Дівчаточка-близняточка не спали. Вони загадалися над тими чудними словами, які сьогодні їм Сонце-мати сказало. Що воно то за слова такі? Уперше зроду їм доводиться їх чути. Уперше зроду доводиться бачити матір якусь чудну та дивну. Що з нею сталося? Дарма про ті ігри, що завели зорі, байдуже про їх співи, танці, їм було важко… А се зразу вони почули - об серце щось стукнуло.

- Що там таке? - разом скрикнули вони й запримітили невеличкого черв'ячка, завбільшки з шашіль, що, підкравшись, ущипнув їх злегенька.

- Ти хто такий? Відкіля? - спитали його.

- Я? - прогугнявив черв'ячок, піднімаючи вгору свою непримітну голівку, й хижо зареготався слизьким ротом.- Я? А ось я зараз скажу, хто я такий! - І, се кажучи, звернувся свердликом і, уп'явшись у серце, почав його точити.

Дівчаточка несамовито скрикнули, так їм стало боляче та трудно.

- Ага, дізналися! - зареготався знову черв'ячок і почав розказувати: - Я - Сум, мій батько - Гнів, а мати - Темнота. Ми - Світові вороги. Колись ми з ним у миру жили, поки ваша мати - Сонце - нас не зрадила. Видюща - вона задалася завислива та ненажерлива, хотіла над усіма старшинувати… Все їй та їй, а другим нічого. Чи обносимося ми, убір панотець, що заправляли нами, почнуть справляти - вона вибирає собі щонайкраще та найясніше; чи їсти сядемо - хапає шматки найласіші. Ніхто другий і слова не каже, а вона так і присне вгору, так і зіб'є бучу! Кому-кому найбільше діставалося від неї - моїй матері. Вони собі зроду підсліпі вдалися; треба дуже близько до чого підійти, щоб побачили. От Сонце й глузує з того. Вхопить оце смачненький шматочок, усе з його ласе та сите висмокче, а недоїдок та обгризок у руки їм тиче. Мати візьмуть та до рота, а воно як зарегочеться! А за нею й другі. Довго терпіли батько той глум, а то раз і не витерпіли. Дуже вже розходилося їх серце. То вони як запалили його навідліг рукою, аж перевернулося сердешне Сонце… Та як схопиться, як наробить репету, та до панотця… Так і так: за тими сліпо-родами мені життя немає! Клепало-клепало, наклепало завбільшки з гору. Кликнули панотець батька. "Як це,- кажуть,- ти таке вчинив?" Батько правуватися, та й тут не здержалися, почали дужче, ніж абияк, балакати. А панотець як скрикнуть: "Цить,- кажуть,- горлатий! Ти ще й на мене руки здіймеш? Прикувати його зараз до стовпа, та так, щоб він і не ворухнувся!" От зразу де не взявся Огневик, що огнем заправляє,- він одного поля ягода з Сонцем: обоє на наш рід іродом дишуть,- тягне кузню за собою; пута в сто пуд, молотки в тисячу… Як махне, як вдарить по ковадлу - так іскри й сиплються!.. А його підручні вже батькові й руки скрутили, до стовпа привели…

Мати як почула, що бать.ка мають кувати, та до Огневика, так йому в пику_ й впилася! А він аілька що вийняв з горен пута гарячі, аж білі - як махне ними та матір по обличчю - тілько зашкварчало та мати нестямно скрикнули! Аж до панотця в горниці той крик досяг! Вибігли панотець на крик… А тут таке лихо скоїлося: в матері очей як не було, тілько один попілець посипався 1 Тоді панотець дуже-дуже розгнівалися. Зараз Огневика за те, що випік матері очі, навіки під землю запроторили, там він у тяжкій неволі й досі конає. Нас з Сонцем поділили: йому дали володіти світом вдень, а нам уночі. Тобто щоб ми ніколи не стрівалися. Здається, чого б більше? Ніт же, таке задалося лукаве. Коли літечко тепле настане, все оживе й зрадіє, тоді воно як почне гріти, як почне 1| світити та ту сердешну нічку переведе до того, що вона коротша заячого хвоста стане. А зимою, не бійсь, як настане віхало та мороз лютий, що аж очі видавлює, тоді воно заховається собі та й рутить… Уже півдню треба б бути, а воно задає такого хропака, аж небо гуде. Йому добре: спить собі, а ти ходи кругом світу, стережи його по холоду та завірюсі. Уже задалося! Та й се б ще нічого. Ніт же, ненажерливе, йому й сього ще мало. Випрохало в панотця собі у пару нашого-таки парубійка - Місяця. Що то був за козак бравий, поки не знався з тією ягою,- білолиций та чорнобровий, а голова кучерява-кучерява!.. Ніт же, як почало його золити, як почало волосину по волосині смикати та висмикало так - зовсім дідом став: голова як те коліно!.. А що була за пара нашій Вечірній Зорі! Він і тепер усе за нею жалкує. Та й вона його любить. Мати таки іноді й зведуть їх докупи. Як збіжаться, то вже не наговоряться й не налюбуються: одно одному як у вічі не вскочить! Ну, а ті осоружні зайці-брехунці, що нашим і вашим слугують,- Воло-сожари паскудні! - взяли та й набрехали Сонцеві, що вони всяку нічку збігаються докупи та судять його; що то буцім мати їх зводить… Ото воно й розпалилось сьогодні, немов його дрік укусив. Достанеться тепер бідному Місяцеві! Бач, який час, а його й досі не видно… В трьох окропах визолить його, змочить!

- Так ба-а… що воно! - тільки й промовили здивовані дівчатка, як Сум зразу так і зник; не вгледіли, де й дівся.