Це було останнє бажання, i вiн вирiшив вiдразу виконати його.

Кiм вирощував очi.

Вiн знайшов у своєму коконi мiкроскопiчнi трiщини, i двi ниточки клiтин полинули до поверхнi каменя, щоб там перетворитись у м'язи, що оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тiлом i дати кожному по кришталику.

Вiн робив усе поспiхом, i зображення вийшло спочатку розпливчастим, райдужним. Iмпровiзатор вiдразу ж вiдрегулював рiзкiсть.

"...Пустеля. Як i сiм рокiв тому. Чорне камiння, оплавленi уламки гелiостанцiї, нiкому не потрiбна коробка корабля, яка могла б, могла б урятувати... Боже, як я затримався! Уже скоро, кохана, зачекай трохи... Там, на пiвднi, за лiсом, де був дiм мiй, що там? Нiчого. Лише попiл, попiл, попiл..."

Зображення знову захиталося, розпливлося.

"Та що ж таке?! - гнiвно подумав Iмпровiзатор. - Навiть таку дрiбницю, як очi, ти не можеш наладнати. Нездара, тупак!"

I тут вiн збагнув, що моделював очi, не пристосовуючи їх до нового середовища... Моделював звичайнi людськi очi, якi лежать i... плачуть.

Дещо зокола вiн усе-таки розрiзняв: величезнi валуни, що якось дивно тремтiли, наповзали один на одного; бiлуватi пасма - поблизу, мабуть, звiдкiлясь виповзав дим; зелена цятка в розколинi скелi.

Зелена... Йому раптом згадався Генрiх. Вiн прилетiв тодi до Дзiнтри, щоб забрати його, пригнiченого й приголомшеного невдачею, i почав вiдразу ж заспокоювати: мовляв, не все втрачено. Вiн навiть деревце заспокоював, хоча зовсiм не володiв методами психо-фiзичного впливу на матерiю... Присiв коло саджанця, пестив його i примовляв: "Треба зеленiти, братику. Що ж ти хилишся? Треба зеленiти".

Так, тепер вiн чiтко бачив: у розколинi зберiгся жмуток трави, це напевне. Та що з того, що? Час закiнчувати. Каменю час стати каменем.

Кiм спробував розiбратись у своєму новому єствi, щоб зрозумiти механiзм його дiї i зламати його, вбити. Але щось заважало йому зосередитись.

Нарештi вiн зрозумiв: трава, заважає зелена трава в розколинi. Вiн спробував опустити повiки або якось повернути очi, але це йому не вдалося - м'язи одержували недостатнє живлення.

I тодi в його спустошенiй свiдомостi ворухнулась крамольна думка:

"А навiщо каменю очi? Це, власне, буде вже не камiнь, чуєш?! Ти вже не камiнь!"

Кiм намагався вiдiгнати цю думку. Час минав, а вона поверталась i поверталась.