— Правда, діду! Обов’язково вирішить…

— Ждіть, ждіть, — бубонів професор, встаючи з каменя. — Ну, спасибі вам за юху!..

— Богу дякуйте, на здоров’ячко! Гей, Льонько, неси казан до води, будемо мити. Та засип вогнище пісочком, щоб вітер не роздмухав. А ви, гості, йдіть до сінника, там є рядна, та спіть собі. Хороша нічка яка, до ранку б гуляв…

Дід з Льонькою почимчикували до річки, а професор почав вмощуватися на сіні. Тільки Василь довго ще непорушно стояв біля хатинки і дивився в темряву. Чи думав він про що-небудь, чи не думав? Чи можна було назвати думками ті легкі узори-образи, які ледве помітним мереживом ткалися в свідомості? Зеленоока Оксана промайнула десь на нічному небі, мужнє обличчя батька, Степана Івановича, а потім серед зірок виникли сумовиті очі матері. Мамо рідна, чи бачиш ти, яким великим став твій син, твій Василько, що плакав від самотності над скелястим берегом Дністра? Тепер уже він не сирота, не одинокий. Люди хороші навколо, сила в руках, Дужі мрії в душі! Благослови, мамо, на невідому і хвилюючу Дорогу…

Василь вслухався в ніч, і в шепоті лугових трав, у ніжному плюскоті хвиль вчувалися йому лагідні слова неньки, а в ледве відчутному подиху вітру пестливий дотик її руки…

Минуло кілька днів. Професор дивився вовком на Василя після розмови біля вогню і ловив рибу окремо. Він, як казав Данило Романович, «насобачився» і приносив до хатини ввечері по півтора, а то й по два кілограми риби — окунів, йоржів та біблиці. Василеві теж щастило. Одного дня спіймав на спінінг трьох щук і великого сома. Ввечері вся компанія зібралася до вогню, і дід Данило готував юху, зиркаючи з-під густих брів, на своїх гостей та підсміюючись в бороду. Але розмови про небо більше ніхто не починав, щоб не дратувати Івана Ігнатовича.

В перервах між рибною ловлею і відпочинком Василь продовжував готувати дипломну роботу. Все йшло успішно, одного дня навіть трапилася приємна несподіванка. Дід Данило приїхав з Дніпра в піднесеному настрої і попрямував прямо до Василя, який саме стьобав спінінгом затоку вздовж і впоперек.

— Що трапилося, Даниле Романовичу? — крикнув Василь здалека.

— Танцюй, сукин кіт!

— Жартуєте, чи що?

— Танцюй, кажу!

— Ніколи не повірю. Ніхто не знає, де я…

Старий Данило зареготався, високо підняв білий конверт і потряс ним.

— Ні, ти тільки прочитай адресу. От молодчина дівчина!

— Дівчина? — спалахнув Василь. — Звідки ви знаєте?..

— Так тут же є зворотна адреса. Гребені. Оксана Гнатенко… О! А написано так: «Люди добрі, прошу передати цього листа на лівий берег нижче Трипілля. Там десь відпочиває студент Київського університету Василь Горовий. Наперед дякую за допомогу». Ні, ти чуєш? Вона переконана, що лист дійде до тебе! От де сознаніє!.. На, читай…

Василь схопив конверт, радісно глянув на діда.

— А де ви його взяли?

— На стовпі приколотий був. А хто почепив, не знаю…

— Та ну?

— Ти що ж, не віриш мені? А я й не дивуюсь. Совістливі люди стають, очищаються від скверни минулої. В майбутнє, брат, не потягнеш з собою брехню, заздрість, обман! Ну читай, я пішов…

Василь сів на кручі, притулив білий чотирикутник до грудей. Десь біля серця прокотилася тепла хвиля. Не забула, згадала. Як дивно, тривожно! Що ж вона пише?

Хутко розірвав конверт, розгорнув листок. Почерк крупний, прямий, чіткий. І промовляє до Василя голосом друга:

«Здрастуйте, Василю!

Правда, смішно так адресувати листи? Як у Чехова, «На деревню дедушке»! Але я переконана, що Ви одержите його. Чому я вирішила написати Вам, що змусило мене зробити це? Адже зустріч наша була короткою і розмова хаотичною… Та ні, неправда! Не хаотичною… Все було ясно, зрозуміло. Мене дуже схвилювали Ви і Ваші слова, розповідь про Ваше минуле, про Ваші мрії і поривання.

