— Це плата за славу! — пожартував Горовий.

— Тим більше, що невідомо, чи доведеться нам повернутися назад! — додав Леонід. — А кореспонденти не щодня ж проводжають кораблі до інших зірок! Це ми звикли до своєї місії, бо багато років підряд думали і говорили про неї… А для всіх інших людей… це сенсація.

— Якщо ніхто не випередить нас! — втрутився Діжа.

— Ну, брат, це не так просто! — знизав плечима Гнатенко. — Адже зовсім не чути, щоб десь будувався такий корабель. Та й пілотів, готових до міжзоряного польоту, на заході нема.

— А космічна дівчина? — вигукнув Діжа.

— Барбара Деніс?

— Еге ж! Вона досягла Плутона! Хіба ви не знали?

— Чули, читали і бачили! — іронічно відповів Гнатенко. — Але я серйозно не можу ставитись до неї. По-моєму, Герд просто підготував собі цікаву рекламну ляльку!

— Неправда! — втрутився Горовий, раптом загорівшись. — Може, Герд хотів так зробити, але вона справді стала кращим астропілотом Америки. І вже внесла неабиякий вклад в теорію космічних польотів! Я сам читав… І скажу відверто, що таких пілотів, з таким розумінням своєї справи, треба пошукати…

— Ну звичайно! — іронічно промимрив Діжа. — Ми ж не забули, як ти два роки тому поглядав на неї… Пам’ятаєш, на виставці космічного живопису?!

Горовий спалахнув, метнув сердитий погляд на Діжу.

— Це не стосується справи, Іване!..

— Чому ж? — не вгавав Іван. — Навіть дуже стосується! До речі, вона виконала свою обіцянку, або майже виконала!.. По водінню ракет на далекі відстані вона майже наздогнала тебе!..

— Я тільки радий за неї! — огризнувся Горовий. — Це буде чесне спортивне змагання…

— Ти так думаєш? — сказав Гнатенко. — Адже вона захищає інтереси Герда!..

— Не вірю! — гаряче заперечив Горовий. — Так самовіддано можна служити тільки науці!..

Раптом на стіні спалахнув великий телевізійний екран. На ньому з’явилося обличчя літньої жінки — диспетчера відділу зв’язку космодрому. Вона посміхнулася приязно космонавтам і сказала:

— Пробачте. Але я подумала: може, вам цікаво подивитися сенсаційну передачу!

— Ще одна сенсація! — засміявся Діжа. — Що ж там таке?

— Приліт космольота «Америка» з Плутона! Передача вже почалася!

— Барбара Деніс! — скрикнув Горовий.

— Так! Отож вибачайте… Якщо є бажання — дивіться! Екран погас. Діжа задоволено зареготався, дружньо плеснув старшого Василя по плечу.

— Про вовка помовка, а вовк — у хату! Дуже до речі! То як? Подивимося?

— Давай, давай, не муч Василя! — вигукнув Гнатенко.

Діжа підійшов до великого стаціонарного телевізора, що стояв біля круглого вікна під вітами велетенської пальми, і ввімкнув передачу. До кімнати ринув ураган звуків, потім з’явилося зображення велетенського поля центрального космопорту на півострові Флоріда. Навколо, скільки оком кинь, вирував океан голів. На високих щоглах майоріли довжелезні стяги Об’єднаних Націй і Америки. Голос диктора гримів піднесено і урочисто:

— Корабель «Америка» виходить з останньої спіралі. Ось він уже з’явився в безхмарному небі Флоріди. Ви бачите, бачите його? Срібна, сліпучо-біла стріла, яка перетнула весь діаметр сонячної системи, повертається на батьківщину! Скоро ми побачимо нашу дорогу Барбару, нашу всесвітньовідому космічну дівчину — славу і гордість Америки!

Юрба захвилювалася, рев голосів заглушив диктора. Потім на екрані з’явилося небо, а на його тлі — голубуватий корпус космольота. Корабель повільно опускався в центрі космопорту, гальмуючи падіння могутніми вибухами двигунів. Страшні вихори підняли хмари пилу, в повітря полетіли кашкети, капелюхи, екран затягла жовта імла.

Горовий інстинктивно відхилився од телевізора, похитав осудливо головою.

— Занадто експансивно поводять себе американці! Так і до каліцтва недалеко.

Його перебив голос диктора, який знову вплівся в шум юрби.

— Уважно дивіться, дорогі глядачі! Курява розходиться. Ми вже бачимо корабель. Він приземлився! Ура, ура! Ви чуєте привітальні крики?! В корпусі відчиняється люк! Слідкуйте уважно! Зараз вся Америка, весь світ побачить фею Космосу, незрівнянну золотоволосу Барбару!

До корабля підповзли спеціальні ліфти на колесах. В отворі люка з’явилося кілька постатей. Супроводжувані бурею привітань, вони ввійшли в кабіну ліфта і спустилися вниз. Ось вони вже на полі космопорту. Нестримний потік людей, змітаючи лави поліції, мчить до героїв, оточує їх, на хвилі рук викидає вгору, понад головами. В центрі екрана на мить з’явилося усміхнене, щасливе обличчя Барбари. Вона зірвала з себе пілотський шолом, махає ним в повітрі…

Горовий стиснув кулаки, щоб стримати хвилювання. Серце тривожно і боляче забилося. Що з ним? Чому? Знову образ цієї дівчини ятрить душу минулим болем! Та тепер вже ненадовго. Через чотири дні — політ, все забудеться, як забулося далеке, нужденне дитинство!

Горовий різким рухом вимкнув телевізор, встав з крісла. Товариші здивовано поглянули на нього.

— Що з тобою? — запитав Гнатенко. — Ти не цікавишся передачею?

— У нас є важливіші справи, — підкреслено сухо відповів Горовий. — А тут, крім шуму, нічого не розбереш!..

Діжа багатозначно перезирнувся з друзями, але промовчав.

— Що ж ти пропонуєш? Адже ми завершили всі справи на Землі. Лікарі забороняють нам відлучатися…

— Далеко, — уточнив Горовий. — А я пропоную з’їздити до діда Данила. По-перше, це зовсім рядом, а по-друге, ми його вже можемо не побачити після повернення. Ну як, згода?

…Через годину всюдихід-амфібія, минувши густі хащі заповідника, виїхав до рукава Дніпра. Підминаючи соковиту траву, машина наблизилась до знаменитого горба, де стояла хатинка старого куговщика Данила. Тепер на тому горбі побудували трьохкімнатний будиночок, де жив молодий хлопець-диспетчер сигнальної лінії на Дніпрі, який замінив кілька років тому діда Данила.

Космонавти вийшли з машини і поволі рушили до будинку. Недалеко від нової споруди приліпилася під вербою знайома халупа діда. Вона дивилася підсліпуватими вікнами-очицями на Дніпро і, здавалося, плакала добрими сльозами жалю за минулим, яке безжалісно спливало і спливало в невідомі далі разом з журливою річковою хвилею.

— Стоїть, — щасливо засміявся Горовий. — Стоїть, як милий пам’ятник нашій юності…

— Не дав дід зруйнувати, — обізвався Леонід. — Хотіли старого перевести в цей будинок. Не захотів… Каже, до мене гості приїжджають, давні знайомі, і ви ні чорта не розбираєтеся в психології. Навіть бюрократами назвав! Ну, представники пароплавства, звичайно, посміялися, махнули рукою і залишили діда й хатину в спокої…

На ґанку будинку з’явилася постать молодого хлопця. Він соромливо обтрусив поли піджака від неіснуючих пір’їнок і підбіг до космонавтів.

— Ви до діда? Він лежить…

— Що з ним? — стурбовано запитав Леонід. — Захворів?

— Так. І дуже тяжко. Вже не піднімається…

— Чому ж ви не сповістили?

— Він заборонив. Каже, хлопцям треба готуватися до відповідального польоту, і нічого їм витрачати час на мене.

— Ех, непоправний! — з досадою крикнув Леонід і кинувся до хатинки. Троє друзів поспішили за ним.

В хатинці було темно, на вікнах звисали непрозорі запони. Чувся голос диктора, мерехтів примарним сяйвом екран телевізора. В тому освітленні виднілася кучма діда Данила. Він, підмостивши подушку під голову, дивився телепередачу, влаштувавшись прямо на долівці. Почувши кроки людей, дід трохи підвівся.

— Слава тобі господи, побачив ще голубчиків моїх! Відчиняйте вікна… Це я передачу про вас дивився, а тепер хай їй грець! Ви в натурі краще всякої передачі!..

Горовий вимкнув телевізор, Леонід зірвав запони з вікон. Проміння сонця весело заграло по стінах, по долівці, затрушеній цар-зіллям і чебрецем.

— Чого ж це ви не сповістили про свою хворобу? Що з вами? — напав на діда Леонід.

— Не кричи, розбишако! — щасливо посміхаючись, відповів дід. — Краще поможи підвестися… Ось так… Ноги чогось одмовили… Та вже ж, слава богу, до ста підбирається! Василь! Здрастуй, синаша! Нагнись, почоломкаємось! Еге, брат, у тебе вже сивина на скронях!