Леся зблідла, закрилася рукою від того насміхання і хотіла вийти, але батьків різкий оклик зупинив її.

— Сиди! Я ж його не для себе покликав — для тебе. Хто йому дорогу до нас показав, хто прихвалював: «Павлуша такий, Павлуша сякий». Ти й твоя мати! Полюбуйтесь тепер. Ви ж не знаєте, яка в нього програма. Через півгодини він морди вам понабиває, потім порве на собі сорочку і вистрибне у вікно. Бачив не раз, як батько його це ловко робить, то й собі спробує. Що, хочеться втнути щось на згадку? Ну да! Ти б знищив Дениса Лісового за його одвертість, та руки короткі. Я тебе давно розгадав. Набрид ти мені, очі намуляв. Чого хотів — нахаба, за один стіл зі мною сів! Ще й білу сорочку одягнув. А під сорочкою? Голе пузо. Леська — дурепа, як і мати. їй ти можеш баки забивати, але не мені. Хіба що відьма в кульмі здохне, тоді, може, породичаються Лісові з Чепелями.

Павло все до крихти чув, але не розумів, чому Денис на нього злиться так… Павло міг би зараз кинути у відповідь найогидніші слова, але він боїться, що вони влучать не в Лесиного батька, а в саму Лесю. То краще показати йому дулю в кишені й піти геть.

Однак таки не втримався, гукнув:

— Ех ви — штунди…

Дениса Лісового в Гуляйгорі називають здавна штундою. І Миколу часом, навіть Лесю.

— Я тобі дам, падлюко, штунду, — заревів Денис, немов роздрочений бугай. — Здохнеш, як пес, під тином. Бач, хазяйську дитину йому забаглося взяти! А це ти бачив, бачив? — крутив Денис Лісовий здоровенні, як груші, дулі.— Хто ти, а хто я? Ти — гнида, гнилиця, такі під моїми вагонами їздять, а потім вертаються додому без рук, без ніг.

— А ти… штунда! — вже стояв на своєму Павло.

Микола підскочив до нього:

— Замовчи! Прикуси язик, бо вирву!

— Всі ви штунди…

Наступної миті Павло відчув, що його одірвали від підлоги і понесли. В дверях двом було тісно, і Микола штовхнув Павла, а потім вони знову зчепилися. Павло не відбивався, тільки кректав і душив в обіймах Миколу. Нарешті вони покотилися зі східнів. У роті в Павла стало солоно. Потім усе стихло. Щось кусало його, ворушилося під щокою. Павло розплющив очі. Колючки вп'ялися йому в лице, в голову, світло було зеленкувато жовте, наче дивився крізь темну пляшку. Ага, це він лежить під стіжком — на галяві за обійстям Лісових Голова важка і гуде, як дзвін. Повернувся на бік. Стало видно хату, гамак, цуцика на ганку. А людей нема. Всі десь поховалися. По сонцю, яке вже за лісом, Павло здогадався — вечоріло. Сорочка на ньому брудна, в плямах, як у шмаровоза. Згадка про те, чим скінчився сніданок у Лесиній хаті, паралізувала мозок. «Микола… Він бив мене, — пригадував Павло, сповнюючись жалем до себе. — Микола бив». Павло стогнав і плакав ненавидів себе, своє безсилля. Всьому кінець. Якби знав, що так вийде, то краще було б утекти раніше із села, а Лесі залишити листа. Тепер вона його зненавидить. І є за ш;о. Наговорив дурниць.

Павло підвівся. Сів. Мусить зараз же зникнути, щоб ніхто його не бачив. Земля чогось тікала з-під ніг, дерева перепиняли йому дорогу, потім перед ним виник ручай і Павло пішов навмисне вбрід, наче п'яний. Потрапив якраз на глибоке біля загати. «Втоплюся!» Занурювався з досади кілька разів з головою, ковтав, як кінь, відсапуючись, роздуваючи ніздрями, воду. Ось тобі і водяний, той, що греблі рве! Вода стікала з нього. Чвакали черевики. А як увійшов у ліщину, зелені батоги боляче хльоскали по ногах, плечах, доставали до очей.

Почалося чорнолісся, густе, як на сельбудівських декораціях. Темний стовбур, кошлата непросвітлена крона. Де-не-де жовтіють свіжі пеньки. Нарешті зовсім незнайомі місця. Тут він ніколи не був. І знову молодий сосняк. Деревця приземкуваті, переплелися вітами. Ось де він сховається до ночі од сорому.

Павло поліз у густе міжряддя і там упав, заплющуючи очі. «Все, — сказав собі.— Тут мене ніхто ніколи не знайде. Хай хоч усе село шукає. Навіть Леся. Не обізвуся. Для чого, справді, озиватися, коли не хочеться жити».

Покійна його бабця Варвара все, було, вузлики на хустинці в'язала, не забути щоб чого. В'язала, розв'язувала. А «вузлики пам'яті» самі нижуться, мов пацьорки. Ті — чорні, а ті — білі. Ті потім, як захочеш, нагадають тобі щось радісне, хороше, а інші печалять. Чорні пацьорки — то твої прикрош;і, образи. Який разок більший, не знає Павло, але зараз йому здається, що чорний більший, уже й низати далі нікуди. Вузлики, вузлики! Якого не торкнешся — щемить. «Папою» у них в хаті хліб називали, татом — солдата, що дивився на нього із фотографії над ліжком. Пішов на війну в той рік, коли Павло на світ з'явився, а повернувся остаточно аж у двадцять першім, голоднім. Без ноги. Казав, що хотіли ще й другу французькі медики втяти, лякали, що помре, коли не дасть, а він не дав. Батькова нога, що похована у Парижі на кладовищі при лазареті, довго спати йому не давала, уві сні мучила. Може, отоді і зав'язався перший чорний вузлик. А другий зав'язався, як почали тата в сільраді якісь приїжджі невіри розпитувати, за кого то він ногу віддав у тому експедиційному корпусі — за царя чи за Керенського. І ні пенсії йому не призначали довго, ні пайки землі, аж поки сусід, червоний латиш Ян Дзеніс не втрутився і не написав листа. Отоді швидко й документи всі розшукали, і в комнезамівські списки завели Івана Михайловича Чепеля. А то довго не вірили батькові, хоч і божилася баба Варвара, що на війну його взяли проти німця воювати, а Павло ніяк не міг зрозуміти, для чого це батько порвав на дрібні шматочки картку, на якій був зображений солдатом з погонами і кокардою на кашкеті, з Георгіївськими двома хрестами на грудях. Та фотокартка, як Павло здогадувався, не сподобалась комусь, І ще один вузлик десь у році тридцятім довелося зав'язати. Вкрали в Івана Чепеля, чи він, може, загубив печатку сільрадівську і триста карбованців державних грошей. Переобрали його тоді й майно їхнє описали і були б продали з молотка, та виручив сусід, цього разу Клименко Онуфрій — Наталчин батько. Підказав, що можна позичити в касі взаємодопомоги, де він тоді головував. Наче й скінчилися на тому всі їхні негаразди, зажили більш-менш пристойно, але досить натерпілися горя. Наплакалася мати, що й очі вицвіли і голова посивіла.

Шумить стиха ліс, навіває нові спогади. Та скільки себе знає Павло, ніколи ще не було йому так важко, так образливо, як нині. Може, тому, що ні з ким і поділитися. Микола бив його… Свої теж не зрозуміють — засміють. Ну й це ще пережив би, але ж Леся… І якого приниження зазнав у її присутності! «Ех, Лесю, Лесю! Хіба не могла ти сказати мені: «Не йди снідати. Це ж навмисне тебе заманюють…» Не сказала. І батька свого не спинила, як почав кидати в обличчя Павлові образливі слова. За віщо? За які гріхи вони так жорстоко насміялися з нього?

Он воно що! Злякався головний кондуктор, не захотів мати Павла Чепеля зятем, не пара він його дочці. А чому не пара? Хіба не всі рівні тепер? Не пани ж Лісові. Трударі, як усі. У колгоспі й на заводі всі рівні. Тільки Леся…

Міжряддя молодого бору вивело його на просіку. Тут він зупинився. «Перечекаю, поки смеркне, а тоді й додому…»

Коли заходив у своє подвір'я, відчув, що хтось дивиться на нього з сусідньої садиби.

— Павло? — почув тихий шепіт.

— Тсс… Наталко, ти?.. Чому не спиш? — наблизився до груші.

— Тому не сплю, що все знаю.

— Не розумію…

— Микола ще завидна прибіг до мене.

— Який Микола?

— Лісовий.

— А-а-а… — він аж простогнав.

— Видно, дуже злякався. Скрізь тебе шукав. А я сказала: «Не бійся. Павло не з хлюпиків». Знала, що ти… — наблизилася до нього, і Павло побачив очі її, сповнені дорослої, ніби материнської ніжності, —…сильний. Згадала, як за батька заступився, коли виникла бійка на базарі. Тоді навіть директор школи не лаяв тебе, а хвалив.

Що було, то було. Сільський лобур Небога, що при черницях влаштувався попихачем, почав до батька чіплятися: «Пенсію маєш — дай і другому заробити. Бач, на посаду штатну моститься. До водовозки». Й образив поганим словом. Батько відповів тим самим. Штовхнув тоді з усієї сили Михайло Небога інваліда. Упав тато як підкошений. І раптом де не взявся дванадцятилітній школяр. Нахилив голову, як бичок-перволіток, і кинувся на негідника. Ударив у живіт. Скорчило здоровила тоді…