Павло сам набрав собі гарбузової каші, тільки молока не знайшов.

— Хазяйко! Ти що, заснула? З чим їсти її?

— Цукром посип. Ой, Павлику! Це я у твоїй кімнаті поселюся? — відчинила широко двері.— Чуєш, у мене все в ній буде інакше. — Стала на порозі кімнати, вголос розмірковувала. — Дивися, ліжко пересуну сюди, а шафа стоятиме тут. Ще якби столик маленький посередині. Як у Лесі. А на стіні — моє фото. Оте, що всім подобається, збільшене.

Йому було і смішно, і гірко.

Допомагала Павлові готуватися в дорогу. Разом спустили з горища сундучок. Старенький, але ще досить міцний. Служив Чепелю-старшому, як був той солдатом, а тепер хай послужить молодшому. Павло обтер його мокрою ганчіркою зверху і всередині, стукнув, де треба, молотком. Сухе дерево загуло, як бубон.

Рипнули двері, увійшов батько.

— У похід збираєш братика? — звернувся до Нaдійки.

— Не в похід, а в гуртожиток. Кімнату ж залишає мені.

— Ага… розпорядилися вже. Черга дійшла твоя на гуртожиток, чи як? — запитав у Павла.

Павлові приємно розповісти, як то витанцювалося. Ним на фабриці задоволені — в цьому головне. Навіть значок «Ворошиловського стрільця» показав. Надія взяла значок, приклала його собі до кофточки, запишалася перед дзеркалом.

— Наче золотий. Так і сяє! — примовила.

Батько пошкутильгав до шафи, ш; ось там довго шукав у шухлядах, незручно вмостившись на підлозі. Ось підвівся, вигорнув із ганчірки якусь цяцьку.

— О! І в тебе був значок? — нахилилася до нього Надійка. — О, який гарний хрестик! Але чомусь не блищить. Тоді золотих не давали?

— Хрест Георгіївський, а не значок. — Батько бережно тримав свою нагороду на долоні, як коштовну річ. — Оце такий. На честь Георгія Побідоносця, з чистого срібла.

— Хто ж тобі дав його, тату, цар?

Старший Чепель дивився на дочку поблажливо, потім перевів погляд на сина, усміхнувся.

— Вручив мені «Георгія» на полі бою його превосходительство генерал Брусилов Олексій Олексійович.

— Ви тоді за царя, виходить, воювали? — дивувалася.

— Проти німців воював, а не за царя. За Росію.

Заторохтіло у дворі: мати зачиняла ворота. Худенька конячина протюпала мимо вікон і зупинилася. На візку — поклажа. Щось вузеньке, довге, схоже на труну.

— О, нога моя приїхала, — невесело мовив батько. — За неї «Георгієм» розплатилися.

Увійшла мати. Пов'язана чорною хусткою, наче і справді зібралася на похорон.

— Іди, Йване, розраховуйся з візником. У мене не бере. Як почув, що то в упаковці, відмовився від грошей. — Побачила сундучок на лаві, Павла заклопотаного, впала тінь їй на обличчя, затуманила очі.—О боже! Що це таке, Іване?

А батько відповів спокійно:

— Нічого не сталося, Маріє. Горожанином буде твій син. У Харкові житиме. Ото й усе.

— Облиш. Не те говориш, Іване, — не зовсім вірила чоловікові.— А сундучок? Кращого нічого не знайшли для сина?

Павло, щоб спрямувати розмову в інше русло, нагадав:

— А з візником так ми і не розрахувалися? Он він уже виїжджає з двору.

Батько узяв під руку милицю.

— Чув же, грошей не хоче. Гукнути хіба? Нехай розговіється. Скоч за ним, Павле.

Поки кришили цибулю та огірки, батько з візником у дворі розпаковував ящик. Павло вийшов до них. Батько акуратно кліщами витяг цвяхи, щоб дощечок не розколоти. Вони для нього були ніби дорожчими за те, що в ящику. Під шаром стружки знайшли мішечок брезентовий з інструментом і запасними гвинтиками, шайбочками, гайками.

Протез лежав на дні, загорнутий у папір.

— Важчий за мою дерев'яну, — мовив похмуро батько.

Понесли в хату. Розгорнули, поклали на лаві. Металеві суглоби блищали нікелем, як шишаки на двоспальному ліжку. Жовта шкіра на залізному сухожиллі рипіла й піддатливо вигиналася разом з ним. Реміння пахло військовим спорядженням.

