— Ну, Костиря Федір…

— Ти ніби за артільного старосту тут? Так мені здалося. Гляди, пильнуй порядку, Федоре! Я і тобі, і вам усім батько, і це мій приказ.

— Тату… ви усі поїзди пропустите, — нагадав Павло обережно. — Як на п'ять сорок, то вже пора.

— Трамвай довезе. А слово моє останнє до вас усіх. Один за всіх і всі за одного. Як у солдатському строю.

Павло витрусив домашній мішок, загорнув у газету. Хлопці один за одним підходили до Івана Михайловича, тисли йому руку.

— Приїжджайте ще. Ждемо в гості…

— І ми з Павлом нагрянемо у вашу Гуляйгору.

Павло довів батька до трамвайної зупинки. Підсадив у вагон, ще почув, як той ні з сього ні з того голосно засміявся.

Перша ніч у гуртожитку була довгою, неспокійною. То не давав заснути Федір Костиря, розповідав сусідові Сергію Макусі, як його надумали оженити. У нареченої все вже готове було, кабанчика закололи, а він, Федір, в останній день узяв та й утік… Сергій допитувався, чи красива була, скільки їй років. Відповіді дивували Павла. Коли так хвалить Федір дівчину-землячку, то чого ж тікати?

Павло Чепель натягнув ковдру на голову. Та світло ліхтаря на стовпі просочувалося і крізь неї. Час від гуркотіли автомашини, продзенькували трамваї. З іншого боку, з дівочої половини, долинали сплески сміху, м'які вібруючі звуки гітари. Але й тоді, як усе втихомирилося, Павло ще довго не стуляв очей. Непрохані думки ніби заповзялися не дати спокою. Знов постала в уяві знайома дівоча постать у світлій сукенці з важкою золотавою косою. «Цікаво, знає Леся, що вже ночую в Гуляйгорі?» І якщо знає, хотілося, щоб вона засумувала, не спала цієї ночі, як не спить він. Щоб відчула свою провину. Невже байдуже їй — є він у Гуляйгорі чи його немає?

Гнівався на Дениса Лісового, на Василя Сурженка, на Миколу — колишнього товариша.

Непомітно зовсім, помалу підступав сон. І вже не думалося, а тільки марилось. Бачив себе на дорозі за Лісопарком, де тренувався. Шелестять шини велосипеда, вітер б'є в груди, шарпає його, але попереду — Людвіг. Сонце сідає і червонить далекі гаї, оселі, що, мов білі гуси, пасуться на зелених горбах, а він, Павло, крутить, крутить, крутить ногами і всім своїм тілом чує, як розливаєтся по жилах приємна втома і заколисує його, лоскоче, і замружуються поволеньки очі його.

Вранці умиваються пожильці не під краном, а в струмочку. Вода прохолодна і чиста. Відстоявся за ніч струмок, посвіжів, малесенькі жучки ожили на дні, повзають сюди-туди, залишаючи за собою ледь помітні сліди. Звідки він і куди тече?

«Який ти ще хлопчисько, Павле Чепелю».

Сергій Макуха бачить, що Павло задивився у воду і всміхається якимсь своїм думкам, одaнaк не тривожить його, чекає терпляче. Довго розтирає грубим рушником тіло, а потім підстрибує, хапається за гілляку і підтягується, як на турніку. Напружуються жили, збираються в тугий клубок м'язи, ще й ще торкається підборіддям гілляки й знову опускається.

— Серього, снідати! — гукають хлопці.— Чай холоне.

Але Сергій не поспішає, жде Павла.

— Слухай, друже, — звертається до Чепеля. — Та дівчина, що з тобою стояла вчора, твоя рідня чи просто землячка?

— Яка дівчина? — не розуміє Павло.

— Не прикидайся. Ви розмовляли біля стадіону, я ще привітався до тебе.

— Біля стадіону? Ага, Наталка. А чому ти вирішив, що вона — землячка?

— Ви ж про твоє село говорили, про батька. Я випадково почув.

— Сусідка моя. Разом працюємо. Хочеш — познайомлю?

— А не ревнуватимеш? — зазирнув у очі Сергій Макуха. — Я б у кіно її запросив…

— Який ти швидкий! Ну та добре. Приходь завтра до прохідної після роботи, тобі ж по дорозі. Але не спізнюйся. Наталці на поїзд. Я буду стояти з нею, а ти підійдеш.

Макуха поклав руку на Павлове плече, дякував.

Будівельники — народ сезонний. Думками вони не тут, а в селі. Повіють осінні вітри, настануть холоди — тоді прош; авай, Харків. Гості вони, хоч і зводять своїми руками житла, будують багатоповерхові корпуси підприємств. Будують місто, а в мріях, у вечірніх розмовах залишаються селянами. Може, тому й дівчат згадують лише своїх, сільських, з ними листуються, за ними вночі зітхають. На дівочій половині гуртожитку кілька десятків молоденьких ткаль, прядильниць, штопальниць, а щось не дуже знайомляться з ними сезонники. Сергій Макуха — виняток. Але й він, певно, жартує.

І все ж Павло дотримується слова, пообіцяв — зробить. Може, Наталка ще й подякує. Усе одна вона та й одна. А це буде хоч з ким нові кінофільми у Харкові дивитися. В Гуляйгору привозять якісь ветхі стрічки, вони то рвуться, то зображення стрибає, і глядачі тупотять ногами: «Рамка! Рамка!» А то ще репетують: «Сапожник!»

Шукав Наталку, а побачив Тоню Кіцелло, знайому по стадіону, вона — ткаля. У цьому цеху чистіше й світліше, ніж в інших. Під вікнами квіти. Гудуть, вицокують верстати. Нитки, нитки в натяжку, мов струни, течуть та й течуть згори, а металевий човник бігає між пасмами, схожий на рибку. Проворні руки в спортсменки, бистрі очі. Ось Павло ще нічого такого й не помітив, а ткаля, за котрою він з цікавістю спостерігає, миттю зсукала обірвану нитку й поспішала до другого верстата.

Мабуть, відчула, що хтось дивиться на неї, озирнулася. Чомусь спалахнула вся — від несподіванки, чи що.

Він ще наблизився, грався накидним ключем, як жонглер.

— Скарг немає?

— А ти… роботи шукаєш?

— У вас свої обов'язки, у нас свої. Буцімто і не чула: ми, як лікарі, маємо попереджати захворювання машин. Головою відповідаємо за ваші верстати.

— Тільки за верстати? Ними цікавитеся? — усміхнулася дівчина. — Спасибі, у мене скарг нема. А он у Галі, бачиш — у третім ряду, — не ладиться, нитку обриває.

— Наряд треба виписати. Нехай подзвонить.

— Але ж ти вже прийшов…

— Ну добре, добре. Уважу. Я ж у боргу перед тобою.

Тільки через півгодини спустився в штопальний, до Наталки.

— Хочу листа передати додому. Напишу в майстерні, І знаєш — винесу на прохідну. Раніше не тікай.

— Добре сказано — «не тікай». Хто з нас тікає? Тільки в цеху тебе й побачиш…

— Запрігся я, Наталко. Тренування, курси. На значки здавав.

— Нас, дівчат, багато, а ви на особливому обліку. Ти, мабуть, і сьогодні зайнятий?

— З чотирьох до шести підсумки бесіди про Сьомий конгрес Комінтерну. До зустрічі на прохідній, — нагадав.

Зміна кінчалася о третій, але ще довго робітники затримуються в цехах. Треба переодягтися, вмитися, біля дзеркала прибратися. Павло не дуже поспішав…

Втім, помилився — випередила його. Стояла по той бік прохідної, В знайомій зеленій кофтинці, в хромових чобітках. Оглянувшись, Павло побачив і Сергія. Хлопець ніяково топтався в кількох кроках від них, певно, соромився.

До Наталки рушили разом.

— Ми живемо в одній кімнаті,— знайомив Павло землячку з чубатим будівельником. — Звати Сергій. Характеристикою цікавишся? Тоді слухай. Не пиячить, не палить, не… не одружений. Словом, кавалер перший сорт. — Жартівливий тон Павла не дуже сподобався Сергієві, він посміхався вимушено, з докором.

Зате Наталка зустріла хлопців веселою іскоркою в очах, на обох дивилася приязно. В тон Павлові сказала:

— Характеристику візьмемо до уваги. Ну, а ти написав батькам листа?

— Не встиг. Перекажу на словах. Мати просила гноти для гасової лампи купити, а їх ніде нема. Тобто, окремо не продають. Пообіцяв один, але не за гроші, а за сало. Десять фунтів сала вимагає. Нехай купить у неділю на базарі, я поміняю.

— Оце й усе? Важливе доручення, — зауважила Наталка.

— Я торгувався, не думай, — уточнив Павло.

— І ти за ним приїдеш? У неділю?

— Ну да.

— Усе?

— Нібито все.

— Можна тепер іти? — В голосі — іронія, в очах — нудьга.

Усе. Так просто: заради гнотів Павло призначив їй побачення. «Ов-ва, так я й повірю!»

Сергій Макуха розкрив їй свої і Павлові карти:

— Я хотів з Павлом у кіно, але він поспішає на лекцію. То, може, ми?.. Удвох веселіше.