Тим часом увійшли ґенуезці і принесли кошик з фруктами, бо минуло вже півдня і Никита мусив підкріпитися. Вони сказали, що грабунки тривають і краще далі зоставатися вдома. Бавдоліно вернувся до своєї оповіді.

Фрідріх вирішив: якщо в цього ще майже безвусого хлопця, вихованого таким телепнем, як Рагевін, бувають такі проникливі думки, хтозна, що з нього виросте, якщо й справді послати його вчитися до Парижа. Він тепло обняв його і порадив, щоб він вивчився на справжнього мудреця, бо сам Фрідріх, заклопотаний правлінням державою і військовими походами, ніколи не мав часу здобути пристойну освіту. Імператриця попрощалася з ним, поцілувавши його в чоло (і можна уявити собі Бавдолінову нетяму), і сказала (ця дивовижна жінка, хай і велика дама та королева, вміла читати і писати):

— Напиши мені, дай вісточку про себе, про те, що з тобою діється. Двірське життя таке одноманітне. Твої листи будуть мені розрадою.

— Писатиму, присягаюсь, — мовив Бавдоліно із запалом, котрий мав би викликати в присутніх підозри. Але ніхто нічого не запідозрив (хто б там зважав на хвилювання хлопця, який збирається до Парижа?), крім, можливо, самої Беатриси. І справді, вона глянула на нього, немов уперше його побачивши, і раптом її білосніжне лице вкрилося рум'янцем. Але Бавдоліно вклонився, опустивши очі, і вийшов із зали.

Бавдоліно приїхав у Париж уже трохи запізно, бо у школи ті вступали ще до виповнення чотирнадцяти років, а йому було вже на два більше. Але він уже так багато всього навчився від Оттона, що, як буде видно, дозволяв собі пропускати лекції, щоб робити щось інше.

Він вирушив у путь з товаришем — то був син одного лицаря з Кельна, який волів радше віддатися вільним мистецтвам, ніж військовій справі, чим справив прикрість батькові, зате отримав підтримку матері, яка вихваляла його скороспілий поетичний хист. Але Бавдоліно забув — якщо взагалі колись знав — його правдиве ім'я. Він звав його Поетом, як і всі інші, хто познайомився з ним пізніше. Дуже скоро Бавдоліно з'ясував, що Поет ніколи не написав жодного вірша, а лиш заявляв, що хоче написати. А що він завжди декламував чужі вірші, то врешті навіть його батько переконався, що син мусить іти на службу музам, і дозволив йому від'їхати, вділивши дещицю грошей на прожиття, бо цілковито хибно вважав, що того, що вистачає, щоб прожити в Кельні, з лишком вистачить на життя в Парижі.

Тільки-но приїхавши, Бавдоліно притьмом кинувся виконувати наказ імператриці й написав їй кілька листів. Спочатку він гадав, що вгамує пал своєї пристрасті, підкоряючись цьому наказові, але потім зрозумів, як болісно писати їй, не маючи змоги сказати того, що він справді відчуває, укладаючи бездоганні й люб'язні листи, в яких описував Париж — місто, багате на чудові церкви, де дихалося запашним повітрям, де небо було широке й ясне, хіба що падав дощ, але падав він не частіше, ніж раз чи двічі на день, і для того, хто прибував з країв, де майже вічно панувала мряка, то було місце вічної весни. Там була зміїста річка з двома островами посередині, вода якої була смачна для пиття, а відразу за мурами простягалися розкішні місцини — приміром, лука поруч з абатством Святого Ґермана,[77] де можна було чудово проводити пополудні, граючи в м'яча.

Він оповідав їй про свої страждання перших днів, коли йому треба було знайти кімнату на пару з товаришем, уважаючи, щоб господар не здер з них забагато. За велику ціну вони знайшли досить просторе приміщення зі столом, двома лавами, шафами для книжок та скринею. Там було також високе ліжко з периною зі страусового пір'я і ще одне, низьке, на коліщатах, з периною з гусячого пір'я, яке на день ховали під високе. У листі нічого не говорилося про те, що, трохи посперечавшись, хто на якому ліжку спатиме, товариші вирішили щовечора розігрувати найзручніше ліжко в шахи — при дворі на гру в шахи дивилися не вельми прихильно.