Може, Ви навіть не зрозумієте спочатку, в чому тут справа. Я постараюся пояснити. Я часто думала про майбутнє, а разом з тим і про перехідні епохи, які передують великим змінам. Ви знаєте, про що я кажу? Людина в душі повинна бути готовою до великої зміни, до нової епохи.

Веду далі. Я переконана, що ми живемо на грані двох епох. Людство переходить від епохи соціальних революцій до космічної епохи. Сваволя, рабство війни, голод — все залишиться в книгах, в пам’яті старих людей. Попереду постане безконечна дорога Великих Пошуків. У Вас, друже, я побачила одного з таких людей, людей, готових до нової епохи, їх багато в нашій країні і в усьому світі, але треба ще незмірно більше. Коли подумаєш про неосяжні перспективи розвитку людини — хочеться працювати, працювати, щоб підігнати час, щоб світло Майбутнього осяяло й нас хоч трохи…

Ви, може, скажете, що це сентименти?! Та ні, не скажете!.. Ви правильно зрозумієте мене! Ви допомогли мені заглянути далі в смисл буття, спасибі Вам за це! Я тепер краще бачу свою дорогу. Якщо в мене колись буде син — я готуватиму його до космічної епохи. Гаряче вірю — цей час уже наступає…

До побачення, Василю. Бажаю Вам незвичайної долі. Ви заслужили її!

Оксана».

Того ж вечора схвильований Василь наспіх, олівцем писав кострубаті рядки листа-відповіді:

«Друже Оксано!

Чомусь я не вмію висловлювати свої думки на папері. Не виходить чи просто не смію. Можете тільки повірити щирим словам — я глибоко зворушений. Бачити Вас хочу обов’язково. Бачити і говорити. Якщо зможете — приїдьте. Адже ви обіцяли? А якщо не зможете — напишіть. Я сам знайду можливість побачити Вас.

До скорої зустрічі!

Василь».

Вранці, коли юнак ще спав солодким сном, старий куговщик повіз його листа до Трипілля, щоб здати на пошту. На сході жевріло, прокидалася земля. Починався новий день, звичайний день. А Василеві й не снилося, що в цей день на нього чигатиме та незвичайна доля, яку йому пророкувала Оксана…

Як звичайно, професор сидів над виром, у своєму улюбленому куточку, а Василь метрів за п’ятдесят від нього намагався спіймати окуня на велику жирну п’явку. Припікало сонце, в небі кучерявилися перші прозорі хмаринки.

Раптом угорі почулося дивне гудіння. Це був низький, потужний звук. Він, здавалося, сприймався не вухом, а всім тілом. Василь здивовано прислухався, позирнув на професора. Той теж насторожився.

Звук наростав. Здавалося, ніби він проникає в усі пори організму і розхитує його м’якими, але невблаганно чіпкими лапами.

— Що це може бути, Іване Ігнатовичу? — крикнув Василь. — їй-богу, ніколи не чув такого дивного звуку!

Професор мовчки знизав плечима. Зненацька над ними з’явилася примарна фіолетова куля і, дихнувши нестерпним жаром, зникла десь біля лісу.

Василь злякано відсахнувся, потім підбіг до професора.

— Ви що-небудь розумієте?

— Слово честі, ні! Може, це велетенська куляста блискавка?

— Що ви? Де ж гроза?

— Буває навіть в спокійну погоду…

— А звук?..

— Хіба ми знаємо, яких видів вона буває!.. А взагалі дивно, дуже дивно…

Василь на якусь мить задумався, потім тривожно понизив голос:

— А не може бути… якийсь снаряд… або ракета?

— Ну що ви! — одмахнувся професор. — Звук обігнав цю річ. Значить, швидкість ЇЇ для таких штук непідходяща, мала… А взагалі треба було б сповістити про цей феномен у відповідний інститут. Га? Як ви думаєте?

Василь не встиг відповісти. Біля лісу, в тому напрямку, де зникла дивна куля, почувся крик. Потім з’явилася постать, що швидко наближалася до річки.

— Хто це? — здивувався Василь. — Невже Льонька? Ну да, Льонька! Чого він кричить?

— Скоріше!.. Скоріше! — почувся крик. — Тут щось упало!..

Василь перезирнувся з Іваном Ігнатовичем. Обидва кинулися бігти в напрямі лісу. Василь обігнав професора і перший зустрівся з захеканим Льонькою. Той зупинився і, ковтаючи кінці слів, затарабанив: