Лилося світло дня, якого я так давно не бачив, — яскраво текли барвисті промені, якими була налита земля. Від того все в моїх очах виблідло і стало ілюзорно-прозоре, навіть жінка, котра допомогла мені вибратися з підземелля. Я подивився на неї й уздрів її розмите промінням обличчя, яке всміхалося до мене, і почув, що над головою в мене невгомонно дзвонять жайворонки. Довкола розстелялися долини, вщерть залиті сонячним промінням і покриті прозорими квітами. Повільно ходили так само опрозорені коні, і кликали своїх подруг солов'ї. Я побачив, що світ увесь заріс ясно-зеленою травою, і, здається, тільки ця трава не була обезбарвлена — нею заросли вулиці міста, де я опинився. Я ступив кілька кроків, і трава обплескала мені ноги. Дзвеніли коники, й погукували перепели, безліч яснокрилої комашні забриніло коло мене. Світло лилося й лилось, і мені все обличчя покрилося великими краплями поту. Здалося, десь поруч забриніла натягнута струна, яку безперервно смикала, зачепившись крильми, велика, барви веселки, бабка. Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати. Я дружньо махнув їй рукою і втер з обличчя рясний піт. Тоді відчув, що мені таки пора йти. Відчув, що я знову стою на початку незвіданої дороги, і від того в мене щасливо стислося серце. Я міцніше затяг на своєму маслакуватому тілі очкура і сміливо подивився туди, де вигиналася, тягнучись угору, вулиця — на кам'яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце.