Не оглядаючись.

Подорож ця з самого початку чоловікові сподобалась. Погода стояла тепла — всього градусів п'ять-шість, — й сонячна, й майже ручні синиці весь час вистрибували поруч й цвірінькали щось своє, незрозуміле — але напрочуд веселе. Чоловік усміхався й зачудовано оглядався навкруг.

Дванадцять років лісового життя так і не змогли задавити в ньому захват від краси навколишнього світу. Й раніше, до Свят, чоловік намагався якнайчастіше бувати на природі — в лісі, на річці, в степу. Дехто сміявся, дехто просто не розумів його — аж ось, бач як воно сталося… Й де зараз ті, хто сміявся ?

Чоловік піймав себе на занадто бундючній, а отже, гріховній думці, посміхнувся, покрутив головою й рушив далі.

За півкілометра він натрапив на чималий пагорб й витратив з годину, кілька зіп'явшись на нього, та з величезною насолодою з'їжджаючи. Знизу виявився трамплін, лижника підкидало в повітря, чоловік сміявся з захвату й тут-таки падав — не завжди втримуючись на ногах, але кожного разу аж сяючи з втіхи.

Разом за шостим він з жалем поглянув на інший схил пагорба — набагато крутіший, й впирався він в самий ліс, зітхнув й рушив далі.

Стежка йшла з невеликим нахилом вниз, чоловік спочатку розінався як слід, потім пригальмував — бо сонце било поміж стволами ялин просто в вічі в дивному, заколисуючиму ритмі й дорога починала видаватись рівною й гладкою, як крига на озері, а насправді так і намагалась підсунути то гілляку, то взагалі повалений стовбур; увігнатися в такий на швидкості кілометрів із сорок на годину означало поламати не лише ліжі, а й ноги — тож мисливець з жалем пригальмував й ще з годину їхав, ледь відштовхуючись палицями.

Далі почалася гущавина. Палиці справді заважали, тож чоловік прип'яв їх до спини, й прихилявся, коли траплялась особливо низька гілляка. Колись дерева було висаджено рядками, але з того часу пройшло багато років, а останні років п'ятнадцять за порядком тут не слідкував жоден лісник, тож від рядків залишились лише спогади.

«Що ж, тим краще,» — посміхнувся мандрівник. — «Так навіть цікавіше.»

Час від часу траплялись сліди зайців, одного разу він мало на наїхав на чималого тетерука, що спав у снігу. Паніка його була схожа на вибух авіабомби навпаки — цілий фонтан снігу з гуркотом здійнявся вгору, чорна крилата тінь майнула над головою й лише потім почувся посвист крил…

Мисливець лише посміхнуся й рушив далі.

Ще за годину почало сутеніти. Сонце сховалось спочатку за хмару, потім за обрій, деякий час небо ще палало загравою, аж за півгодини стемніло зовсім й аж тоді чоловік зупинився, віднайшов підходящий сухий стовбур — той акуратно лежав на кріглій галявині, розпалив біля нього багаття, повечеряв останнім пічкуром й від нема чого робити почав лущити насіння з шишок. Наїдок з них був ніякий, а випорожнені шишки йшли в багаття й згоряли там яскраво та швидко. Ще за пару годин чоловік позіхнув, видобув з рюкзаку цупке укривало, закутався й заснув.

Раз чи два він прокидався серед ночі, поглядав на тліючий стовбур, підкочувався до нього ближче й прислухався до лісу. Щось хрустіло й шелестіло недалеко, але на галявину не потикалось.

Мандрівник прокинувся, як тільки виглянуло сонце, випростав закоцюблі ноги, пострибав трохи по галявині, імітуючи зарядку, полускав шишки, погриз молоді ялинові пагінці й рушив далі.

За годину гущавина скінчилась, чоловік видобувся до русла замерзлої річки й нарешті зміг розігнатись до повної швидкості. З півгодони він летів, як вихор, ковзановим кроком, потім захекався, перейшов на крок звичайний, й ще за годину зупинився біля чималої ополонки.

Звичанйно, поруч було безліч вовчих слідів й кілька лусочок вмерзли в кригу біля води. Чоловік задоволено посміхнувся, видобув з рюкзака вершу, розклав, кинув у воду й подався до берега. Майже образу він натрапив на майже необкльовану горобину, дуже зрадів й старанно обірвав геть-усі ягоди. За годину, над берегом вже палало багаття, варився горобиний чи то чай, чи то суп, а чоловік з вельми задоволений виглядом витягав з-під примерзлою ополонки набиту пічкурами й верховодками вершу.

Він витяг з неосяжного свого рюкзаку брезентове цеберко, перелив туди майже все вариво, а казанок повернув на своє місце на вогнищі, але цього разу — з юшкою. Очерету або рогозу поблизу не було, тож замість хліба чоловік знову наламав молодих ялинкових пагінців й смачно пообідав.

Місцина йому сподобалась й лузаючи шишки, мандрівник пообіцяв собі повернутись після Свята.

«Не коли, а якщо…» — майнула підступна думка — але тут-таки й померла, задавлена.

Їхати після обіду йому не схотілось, й до самої темряви чоловік то сидів, то лежав біля вогнища, потім підтяг до нього чималу колоду, підгорнув ближче облузані шишки й заснув під веселий тріск полум'я.

А на ранок почав дути чималий вітер й чоловік змерз. Кутатючись у кудлату вовчу куртку, він якомога швидше завалив снігом залишки вогнища, зіп'явся на лижі й побіг річищем. На жаль, воно не робило тут жодних поворотів й вітер рівномірно й набридливо дув мандрівникові у спину.

Десь за годину йому це набридло, чоловік звернув у ліс — але виявилось, що після теплого вчорашнього дню поміж деревами з'явився міцний й дуже жорсткий наст — й щоб не обдерти й так старенькі вже лижви, мандрівник знову вийшов на річище.

Вітер посилився, й тепер вже не просто дув, а майже штовхав у спину. Трохи проїхавши так, чоловік перестав посміхатись, потім зупинився, витяг з-за спини палиці, а з рюкзака — укривало, скрутив з палиць хрестоподібну конструкцію, розіп'яв укривало на ній, знову став на лижви й рвучким рухом підніс імпровізоване вітрило попереду. Вітер наче сказився й рвонув несподівану іграшку так, що мисливець лежь втримав конструкцію у руках.

Тепер швидкість його досягала кілометрів шестидесяти на годину, а ялин з рівномірними просвітами пообіч дороги не було, й відповідно, не було гіпнотизуючого блимання. Чоловік засмівся, вдавився вітром, закашлявся, але на ногах встояв й цілу годину мчав зі швидкістю автомобіля, ледь встигаючи огинати нечислені й невеликі ополонки.