В іншому листі він розповідав, що вони прокидаються рано-вранці, бо лекції починаються о сьомій і тривають до пізнього пополудня. Підкріпившись добрим куснем хліба і чаркою вина, вони йшли слухати вчителів. Лекції відбувалися в чомусь на кшталт стайні, де всередині було холодніше, ніж надворі, і де вони сиділи на землі, встеленій тонким шаром соломи. Беатриса зворушилася і порадила не заощаджувати на вині, інакше юнак цілий день почуватиметься млявим, а також взяти собі служника — не тільки для того, щоб він носив книжки, бо вони дуже важкі, а носити їх самотужки негідно особи високого рангу, а й для того, щоб той роздобував дрова і вчасно розпалював камін у кімнаті: тоді вона добре нагріється до вечора. І на всі ці видатки вона послала йому сорок сузанських сольдів, за які можна було купити собі вола.

Служника вони собі не найняли і дров не купили, бо двох перин вистачало вночі подостатком, а гроші було витрачено на кращі цілі, бо вечори вони проводили в чудово опалюваних тавернах, де після цілого дня навчання можна було добряче підкріпитися, мацаючи за сідниці послугачок. Зрештою, у таких місцях веселого відпочинку, як «Срібний щит», «Залізний хрест» або ж «Під трьома канделябрами», між одним кухлем вина й другим можна було поживитися свинячим або курячим паштетом та парою смажених голубів чи печеною гускою, а хто бідніший — тельбухами або бараниною. Бавдоліно спомагав Поета, який зостався без шеляга в кишені, дбаючи, щоб той жив не лише тельбухами. Та Поетова приязнь коштувала чимало, бо від кількості випитого ним вина той сузанський віл худнув на очах.

Оминаючи ці подробиці, Бавдоліно перейшов до опису своїх учителів і тих чудових речей, яких він там навчався. Беатриса зі жвавою цікавістю читала ці описи, які дозволяли їй задовольняти своє прагнення знань: вона по кілька разів перечитувала ті листи, де Бавдоліно розповідав про граматику, діалектику, риторику, а ще про арифметику, геометрію, музику й астрономію. Та Бавдоліно дедалі більше почував себе легкодухом, бо замовчував перед нею те, що вирувало в його серці, і ще чимало інших речей, які він робив і про які не годилося б розповідати ні матері, ні сестрі, ні імператриці, ні тим паче коханій жінці.

Так, він і справді грав у м'яча, але було, що й брався за чуба з мешканцями абатства Святого Германа, а то й вступав у бійки зі спудеями з різних країв, коли пікардійці ставали проти норманів, паплюжачи одне одного латиною, щоб кожен розумів, що його ображають. Усе це було геть не до шмиги старшому прево, який посилав своїх лучників арештувати найзапекліших. Звісно, тоді спудеї забували про свої чвари й гуртом ставали до бійки з лучниками.

Важко знайти людей, продажніших від лучників прево, тому якщо котрогось спудея арештували, всі мусили потрясти капшуком, і тоді лучники його відпускали. А це робило паризькі розваги ще коштовнішими.

З другого боку, студіозус, який не має любовних пригод, наражається на насмішки товаришів. На жаль, жінки для студентів були малодоступними. Спудеїв жіночої статі майже не було, але ходили ще легенди про прегарну Елоїзу, за яку коханець заплатив втратою свого чоловічого скарбу; зрештою, далеко не те саме бути приреченим на лиху славу спудеєм, якого ледве терплять, і бути професором, як великий і нещасливий Абеляр. Досхочу насолоджуватися продажним коханням теж було годі, бо коштувало воно солоно, а отже доводилося підбивати клинці до якоїсь послугачки в таверні або ж місцевої простолюдинки, але в студентському кварталі спудеїв завжди було більше, ніж дівчат.

Дехто з них, правда, вмів невимушено прогулюватися по острові Сіте, стріляючи шельмуватими поглядами й успішно спокушаючи добропорядних дам. Дуже бажаними були дружини м'ясників з Гревської площі. їхні чоловіки, зробивши успішну кар'єру у своєму ремеслі, більше не били скотину, а порядкували на м'ясному ринку і мали себе за панів. Одружені з чоловіками, які ціле життя розрубували волові чвертки, а на старість забагатіли, дами ці були дуже вразливі на чари доладних спудеїв. Але що носили вони пишну одежу, прибрану хутром, зі срібними поясами, всіяними самоцвітами, їх важко було з першого погляду відрізнити від повій, які, попри заборону закону, насмілювалися вдягатися так само. Це наражало спудеїв на прикрі непорозуміння, через які вони зазнавали насмішок від друзів.