніше притиснувся до стіни, бо люди йшли, майже зачіпаючи його. Кілька важких, розжирілих мух вдарилося йому з льоту в обличчя, а якийсь дід ненароком турнув його ліктем. По той бік майдану молодики розбивали пивницю. Міцні засуви тримали куті двері, але не витримали дужого натиску — молодці з радісним гуком пірнули в темний сутерен.

За мент вони викотили на майдан кухви вина й меду. Чоловік, котрий керував нашестям, стрибнув на одну із кухв, і його голос відразу ж покрив гомін тисячної юрби.

— Вони нам брехали! — закричав він. — Де тут мор? Тут нікого нема! Вони виїхали, а щоб зберегти свої кам'яниці, брешуть про мор!

Раптом у юрбі сталося замішання.

— Чого ви прийшли сюди, нещасні? — почувся міцний голос морового бурмистра. — Все тут заражене!

Крізь юрбу пробивався чорний ворон. На майдані раптом зависла тиша, стало чутно навіть, як дзижчить над юрбою незчисленна хмара мух.

Бурмистер зірвав з себе машісару і стрибнув на бочку й собі.

— У місті ходить смерть! — закричав він.

Странній уперше побачив його обличчя, було воно зморене, але по-своєму привабливе й натхненне.

— Хто це, хто? — зашелестіло навкруги.

— Я моровий бурмистер, аптекар Іван Алембек! — закричав в^н. — Невже ви не чуєте смороду навколо й не бачите смерті? Вона вже забрала тисячі і досі ще не наситилася!

— Ми бачимо смерть! — весело вигукнув провідця. — Але ми хочемо хоч раз пожити, як пани!.

— Але ж ви загинете! — кричав бурмистер, розсилаючи навкруги поблиски запаленого погляду. — Невже гадаєте, що я вам брешу, та й навіщо це мені?!

— Ми хочемо пожити, як ви! — знову закричав йому у відповідь провідця. — І побачите, пане, нічого нам не станеться. Будинки великого панства не заражені. Воно втекло звідси, і тут ніхто не вмирав! Я теж хочу полежати на перинах!

Люд задоволене зареготав. Хтось затяг бойову пісню, а за хвилю співав увесь майдан. Начебто іскра пробігла натовпом — всі виструнчились, одностайно відкриваючи й закриваючи рота; пісня була про те, про що віщав їхній провідця. Співали чоловіки, жінки й діти. Це була зальотиста, безжурна й молода пісня, і вона запалювала всіх. Обличчя від неї розквітали й наповнювалися непідробними радістю та щастям.

Моровий бурмистер щось кричав, розмахуючи руками, але його вже не слухали. Парубки вибивали з бочок днища, і до них потягся ліс кухликів та кварт, горщиків чи просто рук. Якийсь дід, здається, той, що штурхнув страннього, пив просто з бочки, припавши до неї обличчям. Дехто ще співав, але мелодія розладналася і пісня уривалася. Люди вже були опановані іншим: кухлики й поставці передавали з рук у руки, червоне вино заливало бороди й одежу, ніби кров, — пили усі. Кілька надмір запопадливих вигецувало танці, підстрибуючи й обливаючись потом.

— Я не хочу вам лиха! — знову закричав Алембек. — Бог свідком, що я не хочу вам лиха!

— Але, пане, — закричав провідця, — нам трапилося таке раз на віку! Ми теж хочемо побенкетувати в палаці, хочемо посидіти в золочених кріслах і поспати на панських ліжках. Чи відмовиш нам у цьому праві?

— Я не відмовляю вам ні в чому, — сказав бурмистер. — Але закликаю отямитися, адже саме ви потім приходитимете й прохатимете врятувати ваше життя. До мене приходитимете!

— То й рятуватимеш! — весело гукнув провідця. — А зараз пани — ми! До бенкетової зали, хлопці! — ревнув він і зістрибнув із кухви. Гордо рушив уперед, а за ним хитнулася, знову зачинаючи бойову пісню, юрба.

Странній стояв на своєму місці незрушно. Витяг шию й наслухав придивляючись. Вбирав у себе все, що відбувається, наче не хотів чогось важливого пропустити.

За мить було вибито двері в бенкетовому палаці, і юрба полилася туди.

Люди штовхалися й лізли одне на одного, намагаючись протиснутися до палацу якнайшвидше.

Біля бочок все ще пили й танцювали. Жінки віяли одежами й радісно повискували, чоловіки покрикували низькими голосами. П'яний старий, котрий штовхнув був страннього, ходив по майдані, заточуючись, і вряди-годи щось горлав.

— Знову ми з вами зустрілися, — сказав побіч голос морового бурмистра. — Дивіться і запам'ятовуйте. Може, запишете для майбутніх поколінь?

— Записуйте ви! — сказав странній.

— То не моє діло, — відказав моровий бурмистер, натягаючи на себе машкару. — Моє діло печальніше: рятувати їх. Подивіться, з якою радістю йдуть вони на смерть? Це що — фатум?

Супроти страннього стримів дзьоб, а за скельцями поблискували очі. Але странній був спокійний. Тільки дивився на все, що відбувалося, з глибочезним інтересом.

Бенкет тривав. Біля бочок залишилися самі чоловіки, жінки сипнули по палацах, двері до яких було повибивано, і за якийсь час у повітрі вже полоскалася випрана білизна, а у вікнах з'являлися по-домонтарському заклопотані жіночі постаті. Викидали на брук сміття, виливали брудну воду й трусили залежані перини. Від того замиготів над майданом білий пух, ніби пішов несподівано сніг. Мухи зграями літали над цим скописьком: здавалося, вони понапивалися трунку і сміливо падали на людей, клюючи їх в обличчя й оголені частини тіла. Діти з галасом бігали по майдану, дразнячи захмелілих, і ті жартома від них відмахувалися.

Незвідь— звідки з'явилися музики. Попереду ступав стрункий парубійко і грав на скрипці, за ним ішло кілька хлопців, несучи цимбали, стругані фуяри і гнуті корнети. Ще кілька молодиків

дуло у химерні пищалі.

Молодь відразу ж кинулася в танець, в цей мент дихнув на всіх гарячий, розпечений біля камінних стін вітер, війнувши солодко-трутним сопухом, — всі раптом спинилися прислухаючись. Але за хвилю музики заграли знову, і хлопці, порозбиравши дівчат, почали шалено й радісно гопцювати.