Їздовий Максим Тополя, недалекий сусід, чухав лису голову, шморгав носом, оглядав протез. Заходив то з того боку, то з того, але руками доторкуватися остерігався. Іван Чепель щось там необережно натис, нога заворушилася, зігнулася в коліні. Максим злякано одсахнувся.

— Дорога, видно, штука, — покрутив головою згодом, аби не мовчати. — Самої шкіри пішло он скільки. — І хльоснув себе пужалном батога по халяві. Ні, фабрична нога не сподобалася Максиму Тополі, хоч, видно, обійшлася в копієчку.

— Прошу до столу, — покликала мати. І як тільки одійшли од лави, метушливо накрила протез благеньким ряденцем.

Так він і пролежав на лаві до пізньої ночі. Інші клопоти забрали увагу матері, батька: збирали Павла. Поклали йому в сундучок штани вихідні, найновіші, дві сорочки, рушник. Шкарпетки Надія нашвидку випрала й засунула в піч, щоб швидше висохли, бо треба було ще й полатати. Подарувала братові своє маленьке дзеркальце, одрізала півкуска пахучого мила «Букет моєї бабусі». Ниток намотала у запас — білих і чорних, батько підказав. Загорнули в папір ложки — столову і чайну, виделку, ніж найпохватніший— вузьким різаком. З великої скрині, де берігся посаг ще материн дівочий, витягла біле простирадло.

— Подушку візьмеш? Одну чи дві?

— Куди їх… Досить однієї — маленької.

— Пухову бери. Ще тільки до половини напакували, поміститься. Завидна штука сундучок солдатський!

Ледве засіріло небо — Павло вже на ногах. А мабуть, і не лягала. Біля печі клопочеться і дивиться, дивиться на Павла, аж йому моторошно.

Сундучок на замку. Окремо в торбині — харчі. Картопля, цибуля, часник, яблука. Трохи горіхів. Вони зверху й торохкотять, пересипаючись. Хотіла мати всунути й чавунчик, начищала його, терла цеглиною, та Павло відмовився.

Мабуть, голосно тпрукав у темряві Максим Тополя, бо сусіди попрокидалися. Он і Наталка вискочила боса, на ходу заплітає косу: «Хто це і куди їде? Ага, Павло».

Сундучок поклали в передку. Старий Чепель сів позаду, виставивши дерев'яну ногу, як рушницю.

Наталка одвела Надію за хату. Про що там гомоніли Павло не чув, але він бачив, як сестра пригорнула до себе Наталку і щось їй шепнула — у саме вухо. Та ніяково засміялася, перекинула косу через плече і, обірвавши білу жоржину, підійшла до Павла.

— Міг би й попередити.

— Тільки вчора все вирішилося.

— Не виправдовуйся. Тобі хотілося зникнути раптово — був і нема. Але від мене чого критися? Захочеш дізнатися про батьків, заходь у штопальний. Надумає мати передати щось синові — прийде до Наталки. А до кого! Оце ми й з Надією домовилися. У нас із твоєю сестрою — повна злагода. Ага, не чекав? — І щебетала, щебетала.

Павло ніби й слухав її, а думав про інше. Заклопотане лице матері, яка стояла біля воріт, склавши руки на грудях, примусило запитати себе: «чи вірно робиш, чи не рано наготував сундучок?»

Голий до пояса, з татуїровкою на руках і на грудях хлопець нехотя поздоровкався з Павлом.

— Так, це в нашій кімнаті звільнилося місце. Але без коменданта нічого не вийде. Тут, браток, порядочок. Побанитись тобі треба — це раз. Санобробка одежі — два. Анкеточка — три.

— А мені ж сьогодні на роботу.

— З богом. Сундучок залиш у прибиральниці. Нічого з ним не станеться. Будівельник?

— Ні, в ремонтному.

— Кадровий, значить? А ми — сезонники. Літом тут, зимою на печі. Твій папаша? — кивнув у бік старшого Чепеля.

— Угу.

— Бачу, йому з дороги відпочити б треба. То заходьте. — І простягнув руку — Костиря Федір.

Дошки під ногами вгинаються, риплять. Коридор довгий, з нумерованими дверима на обидва боки, в кінці — глухий перестінок, за ним чути дівочі голоси. В заскленій рамці — плакат, на ньому намальовано чорною фарбою черепаху в попівській рясі, червоною — перехрещено, зліквідовано на пні.

Павло пригадав — і при вході до гуртожитку висить гасло: «Релігія — опіум для народу».